Джей Кристофф – Безніч (страница 26)
Превелебна матінка притиснула долоню до Міїної щоки, розмазуючи кров по шкірі дівчини. Кров була ще теплою, запах солі й заліза сповнив дівочі легені. Старенька позначила одну щоку, потім іншу й нарешті лишила довгий мазок поперек вуст Мії і аж до підборіддя. Дівчина відчула, як вага цієї миті бринить у кістках, притискає шлунок до ніг. Матінка кивнула, і Мія відступила, обіймаючи себе руками, злизуючи кров з губ, майже плачучи, сміючись. Вона ще на крок ближча, щоб помститися за свою фамілію. Ще на крок ближча, щоб ступити на могилу Скаеви.
Вона дійшла, усвідомила дівчина.
Ритуал повторювався, усі аколіти одне за одним приносили свою десятину. Хтось приніс зуби, хтось — очі; хлопець із кулаками-кувалдами приніс зогниле серце, сповите в чорний оксамит. Мія зрозуміла, що серед них жодного не-вбивці не було. Що не було, либонь, в усій республіці приміщення, небезпечнішого за те, де вона стояла рівно цієї миті[51].
— Навчання ваше розпочнеться завтра, — сказала превелебна матінка. — Вечірню трапезу подадуть у Небесному Олтарі за пів години, — вона вказала на вереницю фігур, зодягнених у ряси: — Руки будуть поруч, якщо вам знадобиться допомога, і припускаю, що вам вона знадобиться, поки ви не призвичаїтесь. Спочатку на горі непросто орієнтуватися, і якщо загубитися в цих залах… наслідки будуть нещасливі, — блакитні очі замерехтіли в темряві. — Ходіть обережно. Вчіться добре. Хай Велителька наша не квапиться вас знайти. А коли це станеться — нехай вона привітає вас цілунком.
Старенька вклонилася й відступила назад до мороку. Інші представники кліру зникли одне за одним. Трік підійшов до Мії, привітався з нею усмішкою — щоки в нього були червоні від крові. Він помився, почистився, і навіть його просолені косиці вже не здавалися аж такими незалежними істотами.
— Ти поголився, — гмикнула Мія.
— Не звикай до такого. Двічі на рік трапляється, — він примружився, вдивляючись у Наєв, і впізнавання змусило його очі повільно покруглішати. — Як в ім’я Велительки…
— Ми знову зустрілись, — струнка жінка низько вклонилася. — Наєв дякує за його допомогу в серці пустелі. Цей борг не буде забуто.
— Як ти й досі ходиш і дихаєш?
— Це місце — суцільні таємниці, — промовила Мія.
— Корвере? — пролунав у неї за спиною тихий голос.
Мія озирнулася на того, хто заговорив. То була дівчина, на яку вона звертала увагу — ота, з нерівно підстриженим рудим волоссям та зеленими очима мисливиці. Вона уважно роздивлялася Мію, схиливши голову на плече. Високий ітреєць з кулаками-кувалдами бовванів за нею, наче сердита тінь.
— Під час церемонії, — мовила дівчина, — ти сказала, що твоє прізвище Корвере?
— Ага.
— Чи ти маєш якийсь стосунок до Дарія Корвере — колишнього юстиція?
Мія подумки зважила дівчину. Підтягнута. Прудка. Жорстка, як дерево. Та хто б вона не була, Мія була певна: у Скаеви та його друзяк у цих стінах союзників бути не може. Зрештою, після Різанини на Істиннотьму Рем і його люмінатії присягнулися знищити Багряну Церкву. Водночас Меркуріо наполягав, щоб Мія облишила своє ім’я, коли переступить цей поріг. Це одна з небагатьох речей, про які вони сперечалися. Може, це й дурниці. Та смерть її батька була головною причиною, чому дівчина пішла цим шляхом. Скаева та його лакеї стерли ім’я Корвере з історії — вона не кине його в куряву й не лишить позаду, хоч би чого це їй вартувало.
— Я дочка Дарія Корвере, — нарешті відповіла вона. — А ти?
— Джессаміна, дочка Маркіна Ґраціана.
— Даруй, це хтось, кого я мусила знати?
— Перший центуріон Легіону люмінатіїв, — насупилась дівчина. — Страчений за наказом Ітрейського Сенату після Повстання Царетворців.
Брови Мії розгладилися. Чорна Матінко, це дочка одного з батькових центуріонів. Така ж дівчина, як вона, — осиротіла через консула Скаеву, Рема та інших покидьків. Хтось, хто так само знайомий зі смаком несправедливості, як оце вона.
Мія простягнула руку:
— Рада знайомству, сестро. Мої…
Джессаміна різко відкинула її руку, очі в неї спалахнули:
— Ти мені не сестра, сучко.
Мія відчула, як обіч неї наїжачився Трік, як у Пана Добрика в неї під ногами шерсть дибки стала. Вона потерла забиті пальці та обережно промовила:
— Я співчуваю твоїй утраті. По-справжньому. Мій бать…
— Твій батько був йобаним зрадником, — прогарчала Джессаміна. — Його люди померли, бо зберегли відданість дурному юстицію, і тепер їхніми черепами викладено дорогу до Сенату. І все через всевладного Дарія Корвере.
— Мій батько був відданий генералові Антонію, — сказала Мія. — Він теж давав присягу, яку мусив берегти.
— Твій батько був йобаним ручним песиком, — плюнула Джессаміна. — Усі знали, чому він пішов за Антонієм, і
Мія незмигно зміряла дівчину поглядом. Пан Добрик у неї під ногами роздувся. Наєв ковзнула до рудоволосої та прошепелявила тій у вухо:
— Їй краще відступитися. Або через неї переступлять.
Джессаміна, стиснувши зуби, кинула на жінку швидкий погляд. Після перезирань, що розтягнулися на милі, дівчина розвернулася на підборах і покрокувала геть, а величенький ітреєць потягнувся за нею. Мія помітила, що впилася нігтями в долоні.
— А ти добре вмієш друзів заводити, Бліда Донько.
Мія розвернулася до Тріка й побачила, що він усміхається, хоча вже явно до бійки готувався. Вона трохи розпружилася і дозволила й собі усміхнутися. Нехай у неї з друзями й кепсько виходить, та принаймні одного вона в цих стінах має.
— Ходімо, — сказав хлопець. — Будемо вечеряти чи ні?
Мія подивилася Джессаміні вслід. Обвела поглядом інших аколітів. Вона раптом усвідомила, де саме опинилася. Це школа вбивць. Її оточують початківці та майстри душогубних мистецтв. Вона тут. Сюди вона й потрапила.
— Вечеря — це добре, — кивнула вона. — Найкраще місце, щоб розвідку розпочати.
— Розвідку? Для чого?
— Чув прислів’я про те, що найкоротший шлях до серця чоловіка — через його шлунок?
— Мене це завжди дивувало, — насупився Трік. — Завше здавалося, що між ребрами швидше вийде.
— Твоя правда. І все ж ти можеш багато дізнатися про тварин. Якщо подивишся, як вони їдять.
— Ти, Бліда Донько, іноді трішки лячна.
Вона криво посміхнулася:
— Тільки трішки?
— Ну, більшу частину часу ти просто жах вселяєш.
— Пішли вже, — сказала вона, ляскаючи хлопця по руці. — З мене випивка.
ПІТЬМА