— Але то давно було. До того, як вона заміж вискочила й доною стала.
— Вона… про таке ніколи не розповідала.
— Та, мабуть, причин особливих не було. Гадаю, вона думала, що лишила ті вулиці позаду назавжди, — він стенув плечима. — Хай там як, а найточніший переклад «duum’a» — це «оце по-мудрому». Таке кажеш, коли чуєш те, з чим погодитися можеш. Як коли «саме так» кажеш абощо.
— А що таке «Neh diis…», — Мія насупилась, борюкаючись з вимовою, — «Neh diis lus’a… lus diis’a»? Що це означає?
Меркуріо здійняв брову.
— А де ти таке почула?
— Консул Скаева це моїй матінці сказав. Коли наказав благати, щоб мене живою лишили.
Меркуріо погладив себе по щетині:
— Це старе ліїсянське прислів’я.
— І що воно означає?
— Коли кров повсюди, все є кров.
Мія кивнула, розмірковуючи, що вона начебто зрозуміла. Вони ще трішки посиділи мовчки, старий підпалив одну зі своїх сигарил, від яких ширився аромат гвоздики, і глибоко затягнувся. Нарешті Мія знову заговорила:
— Ви казали, що моя матінка звідси була? З Маленького Ліїсу?
— Еге. Багато часу звідтоді минуло.
— А в неї тут є фамілія? Хтось, до кого я…
Меркуріо похитав головою.
— Вони вже поїхали, дитино. Чи померли. Переважно й те, й інше.
— Як батько.
Меркуріо відкашлявся, пожував сигарилу.
— То ганьба. Те, що вони з ним зробили.
— Вони казали, що він зрадник.
Меркуріо знизав плечима.
— Зрадник — це патріот, що опинився не з того боку бійки.
Обнадієна Мія відкинула гривку з очей:
— То він був патріотом?
— Ні, Воронятко, — промовив старий. — Він був тим, хто програв.
— І вони його вбили, — ненависть, що розгорілася в неї в животі, змусила дівчинку стиснути кулаки. — Консул. Той тлустий священник. Новий юстицій. Вони його вбили.
Меркуріо видихнув тоненьке сіре кільце й уважніше глянув на неї.
— Мала, вони з генералом Антонієм владу Сенату збиралися повалити. Кляту армію зібрали й на власну столицю походом пішли. Подумай-но, скільки людей загинуло б, якби їх не захопили до того, як війна по-справжньому розпочалася. Може, вони мусили повісити твого татка. Може, він на це заслуговував.
Очі в Мії розширилися, і вона рвучко підвелася зі стільця, перевертаючи його на землю, шукаючи ніж, якого тут не було. Гнів знову піднявся на поверхню, всередині неї запалали весь біль, уся лють останньої доби, і лють та була такою густою, що руки й ноги в неї затремтіли.
І тіні в кімнаті затремтіли разом із нею.
Чорнява звивалася в корчах. У неї під ногами. У неї в голові. Вона стиснула кулаки. І різко кинула крізь стиснуті зуби:
— Мій батько був хорошим чоловіком. І він не заслуговував на таку смерть.
Чайник з гуркотом упав з робочого стола. Дверцята креденця затрусилися в петлях, чашки затанцювали на своїх блюдцях. Книжкові вежі завалилися й розсіялися долівкою. Міїна тінь потягнулася до старого, дряпаючи розтріскані мостини, і що ближче вона була до чоловіка, то довшими ставали її нігті. Під ногами дівчинки тіні злилися в Пана Добрика, прозорий загривок настовбурчився, кіт засичав, зашипів. Меркуріо позадкував кімнатою швидше, ніж можна було чекати від такого стариганя, він благально здійняв руки, сигарила прилипла до пересохлих вуст.
— Тихо, тихо, Воронятко, — промовив він. — Це просто перевірка, лише перевірка. Я не хотів нікого образити.
Посуд припинив дзеленчати, полиці принишкли. Мія сіла, злість її вступила у двобій зі сльозами. Скільки ж на неї навалилося. Її батько смикається в зашморгу, її мати кричить, сама вона змушена спати в провулках, її пограбували, побили… усе це. Забагато всього.
Забагато.
Пан Добрик крутився в неї під ногами, він снував туди-сюди й муркотів, наче справжній кіт. Тінь дівчинки ковзнула долівкою назад і зібралася у звичну калюжку — проста тінь, от тільки занадто темна, як на одну людину. Меркуріо вказав на ту тінь пальцем:
— Чи давно вона до тебе дослухається?
— Що?
— Пітьма. Чи давно вона слухає, коли ти кличеш?
— Я не розумію, що це ви кажете.
Вона скрутилася в клубочок, намагаючись утримати все всередині. Згорнути міцненько, заштовхати якнайглибше. Плечі в дівчинки затремтіли. Живіт закрутило. І вона почала тихесенько плакати.
О Доньки Божі, як же вона себе ненавиділа, але…
Рука старого пірнула під шинель. Витягнула звідси майже чистий носовичок і простягнула їй. Старий дивився, як вона підхоплює носовичок, обережно торкається зламаного носа, дивився на осоружні сльози на її віях. І врешті-решт він опустився перед нею на коліна й подивився на неї очима, гострими й синіми, як неограновані сапфіри.
— Я не знаю, що все це означає, — шепнула вона.
Коли старий усміхнувся, очі в нього зблиснули. Меркуріо кинув погляд на кота, сплетеного з тіней, витягнув з-під пальта стилет її матері та встромив ніж у мостини поміж ними. Полірована смертекість сяяла в ламповому світлі.
— А хотіла б дізнатися? — спитав він.
Мія зосередила погляд на ножі й повільно кивнула.
— Так, хотіла б, пане.
— Панів тутка нема, Воронятко. Жодних донів чи дон. Тільки ти і я.
Мія пожувала губу, відчуваючи спокусу просто схопити кинджал і вшитися подалі.
Та куди їй іти? Що їй робити?
— А як тоді мені до вас звертатися? — спитала вона нарешті.
— А це вже залежить.
— Від чого?
— Чи хочеш ти повернути те, що в тебе забрали. Чи ти з тих, хто не забуває й не пробачає. З тих, хто хоче зрозуміти, чому Матір позначила саме тебе.
Мія глянула на нього. Незмигно. Тінь брижилася в неї під ногами.
— І якщо я — така людина?
— Тоді ти зватимеш мене шахідом. Поки я не почну звати тебе «Мія».
— А що таке «шахід»?
— Це стародавнє ісіїрське слово. Має значення «поважний учитель».
— А до того як ви мене називатимете?
Коли старий заговорив, з вуст його зірвалося тонке кільце диму:
— А вгадай.
