Джей Кристофф – Безніч (страница 28)
Озираючись з роками назад на ту мить, коли Мія вперше побачила Небесний Олтар, вона зрозуміла, що саме тоді почала вірити в божественне. О, Меркуріо познайомив її з основами віровчення Матері-Пащі. Смерть як підношення. Життя як покликання. Та й раніше її виховували доброю і богобоязною донькою Аа. І тільки коли дівчина глянула з отого балкона, вона почала приймати можливість неможливого чи бодай трохи розуміти, де вона опинилася.
Наєв та інші постаті в рясах провели їх із Тріком ще одними (нескінченними, на перший погляд) церковними сходами. До вечері вирішили доєднатися всі двадцять вісім аколітів. Тихі розмови впродовж підйому й уся ця суміш акцентів нагадали Мії ринок у Маленькому Ліїсі. Та, коли юрма опинилася на сходовому майданчику, всі балачки завмерли. Мія схопилась за груди — у неї аж дух перехопило.
— Вітаємо біля Небесного Олтаря, — шепнула їй на вухо Наєв.
То була платформа, вирізана в схилі гори й відкрита для всіх вітрів. Столи стояли літерою «Т», повітря цілували аромати смаженого м’яса та свіжого хліба. І нехай шлунок Мії забуркотів, щойно відчув присутність їжі, думки дівчини повністю заполонив краєвид, що розстелився перед нею.
Платформа випиналася з тіла гори. Одразу за перилами із залізного дерева чекала прірва в тисячу футів. Далеко внизу було видно Шерехпустку — малесеньку, спокійну й ідеальну. Та нагорі, там, де небеса мало б випалювати світло впертих сонць, видно було тільки темряву — чорну, всеохопну, ідеальну.
І сповнену крихітних зірочок.
— В ім’я Світла, що це та… — видихнула вона.
— Не Світло, — шамкнула Наєв. — Пітьма.
— Як таке можливо? До приходу істиннотьми ще щонайменше рік лишився.
— Тут завжди стоїть істиннотьма.
— Але ж це неможливо…
— Тільки коли «тут» — там, де, як їй здається, воно мусить бути, — жінка стенула плечима. — А це не так.
Аколітам, що витріщалися на небо над головами, показали, де вони мусять сидіти. На такій висоті мали б дути ревучі вітри, та жоден порух повітря цей балкон не турбував. Жоден звук, як не рахувати стишені голоси та шалений пульс самої Мії.
Вона опинилася за столом: праворуч від неї сидів Трік, ліворуч — стрункий хлопець з блакитними, як крига, очима. А навпроти сиділа та парочка, про яку Мія подумала, що то брат і сестра. Дівчина мала біляве волосся, убране в тугі бойові коси, та виголену потилицю. Обличчя в неї було гарне, з ямочками на щоках та припорошене ластовинням. У брата було таке саме кругле лице, але хлопець не усміхався, тож ямочки себе ніяк не проявляли. На голові він мав копицю переплутаних шпичаків. Очі в обох були сині, як чисте небо. А щоки все ще вкривала підсохла кров — після хрещення.
Відколи Мія тут з’явилася, вона вже отримала одну погрозу. Дівчина замислилася, чи не виявиться кожен аколіт цьогорічного набору противником чи й прямо-таки ворогом.
Білявка вказала на щоку Мії кінчиком ножа.
— У тебе щось на лиці є.
— У тебе теж, — кивнула Мія. — Але тобі цей колір пасує. Очі підкреслює.
Дівчина форкнула й криво посміхнулася.
— Ну гаразд, — сказала Мія. — Ми маємо познайомитися чи просто витріщатимемося одне на одного всю вечерю?
— Я Ешлін Ярнгайм, — відповіла дівчина. — Скорочено — Еш. А це мій брат Озрік.
— Мія Корвере. А це Трік, — кивнула Мія на свого друга.
А Трік і собі зиркав уздовж стола на іншого двеймерця. У більшого хлопця були такі ж квадратна щелепа та пласке чоло, як у самого Тріка, але той був вищим і ширшим. І коли татуювання Тріка були незграбними й незугарними, то обличчя більшого хлопця вкривали чорнильні візерунки, зроблені з винятковою майстерністю. І дивився той хлопець на Тріка так, як білий морський змій — на мале тюленятко.
— Вітаю, Тріку, — простягнула йому руку Ешлін.
Хлопець поручкався з дівчиною, навіть не зводячи на неї погляду.
— Радий знайомству.
Ешлін, Озрік та Мія разом вичікувально подивилися на блідого юнака, що сидів ліворуч від Мії. А той тим часом позирав у нічне небо. Він так стиснув вуста, наче повітря крізь зуби цідив. Мія зрозуміла, що він гарний з лиця — ну гаразд, можливо, слово «вродливий» краще пасуватиме: високі вилиці та найпронизливіші блакитні очі, що вона тільки бачила. Але він був худий. Страшенно худий.
— Я Мія, — промовила вона, простягаючи руку.
Хлопець зморгнув і перевів погляд на дівчину. Взяв з колін грифельну дощечку, написав на ній щось шматочком крейди й підвів так, щоб Мії було видно.
«Цить», — оголошувала табличка.
Мія змигнула.
— Це тебе так звуть?
Красунчик кивнув та знову мовчки перевів погляд на небо. І за всю трапезу навіть не пискнув.
Ешлін, Озрік та Мія говорили між собою, поки сервірували вечерю: куряча юшка та ягнятина з лимонною олією, смажені овочі та прекрасне червоне вино з Ітреї. Найзаповзятіше участь у бесіді брала Ешлін, тоді як Озріку, схоже, цікавіше було навколо роздивлятися. Брат із сестрою мали шістнадцять та сімнадцять років (Озрік старший) і приїхали вони п’ятьма оборотами раніше. Їхній наставник (і, як з’ясувалося, батько) дав далекоглядніші інструкції, як Церкву знайти, ніж це вийшло в Старого Меркуріо, і його дітей усілякі чудовиська шляхом до Тихої Гори оминули. Ешлін Міїна історія про пустельних кракенів, схоже, вразила. А Озріка, схоже, більше вразила Джессаміна. Руда дівчина з вовчими очима сиділа на відстані трьох стільців від них, і Озрік з неї просто очей не зводив. А дівчину ту, як видно, більше цікавив схожий на горлоріза ітреєць, який обіч неї сидів: вона щось йому на вухо шепотіла та час від часу кидала на Мію вбивчі погляди.
Мія відчувала й інші потайні зирки та тривалі погляди: нехай деякі ховалися краще за інших, однак майже всі аколіти роздивлялися своїх товаришів. А Цить просто дивився в небо й цмулив свою юшку, наче то якась тяжка робота була. Іншої їжі він не торкався.
Між перемінами страв Мія спостерігала за кліром, звертаючи увагу, як вони між собою поводилися. Судячи з усього, найбільшу участь у розмові брав Соліс, сліпий Шахід Пісень. Але з того, чиї фрази часом супроводжували вибухи сміху, складалось враження, що найгостріший розум має Мишолов, Шахід Кишень. Павуковбивця та Аалея, Шахіди Істин та Машкар, сиділи так тісно, що торкалися одна одної. І всі віддавали найбільшу пошану матінці Друзіллі: варто було літній жінці заговорити — бесіда спинялася.
Трапеза вже добігла середини, коли Мія відчула, що шлунок у неї нудотно стиснувся. Вона роззирнулася кімнатою, відчуваючи, як Пан Добрик куйовдиться в її тіні. Превелебна матінка різко підвелася, інші члени кліру хутко послідували за нею, низько опустивши погляди.
Дивлячись на аколітів, матінка Друзілла промовила:
— Усі підведіться, будь ласка.
Мія, трохи хмурячись, підхопилася. Ешлін повернулася до брата й майже гарячково прошепотіла:
— Чорна Матінко, він
Мія зненацька помітила, що на балконі Небесного Олтаря стоїть темноволосий чоловік і роздивляється мінливу пустку далеко внизу. Та вона була готова власним життям присягнутися, що не бачила, як він, власне, увійшов до приміщення. Дівчина відчула, як її тінь затремтіла й зіщулилася, а Пан Добрик огорнувся навколо її ніг.
— Володарю Кассію, — вклонилася Друзілла. — Це така честь для нас.
Чоловік повернувся до превелебної матінки, на вустах у нього з’явилася тонка усмішка. Був він високим, м’язистим, одягненим у м’яку темну шкіру. Довге чорне волосся обрамлювало пронизливі очі та щелепу, об яку руку можна було зламати. А ще на ньому був важкий чорний плащ та два мечі на поясі. Усе ідеально просто. Усе ідеально вбивчо. І заговорив він голосом, від якого все сиротами взялося не там, де очікуєш.
— Не переймайтеся, превелебна матінко, — погляд темних очей тинявся аколітами, що все ще стояли навитяжку. — Я просто хотів краєвидом насолодитися. Чи можна до вас приєднатися?
— Звичайно, володарю.
Превелебна матінка поступилася місцем на чолі стола, інші шахіди засовалися, звільняючи місце для новоприбульця. Продовжуючи посміхатися, чоловік підступився до місця матінки, беззвучно, як захід сонць. Рухи його були плавні, текучі, як вода. Він відкинув плащ і сів у крісло превелебної матінки. Коли дивний чоловік глянув прямо на Мію, нудотне відчуття у неї в шлунку здійнялося вище. Та варто йому було піднести чашу з вином, як закляття всеохопної тиші, що наче панувало над кімнатою, тихенько тріснуло. Руки почали квапливо звільняти місце на столі, клір повільно опустився на місця, а за ним — і аколіти. Бесіди повернулися: спочатку обережні, та поступово, дюйм за дюймом, вони розпружувалися, поки не сповнили кімнату.