Джей Кристофф – Безніч (страница 29)

Мія спіймала себе на тому, що всю трапезу спостерігає за дивним новоприбульцем: її погляд обводив лінії його щелепи, горла. Це, звісно, гра світла була, але здавалося, наче його довге кольору воронячого крила волосся майже ворушиться, а очі — світяться внутрішнім світлом.

Мія пошукала поглядом Наєв, але жінка сиділа далеко — разом з іншими Руками.

— Ешлін, — шепнула вона нарешті. — Хто це такий?

Білявка змигнула. Її брат Озрік здійняв брову.

— Та Зуби й Паща, Корвере, це ж Кассій. Чорний Принц. Володар Клинків. Очільник усієї конгрегації. На його рахунку більше трупів, ніж на ліїсянському некрополі.

— А що він тут робить? Він наставник?

— Ні, — похитав головою Озрік. — Ми й гадки не мали, що він сьогодні тут буде.

— Тато завжди казав, що Кассій тримається подалі звідси, — мовила Ешлін. — У великій таємниці свої приїзди та від’їзди тримає. Жоден служитель Церкви поняття не має, де він, поки він там не з’явиться. Подейкують, що на горі він тільки для церемоній ініціації з’являється.

Озрік кивнув, роздивляючись навколишніх учнів.

— Деякі аколіти його лише раз у житті бачать. Тієї ночі, коли він їх повноправними Клинками оголошує. Якщо ти обранець, він власноруч здійснює помазання, як оце сьогодні превелебна матінка під час хрещення робила, — хлопець показав на підсохлу кров у Мії на щоках. — Тільки в цьому випадку то його власна кров буде. Кров Володаря Клинків. Правиці самої Матері.

Мія зрозуміла, що їй несила від чоловіка погляд відірвати.

Ешлін сяйнула усмішкою з ямочками.

— Як на очільника культу масових убивць, з лиця він нічогенький, еге ж?

Мія прибрала гривку з очей, а серце тим часом стрибало в неї в горлі. Ешлін не…

— Будеш і далі на мене витріщатися, коффі, — промовив глибокий голос, — і я ті гарненькі очі виріжу.

Запала раптова тиша, Мія блимнула й знову глянула на свій стіл. І помітила, що високий двеймерець це каже до Тріка — з поглядом, сповненим презирства.

Трік підвівся, стискаючи в руці ніж для смаженини.

— Ти як мене назвав, виродку?

— І це ти мене виродком звеш? — розсміявся двеймерець. — Мене звуть Водозовом, я третій син Дощебіга з клану Морського Списа. А ти з якого клану, коффі? Твій батько твоїй матері бодай ім’я своє назвав, коли скінчив витирати її сморід зі свого хуя?

Трік пополотнів, щелепа в нього напружилась.

— Та ти, бля, мрець, — просичав він.

Мія застережливо поклала хлопцеві долоню на руку, але Трік уже зрушив з місця, мітячи Водозову в горлянку. Вищий хлопець підхопився й перестрибнув через стіл, змітаючи в спробі якнайшвидше дістатися до Тріка тарілки й келихи, а ще — Мію з Цитем. Мія впала на землю — у супроводі проклять та дзенькоту посуду — і врізалася плечем у блідого хлопця, вибивши з того дух разом із цівкою слини.

Водозов схопив Тріка у ведмежі обійми, і вони звалилися на долівку, трощачи кераміку та скло. Від Тріка він був фунтів на сто важчий — і цілком міг виявитися найсильнішою людиною в цій залі. Він був більшим навіть за Шахіда Пісень, який звів незрячий погляд на колотнечу й проревів:

— ГОДІ ВАМ, ХЛОПЦІ!

Та хлопці на те уваги не звернули, вони й далі лупцювали, копали й молотили один одного. Трік добряче зацідив Водозову по обличчю, розбиваючи губи противника об його ж зуби. Та Мія аж зачудувалася, з якою легкістю велетень-двеймерець перехопив у Тріка перевагу, підім’яв супротивника під себе, осипаючи меншого хлопця зливою ударів по ребрах, і ще ряснішою — в щелепу. Навколо бійки скупчилися аколіти, і ніхто навіть не ворухнувся допомогти. Мія злізла з Цитя і вже наготувалася ступити вперед, коли побачила, що шахід Соліс різко відсунув стілець і вирушив у бік колотнечі.

Попри те що чоловік здавався цілковито сліпим, рухався він спритно й упевнено. Він ляснув Водозова по плечу й зацідив тому в щелепу важким, як ковадло, ударом. Двеймерець відлетів убік. Трік спробував був нашвидку піднятися на ноги, але Соліс вгатив хлопцеві в живіт ногою, одним ударом вибиваючи з нього і подих, і потяг до бійки. А відтак шахід розвернувся до Водозова й так наступив йому на яйця, що двеймерець хутко згорнувся у м’ячик-пищик.

На те, щоб відшмагати обох хлопців, наче то неслухняні цуценята були, у шахіда пішло лишень кілька митей, і весь цей час він навіть не зводив блідий погляд незрячих очей з неба.

— Ганьба, — прогарчав він, піднімаючи обох стогнучих хлопців за карки. — Якщо мусите отак зчепитися, наче ті пси, то можете і їсти надворі разом з такими ж, як ви.

Шахід Пісень потягнув Тріка та Водозова до балкона. Схопив кожного за горло й притиснув до перил, за якими зяяла тисячофутова порожнеча. Хлопці задихалися, шкрябали шахідові руки. У сліпому погляді шахіда жодного натяку на жалість не було, лише одна мить відділяла їх від того, щоб розбитися об камені внизу. Мія торкнулася кинджала, і тут заговорила превелебна матінка:

— Досить, Солісе.

Чоловік схилив голову на плече й повернув молочний погляд у напрямку її голосу.

— Превелебна матінко, — промовив він.

Водозов і Трік впали на підлогу, судомно втягуючи повітря. Мія й сама заледве дихала. Вона глянула на володаря Кассія і побачила, що той просто зник: там, де щойно сидів Володар Клинків, тільки спорожніле крісло лишилося. І вона знову могла присягнутися, що навіть не бачила, як він рухався. Матінка Друзілла вийшла з-за свого стола й повільно наблизилась до місця, де кашляли й відпльовувалися двоє противників.

— О, я пригадую, як це — бути молодою. Стільки всього хочеться довести. А хлопці є хлопці, кажуть люди, — старенька опустилася навколішки й торкнулася Трікової вкритої кров’ю щоки. Погладила Водозова по просолених косицях. — Та ви більше не хлопці. Ви Материні прислужники, віддані її Церкви. Усі вбивці як один. І я чекаю, що поводитиметесь ви відповідно, — вона підвела погляд на аколітів, що зібралися довкруж них. — Сьогодні ми побачили вкрай поганий приклад.

Матінка Друзілла допомогла скривавленим двеймерцям підвестися. І тут уся ця материнська запона випарувалася вмент, і в голосі її забриніло кожне з вісімдесяти трьох здійснених смертовбивств.

— Отже. Коли наступного разу ви влізете в бійку, наче якісь дітлахи з підворіття, я переконаюся в тому, що ви лишатиметесь дітлахами до кінця життя. Зрозуміло?

Мія побачила, як ці дві купи м’язів зіщулилися й втупилися собі під ноги. А коли вони в унісон заговорили, наче малюки перед розгніваними батьками, усім, на що вони спромоглися, був тихий писк:

— Так, превелебна матінко.

— Добре, — материнська усмішка повернулася, наче нікуди й не зникала, і Друзілла по-доброму подивилася на аколітів. — Гадаю, сьогодні вечеря вже скінчилася. Повертайтеся всі до своїх спалень. Навчання розпочнеться завтра.

Юрма повільно розділилася й потягнулася сходами вниз. Мія підійшла до Тріка і якраз роздивлялася поріз у нього над бровою, коли помітила, що за нею спостерігає Джессаміна, вуста якої кривила посмішка. Водозов поплентався геть, кидаючи гострі погляди. Ешлін кивнула Мії на прощання й потупала сходами донизу. А Мія знову спіймала себе на тому, що ще раз, востаннє, дивиться на місце, де сидів володар Кассій.

Правиця самої Матері…

Поки вони поверталися до спалень, вона мовчала, відчуваючи дедалі більшу лють. Чому Трік так легко спіймався? Куди подівся той мовчазний хлопець, що терпів усі кпини в спільній кімнаті «Старого Імперіалу»? Він втратив самовладання перед головою всієї конгрегації. Першого ж вечора. Через цей зрив його могли вбити. Це не те місце, яке подарує такі помилки.

І вже на порозі власної кімнати вона нарешті зірвалася.

— Ти геть здурів? — засичала Мія так голосно, як тільки насмілилась. — Що це було?

— «Як твої ребра почуваються, Тріку?» — спитав він. — «Я ж помітила, що з тебе весь дух вибили». — «О, зі мною все гаразд, Бліда Донько, дякую, що…»

— А чого ти чекав? Це наш перший оборот у цих стінах, і ти вже дістав шахіда Соліса і, ймовірно, найстрахітливішу найману вбивцю Ітрейської Республіки. А, ще не забуваймо про товариша-аколіта, який збирається тебе закатрупити.

— Міє, він мене коффі назвав. Йому ще пощастило, що я йому голову не відірвав.

— Що таке коффі?

— Не зважай, — він висмикнув руку з її хвату. — Забудь про це.

— Тріку…

— Я втомився. Побачимося завтра.

Хлопець пошкандибав геть, залишаючи Мію наодинці з Наєв. Жінка спостерігала за нею уважним поглядом темних очей, що ширяв, наче нетля навколо чорного полум’я. Мія спохмурніла, вдивляючись у цю напіврозгадану загадку.

— Ти часом двеймерською не розмовляєш? — спитала вона.

— Ні. Але Наєв певна, що в читальні можна знайти словники.

Мія закусила губу. Уявила ліжко, всі ті гори подушок та м’якого хутра.

— А вона ще відчинена?

— Тут бібліотека завжди відчинена. Але потрапити туди без дозволу…

— Ти можеш мене туди відвести? Будь ласка?

— Якщо вона хоче, — зблиснули темні очі жінки.

Сходи та аркади. Аркади та сходи. Здавалося, що Мія з Наєв уже кілька миль пробрели, і компанію їм складав хіба що темний камінь. Дівчина вже пошкодувала, що не пішла до ліжка: подорож з Останньої Надії почала даватися взнаки, і сили її стрімко полишали. Вона вже кілька разів заточилася, усі коридори та сходові прольоти здавалися однаковими, і дівчина безнадійно в них заплуталася.

— Як ти тут не губишся? — спитала вона.

Жінка вказала на спіральні візерунки, викарбувані на стінах: