— Як бездушно, — сказала вона.
Чоловік посміхнувся ширше, і в куточках тих древніх очей промайнув сум.
— Ласкаво просимо до Багряної Церкви.
СПАСІННЯ
— Дві залізяки та дванадцять мідяків, — каркнув хлопчик. — Сьогодні, як королі, повечеряємо. Або королеви. Або так, або інак.
— Що таке? — глузливо промовила замурзана дівчинка, яка стояла поруч. — Хочеш сказати, що нас на Тирановому Ряду розіпнуть? Я б ліпше, як консул, поїла, якщо тобі однаково.
— Сеструхо, дівчатам консулами бути зась.
— Це ж не значить, що я не можу по-консульському поїсти.
Троє безпритульних шибеників присіли навпочіпки в провулку, що простягнувся не так уже й далеко від ринкової метушні, обіч них стояв кошик із черствими пляцками. Одним з них був отой хлопчина зі спритними пальцями, що зіштовхнувся з Мією на ринковій площі. Друга — дівчинка з брудним білявим волоссям та босими ногами. А третім був трохи старший хлопчик — худий як тріска та прикрий на вигляд. Дітлашня мала на собі пошарпаний одяг, але в старшого з хлопців талію обвивав гарний пасок з ножами. Перед ними лежали результати вранішньої праці: пригорща монет та срібна ворона з бурштиновими оченятами.
— Це моє, — сказала Мія з-за їхніх спин.
Тріо хутко попідводилося та розвернулося до викривачки. Мія стояла на краю провулка, вперши руки в боки. Старший хлопець витягнув ножа.
— Поверніть її мені негайно, — мовила Мія.
— Або що? — спитав хлопець, здіймаючи зброю.
— Або я покличу люмінатіїв. Вони вам руки повідрубують, а самих вас у Хорі втоплять, і це якщо пощастить. А як ні — відправлять на Філософський Камінь.
Тріо глумливо розреготалося.
Чорнява в Мії під ногами забрижилась. Страх, що ховався в серці дівчинки, зник без сліду. Вона схрестила руки, випнула груди, примружила очі й заговорила голосом, що її власний не вельми й нагадував.
— Поверніть. Мені. Брошку.
— Та від’їбися, мала хвойдо, — промовив старший хлопець.
Чоло дівчинки потемніло від гніву.
— Хвойда?
— Ріж її, Заточко, — сказав молодший хлопчик. — Виріж у ній нову дірку.
Мія побуряковіла й перевела погляд на першого хлопця.
— Тебе Заточкою звуть? А, то тому, що ножі маєш, еге? — вона кинула короткий погляд на молодшого. — А ти тоді Блоха? — І до дівчинки: — Дай вгадаю, Черва[46]?
— Ач розумаха яка, — сказала білявка. Вона легко ступила до Мії, розмахнулась кулаком і засадила Мії в живіт.
Дівчинка впала навколішки, і повітря з вологим кахиканням полишило її легені. Засліплена Мія змигувала, трималася за живіт і щосили намагалася не виблювати. Усередині неї здіймався подив. Подив і лють.
Ніхто й ніколи її не бив.
Ніхто не насмілювався.
Там, у Хребті, вона багато разів бачила, як її матінка гострим язичком іншим дошкуляє. Бачила, як дона Корвере перетворює чоловіків на заїкуватих бовдурів, доводить жінок до сліз. Мія добре це затямила. Та правила гри передбачали, що ображені й собі можуть шпилькою відпарирувати, але ж не кидатися й не бити її, наче якісь бандити з простолюду у вуличній бі…
— А… — видихнула Мія. — Усе правильно.
Заточка перейшов провулок і копнув Мію чоботом по ребрах. Білявка (Мія й далі подумки звала її Червою) радісно усміхалася, коли Мію на порожній шлунок вивернуло. Заточка повернувся до молодшого хлопчика та вказав на їхню здобич:
— Збирайте це й вшивайтесь. А мені ще тре…
Заточка відчув, як у його бриджі запірнуло щось гостре й смертельно холодне. Він подивився вниз, побачив стилет, що коле його в найніжніші місця, побачив маленький кулачок, що той стилет стискає. Мія охопила його рукою за талію та притиснула материн кинджал до хлопцевої промежини, а ворона на його руків’ї спостерігала за Заточкою бурштиновими очиськами. Шепіт дівчинки був тихим і вбивчим.
— Хвойда, кажеш?
Якби це, люб’язне панство, була казочка, а Мія — її героїнею, то Заточка запевне побачив би тінь убивці, якою вона колись стане, і негайно відступився б із трепетом. Та, по правді, хлопець на зріст був вищим на два фути й важив на вісімдесят фунтів більше. І коли він дивився на дівчинку, що чіплялася за нього, то бачив не найстрахітливішу найману вбивцю в усій республіці, а якусь дрібноту, яка навіть не знає, як ножа в руках правильно тримати. А обличчя в неї так близько до його ліктя притулилося, що одного доброго штурханця стане, аби її подалі відкинути.
То Заточка і штурхнув. І Мію не так відкинуло, як у політ відправило.
Вона приземлилася в болото, затискаючи руками зламаний ніс, сльози болю її майже засліпили. Молодший хлопчик (Мія й далі подумки звала його Блохою) з круглими очима підняв кинджал дони Корвере, що лежав на землі.
— Доньки Божі, зирте!
— Ану кинь.
Хлопчик кинув кинджал руків’ям уперед. Заточка спіймав клинок і жадібно подивився на тонку роботу.
— Яйки Аа, це ж справжня смертекість…
Блоха міцно копнув Мію по ребрах:
— Звідки така курва могла?..
На хлопцеве плече опустилася зморшкувата долоня й швиргонула його об стіну. Чиєсь коліно привіталося з його промежиною, а сучкуватий ціпок припросив щелепу до танцю[47]. І після удару обома кулаками по потилиці він упав на землю, обливаючись кров’ю.
Над хлопцем височів Старий Меркуріо в шинелі з вичиненої шкіри і тримав у кощавій руці ціпок. Він примружив зимні блакитні очі й роззирнувся навкруги, побачив заюшену кров’ю дівчинку, що розтягнулася на землі. Чоловік глянув на Заточку, і зуби його оголилися у вишкірі.
— А в що це ви тут бавитесь? У копайла-вибивайла? — він прицілився важким чоботом і вгатив юного Блоху по ребрах. А за винагороду отримав хворобливий хрускіт. — Не проти, якщо приєднаюся?
Заточка шалено глянув на старого, перевів погляд на свого скривавленого товариша. З брудною лайкою зважив на долоні кинджал дони Корвере й метнув його в голову Меркуріо.
Кидок був гарний. Точнісінько поміж очі цілив. Та, замість того щоб померти, старигань вихопив кинджал з повітря — хутко, як ото сморід на берегах Ружевої річки шириться[48]. Меркуріо сховав стилет під шинель, підхопив свій ціпок і з різким лясканням витягнув з нього довгий клинок зі смертекості. Старий змахом меча відсалютував Заточці й Черві.
— Еге, то ми за ліїсянськими правилами граємо? По-старомодному? Гаразд, тоді все по-чесному.
Заточка та Черва панічно перезирнулися. І не прохопившись ні слівцем, парочка розвернулася й чкурнула геть із провулка. Непритомного бідолаху Блоху лишили валятися в багні.
Мія стояла навкарачки. Її щоки вкривали сльози й кров. Ніс перетворився на розпухле й пульсуюче червоне місиво. Вона не могла до ладу бачити. І думати теж не могла.
— Я ж тобі казав, що від тієї брошки самий клопіт матимеш, — пробуркотів Меркуріо. — Навчися краще слухати, мала.
Мія відчула, як у неї пече в грудях. Коле в очах. Інше дитя з лементом попросилося б до матері. З ревом проголосило, що життя несправедливе. Та натомість увесь той гнів, усі приниження, згадки про батькову смерть, про материн арешт, про жорстокість, про спробу її вбити, до яких зверху додалися ще й пограбування та ця вулична бійка, де вона опинилася не на переможному боці, — усе це запалило її зсередини, наче вуглинка — багаття, і спалахнуло ясним шаленим полум’ям.
— Не називайте мене «мала», — виплюнула Мія, змахуючи сльози з очей. Вона майже підвелася, спираючись на стіну, але знову завалилася на спину. — Я дочка юстиція. Первістка одного з дванадцяти шляхетних домів. Я Мія Корвере, хай вам грець!
— А, та я знаю, хто ти, — промовив старигань. — Питання в тому, хто ще це знає?
— Що?
— Хто ще знає, що ти Царетворцеве чадонько, панусю?
— Ніхто, — огризнулась Мія. — Я нікому не казала. І панусею мене теж не звіть.
Гмикання.
— То не така вже дурна, як я був подумав.
Старий роззирнувся провулком. Кинув погляд на ринкову площу. І нарешті — на заюшену кров’ю дівчинку в себе під ногами. І з чимось, що дуже нагадувало зітхання, він запропонував їй руку.
— Нумо, Воронятко. Давай поправимо тобі дзьобика.
Мія провела рукою по вустах — і ту вкрило кров’ю.
— Пане, але я вас геть не знаю, — сказала вона. — А довіряю вам ще менше.
— Оце я вперше чую, щоб ти щось розумне сказала. Та якби я хотів, щоб ти померла, я б тебе просто самотою полишив. Бо на самоті ти тут і до безночі не дожила б.
Мія завмерла, в її очах ясно світилася недовіра.
