Джей Кристофф – Безніч (страница 24)
— Дякую, Бліда Донько.
Вона підвелася й підняла його. Припрошувати Пана Добрика потреби не було — він просто перетік через ту діляночку, де тіні юні одна на одну накладалися. І негайно ж нутрощі Мії почала жувати тривога, живіт її гризли крижані черви. Та вона щосили чавила їх підборами, поки Трік марширував обіч неї до розколини, де чекав Мишолов.
— А тепер готові? — спитав шахід.
— Готові, — промовив Трік.
Почувши його голос, Мія усміхнулася — він тепер був на октаву нижчим. Хлопець стиснув її пальці, заплющив очі й дозволив Мишолову затягнути пов’язку. Мишолов зав’язав очі Мії, схопив їх за руки та повів крізь розщелину. Вона почула, як пролунало слово — древнє й сповнене міці. А тоді почула камінь: гучний хрускіт та кректіння каміння. Земля здригнулася в неї під ногами, курява здійнялася задушливою завісою. Вона відчула порив вітру, що приніс масний присмак аркімії.
Її долонь торкнулися інші руки, її вели вперед, крізь поорану землю до гладкого каміння. Температура повітря зненацька впала, світло під повіками повільно померкло. Тепер вони були там, де стояла темрява, у череві гори — припустила дівчина. Мишолов вів її за руку, вони підійшли до сходів і стали підніматися вище й вище по все ширшій спіралі. Поворот за поворотом її розум сповнювало м’яке запаморочення, і відчуття напрямку — звідки вони прийшли, куди вони прямують — поступово поблякло. Вгору. Вниз. Ліворуч. Праворуч. Концепції, позбавлені сенсу. Позбавлені спогадів. Дівчина відчула майже непереборне бажання прикликати до себе Пана Добрика, відчути знайомий дотик, без якого вона вже не ладна була уявити свого життя.
І нарешті, коли вже здавалося, що минуло багато годин, Мишолов розтиснув пальці. На якусь мить вона заточилася. Уявила, що стоїть на вершині гори, і все, що на неї чекає, — смертоносне падіння. Щоб відновити рівновагу, вона розкинула руки. Глибоко вдихнула.
— Повернися, — шепнула Мія.
Вона відчула, як не-кіт миттю кинувся до неї, стрибнув на метеликів, що пурхали в неї в животі, й порозривав їх одного за одним. Пов’язку зняли, дівчина змигнула й побачила величезну залу, більшу за нутро найвеличнішого собору. Стіни й підлога були з темного граніту, гладенького, що річкова галька. М’яке аркімічне світло сяяло крізь чудові вітражні вікна, створюючи враження сонячного світла знадвору — хоча насправді вони могли зануритися в гору на милі й милі. Трік стояв поруч і роззирався приміщенням. Велетенські склепінчасті проходи та гігантські кам’яні стовпи утворювали коло, підносячи вгору кам’яні шпилі, напевно, вирізані з плоті самої гори.
— Треленині великі… м’які…
Слово завмерло в хлопця на губах, коли він подивився у центр зали. Мія глянула туди ж і побачила жіночу статую. Її шати кольору чорного дерева всіювало коштовне каміння, що сяяло, наче зірки. Статуя була справжнім колосом, витесаним з осяйно-чорного каменю — вона здіймалася над їхніми головами на сорок футів. На висоті людського зросту в камінь були вкарбовані невеличкі залізні кільця. У руках вона тримала терези та важкий і зловісний на вигляд меч, широкий, наче стовбур дерева, гострий, наче обсидіан. Лице її було прекрасне. Жахливе й зимне. Мія відчула, як у неї хребет сиротами вкрився, коли вона наблизилась, відчуваючи на собі погляд статуї.
— Ласкаво просимо до Зали Жалоби, — промовив Мишолов.
— Хто це?
— Матір, — Мишолов торкнувся очей, вуст, нарешті грудей. — Матір-Паща. Велителька наша благословенного смертовбивства. Нія Всемогутня.
— Але ж вона… прекрасна, — видихнула Мія. — На картинках, які я бачила, вона була чудовиськом.
— Світло сповнене облуди, аколітко. Сонця служать лише тому, щоб засліплювати нас.
Мія блукала величною залою, торкалася спіральних візерунків, викарбуваних на камені. На стінах розмістилися сотні маленьких дверцят, зо два фути, що мостилися одні над одними, немов гробівці у велетенському мавзолеї. У порожнечі зали кроки дівчини лунали дзвонами. Єдиним звуком, який можна було розчути, виявилася тихенька мелодія — наче хорал, що розчинився в повітрі. Гімн був гарним, позбавленим слів, нескінченним. Це місце не було схоже ні на що з того, що вона колись бачила. Не було тут ні вівтарів, ні золотої оздоби, та вперше в житті Мія відчула, що потрапила до… святині.
Пан Добрик шепнув їй у вухо:
— А що це за імена, шахіде? — спитав Трік.
Мія змигнула й помітила, що підлога в них під ногами всіянами викарбуваними іменами. Сотнями імен. Тисячами. Вирізаними дрібненькими літерами по полірованому чорному каменю.
— Це імена кожного життя, яке Церква віддала Матері, — чоловік вклонився перед статуєю. — Тут ми вшановуємо тих, кого забрала Паща. Зала Жалоби, як я й казав.
— А гробниці? — спитала Мія, киваючи на стіни.
— Вони прихистили тіла служителів Матері, що возз’єдналися з нею. Разом з тими, чиї життя ми забрали, ми також вшановуємо й тих, хто пав.
— Але на цих гробівцях немає імен, шахіде.
Мишолов увіп’явся в Мію поглядом, примарний хорал ширяв темрявою.
— Матір знає їхні імена, — мовив він нарешті. — А інше не важить.
Мія моргнула. Кинула погляд на статую, що бовваніла над головою. Богиня, яка владарює над цією Церквою. Страхітлива й прекрасна. Непізнавана й могутня.
— Ходімо, — сказав шахід Мишолов. — Ваші покої чекають.
З величної зали він повів їх крізь гостроверху арку. У темряву вели величезні спіральні сходи. Мія пригадала Меркуріо з лозинякою, проклятущі бібліотечні сходи, якими вона бігала вгору й вниз стільки разів, що з підрахунків збилася. Вона усміхнулася цьому спогаду й навіть подякувала старому за таку вправу, коли долала сходи легкими довгими кроками.
Отак вони піднімалися, Шахід Кишень слідував за ними, мовчазний, як моровиця.
— Чорна Матінко, — засапався Трік. — Їм треба було це Багряними Сходами назвати…
— З тобою все гаразд? — шепнула вона. — Пан Добрик допоміг?
— Еге. Це було… — хлопець струсив головою. — Наче всередину дивишся й саму крицю бачиш… Я отак ніколи не почувався. Оце так милиці. Мабуть, темряником бути — неймовірна штука.
Зі сходів вони пошкандибали до довгого коридору. Гострі арки заступили чорні спіральні візерунки на темних стінах. Шахід Мишолов спинився біля дерев’яних дверей і рвучко їх прочинив. Мія зазирнула до великої кімнати з меблями темного дерева та величезним ліжком, вкритим пишним сірим хутром. Побачивши це ліжко, вона відчула, як усе її тіло розболілося. Востаннє вона спала щонайменше дві безночі тому…
— Твої покої, аколітко Міє, — сказав Мишолов.
— А де я буду? — спитав Трік.
— Далі по коридору. Інші аколіти вже влаштувалися, ви двоє останніми прибули.
— А скільки їх тут? — спитала Мія.
— Майже тридцятеро. Не терпиться побачити, хто з них із заліза, а хто — зі скла.
Трік кивнув на прощання і пішов по коридору слідом за Мишоловом. Мія ступила досередини й впустила свій багаж на долівку біля дверей. Звичка змусила її обшукати кожен закуток, кожну шухляду та замкову шпарину. Закінчила вона на тому, що зазирнула під ліжко, і лише потім впала на нього. Поміркувала трохи, чи треба знімати чоботи, і вирішила, що вона надто втомилася, аби таким себе напружувати. Завалилася на подушки й заснула міцніше, ніж будь-коли.
Кіт із тіней видерся на узголів’я й дивився її сни.
Розбудив її холодний шепіт Пана Добрика у вусі.
Очі дівчини розплющилися, вона сіла й почула тихенький стукіт у двері. Мія витягнула кинджал та відкинула волосся із закислих очей. На якусь мить дівчина забула, де вона. Знову у своїй старій кімнаті над крамничкою Меркуріо? Знову в Ребрах, поруч з нею спить малюк-братик, а батьки — у сусідній кімнаті…
Ні.
Дівчина непевно промовила:
— Увійдіть?
Двері тихо прочинилися, і до кімнати зайшла запнута в чорні шати фігура. Вона перейшла через кімнату й спинилася за крок від ліжка. Мія обережно здійняла кинджал.
— Ти або кімнатою помилилася, або дівчиною…
Непрохана гостя здійняла руки. Вона відкинула каптур, і Мія побачила пшенично-золоті локони та знайомі очі, що дивилися з-над чорної вуалі.
— Наєв?
Але ж такого бути не могло. Оті кракенові гаки жінчині кишки на стрічки пошматували. Після того як вона на сонці два обороти гнила, кров Наєв мусила б повнитися отрутою. Як в ім’я Матері-Пащі вона навіть живою лишилася, не кажучи вже про те, аби ходити й розмовляти?
— Ти ж мусила померти…
— Мусила. Та не померла, — струнка жінка вклонилася. — Завдяки їй.
Мія похитала головою.
— Ти мені подяку не заборгувала.
— Більше за подяку. Вона ризикувала своїм життям, щоб Наєв урятувати. Наєв цього не забуде.
Коли Наєв витягнула ножа, схованого в рукаві, Мія відсахнулася, а Пан Добрик у її затінку аж роздувся. Та жінка провела ножем по власній долоні, кров виступила з порізу й бризнула на підлогу.
— Вона врятувала життя Наєв, — промовила жінка. — І тепер Наєв мусить за це розплатитись. На крові своїй, перед очима Матері-Ночі, Наєв у цьому присягається.
— Але тобі не треба цього робити…
— Уже зроблено.
Наєв нахилилася й почала розстібати Міїні чоботи. Мія верескнула й сховала ноги під себе. Жінка потягнулася до зав’язок на сорочці дівчини, але та різко відкинула чужі руки й позадкувала по ліжку до узголів’я, здіймаючи долоні.
— Так, послухай…