Джей Кристофф – Безніч (страница 31)

Перша — мова, що нею говорив гірський клан зі Східного Перевалу, представники якого ніколи не зналися з чужинцями, окрім як за посередництва рожна.

Друга — дивакуватий діалект стародавньої ліїсянської, спілкувалися яким тільки представники апокаліптичного культу з Елая, що став відомим під назвою «Вичікувальники» (уся конгрегація складалася з шести осіб, однією з яких був пес на ймення Рольф, але його товариші зверталися до нього як до Жовтого Князя).

І нарешті третя — це мова котів. О так, люб’язне панство, коти вміють розмовляти, навіть не сумнівайтеся: якщо ви мали більш як одного кота, то не могли не бачити їх тієї конкретної миті, коли вони збираються десь у куточку й скаржаться на те, що їхні власники марнують увесь свій час, щоб читати дурнуваті книжки замість надати котам усю ту увагу, на яку вони вповні заслуговують.

КНИГА ДРУГА

ЗАЛІЗО ЧИ СКЛО

ПІСНЯ

У Залі Жалоби зібрались двадцять сім аколітів.

На одного менше, ніж учоробороту було.

Мія замислено переводила погляд з одного на інше. Джессаміна з її рудим волоссям та очима мисливиці. Широкоплечий хлопець з оливковою шкірою та обгризеними нігтями, якому бракувало одного вуха. Тоненька дівчина з коротко обрізаним чорним волоссям і рабським тавром на щоці, яка погойдувалася, наче змія. Неотесаний ваанець з потатуйованими руками, який, здавалося, сам до себе розмовляє. Мія все ще припасовувала імена до облич. Вони все ще лишалися майже незнайомцями, але тільки вона знала про кожного аколіта напевно.

Усі вони вбивці.

Статуя Матері Ночі бовваніла над ними, роздивляючись аколітів безжальними очима. Поки учні збиралися в залі ще до сніданку, між ними ширились чутки. Двоє Рук стояли навколішки і віддраювали щітками з кінського волосу камені під ногами богині. Вода в їхньому цебрі мала блідо-прозорий відтінок червені.

Тіло Водозова вже прибрали.

Ешлін присунулася ближче до Мії і тихенько заговорила, дивлячись просто перед собою:

— Чула про двеймерця?

— Трохи.

— Кажуть, горло начисто розкраяли.

— Отаке й чула.

Трік, що стояв праворуч від Мії, ні слівцем не прохопився. Мія зазирнула другові в лице, шукаючи якоїсь ознаки провини. Трік — і це вже певно — був убивцею, але ж усі в цій залі вбивали. Те, що вони з Водозовом напередодні почубились, не робить його підозрюваним номер один. Превелебна матінка Друзілла його за якогось дурника вважатиме — вбивати, коли твої мотиви настільки очевидні…

— Як гадаєш, клір влаштує розслідування? — спитала Мія.

— Ти ж чула, що матінка Друзілла сказала: «Усі вбивці як один. І я чекаю, що поводитиметесь ви відповідно», — Ешлін зиркнула на Тріка. — Може, хтось просто її слова буквально зрозумів.

— Аколіти.

Дівчата підвели погляди й побачили матінку Друзіллу — сиве волосся розпущене, пальці переплетені. З’явилася вона безгучно, наче сконцентрувалася із самих тіней. Літня жінка заговорила, і голос її лунав крізь морок:

— До того як почнеться навчання, я маю зробити оголошення. Певно, всі ви вже чули про вбивство вашого товариша-аколіта, що сталося вчора ввечері прямо тут, у залі, — Друзілла глянула на вологу пляму, яку все ще ретельно відтирали. — Кончина Водозова — вкрай прикра подія, і клір розслідуватиме її обставини. Якщо ви маєте будь-які відомості, навідайтесь до моїх покоїв до кінця обороту. Ми перебуваємо в Церкві Велительки нашої благословенного смертовбивства, і забирати життя ваших товаришів — її право, не ваше. Нехай до кончини цієї призвела помста, або ж недоброзичливість, або звичайний холоднокровний розрахунок, переступник отримає відповідне покарання.

Мія була впевнена, що тієї миті, коли стара жінка промовила «помста», погляд її спинився на Трікові. Вона глянула на друга, але хлопець зберігав стоїчне обличчя.

— Тим часом, — продовжувала Друзілла, — поки триватиме розслідування, аколітам заборонено полишати свої кімнати після того, як проб’ють дев’яті дзвони. Шахіди можуть надати вам звільнення — в інтересах тренувань чи навчання, — але вільно вештатися коридорами заборонено. Тих, хто порушить цю заборону, буде жорстоко покарано.

Матінка Друзілла почергово подивилися на кожного аколіта. Мія замислилась, у чому саме може полягати «жорстоке покарання», коли йдеться про зграю смертовбивчих фанатиків.

— А тепер, — промовила Друзілла, — ідіть до Зали Пісень і чекайте там шахіда Соліса, зберігаючи тишу.

Жінка розчинилася в тінях виром чорних шат.

Уздовж шеренги аколітів поповзли теревені. Дівчина з рабським тавром пильно роздивлялася Тріка. Оливкошкірий хлопець посмикував вузлик плоті, де колись було його вухо, і дивився на двеймерця примруженими очима. Трік ігнорував усі ці витрішки й пішов слідом за Руками, які з’явилися їх супроводити. І після виснажливого підйому (здавалося, що вони на вершину гори прямують) Мія та її приятелі опинилися в Залі Пісень.

Дівчина поняття зеленого не мала, чому приміщення зветься саме так, але підозрювала, що з акустикою назва нічого спільного не має[54]. Крізь кругле вітражне вікно на стелі до центру приміщення линуло яскраве золотаве світло. Зала була величезною, краї її ховалися в затінку, але в Мії склалося враження, що на стінах викарбувані ті самі виткі візерунки. Дівчина відчула застарілий запах крові, а ще — поту, олії та криці. Хтось розставив охайними рядами тренувальні опудала, стрілецькі мішені та знаряддя для вправ. Підлогу встеляв чорний граніт, а в центрі зали було викарбувано коло — достатньо широке, аби там вмістилося сорок людей. Усі аколіти зайняли свої місця вздовж того кола, більшість із них наготувалися чекати на перший урок мовчки.

Ешлін стала ліворуч від Мії й зашепотіла, коли й десяти секунд мовчанки не минуло.

— Відбій о дев’ятій. Ти собі це уявляєш?

Перед тим як відповісти, Мія роззирнулася кімнатою.

— Та тут у будь-якому разі нема що особливо робити, коли світло гасне.

— Ой, Корвере. Та ти уявлення не маєш, — вишкірилися дівчина.

— То чому?..

— Вам наказали чекати мовчки.

Залою Пісень луною прокотився глибокий голос, відштовхуючись від невидимих стін. Кроків Мія не чула, та шахід Соліс виринув із тіней позаду неї, склавши руки за спиною. Коли він проходив повз неї, Мія побачила, що зблизька чоловік має ще разючіший вигляд — ті широчезні плечі й бліді, немов у привида, очі. На ньому були м’які чорні шати, на поясі висіли всі ті ж порожні піхви. А рухався він з такою мовчазною грацією, неначе дослухався до мелодії, яку тільки він здатен почути.

— Клинок Матері нашої мусить бути тихим, наче зоряне світло на щічці сонного малюка, — промовив він, ступаючи в коло. — Я колись сім оборотів поспіль ховався у Великому Атенеї Елая, чекаючи, поки з’явиться моє приношення, і навіть книги не знали, що я там був[55], — він повернувся до Мії та Ешлін. — А ви, дівчата, навіть кілька митей помовчати не ладні.

— Просимо вибачення, шахіде, — вклонилася Ешлін.

— Три пробіжки по сходах, дівчино. Вниз і вгору. Вперед.

Ешлін невпевнено завмерла на місці. Шахід увіп’явся в неї поглядом — здавалося, що ці незрячі очі шлях собі крізь її череп просвердлять.

— Гаразд, шість пробіжок. Кількість подвоюватиметься щоразу, коли я муситиму повторювати.

Ешлін вклонилася і вийшла із зали, більше не перепрошуючи. Соліс повернувся до Мії, безбарвні очі втупились у точку над її плечем. Дівчина звернула увагу, що шахід узагалі не кліпає.

— А ти, дівчино? Маєш що сказати?

Мія мовчала.

— Ну? — Соліс підступився ближче й уже височів над нею. — Відповідай!

Мія дивилася прямо на підлогу й відповіла впевненим голосом:

— Прошу вибачення, шахіде, але з усією повагою — мені здається, що все, що я скажу, буде вважатися за подальший переступ правила мовчання, на якому ви наполягаєте, тож ви просто мене покараєте.

Губи велетня скривила посмішка.

— Розумна хитруха, еге?

— Якби я була розумною, мене б на балачках не спіймали, шахіде.

— Що ж, шкода. Небагато маєш, на що варто увагу звернути, — Соліс вказав на сходи. — Три пробіжки. Вниз і вгору. Вперед.

Мія вклонилася і покинула залу — ані пари з вуст.

На сходовому майданчику вона розім’ялася й пустилася бігти, рахуючи подумки сходинки[56]. Вона чудувалася, звідки Соліс узнав, на що в ній можна увагу звертати, — очі він мав сліпі, наче закоханий хлопчак, у цьому вона вже абсолютно певна, — та поводився так, наче бачить незгірше за неї. Посередині другої пробіжки усе зачудування шахідом випарувалося, і всю її увагу заполонив біг. Коли Мія опинилася нагорі, ноги в неї перетворилися на желе і дівчина мовчки подякувала своєму старому вчителю за всі ті сходи Богодола, пробіжками по яких він її карав. Їй вже майже кортіло, аби вона ще гірше поводилася.

Спітніла до рубця Ешлін (на останніх 50 футах Мія її обігнала) добігла до верхівки й підморгнула Мії, коли спинилася перепочити й дихання вирівняти.

— Даруй, Корвере, — дівчина різко хапнула повітря. — Батько мене про Соліса попереджав. Треба було стерегтися.

— Та нічого страшного, — усміхнулася Мія.

— Та зачекай — ще побачиш. Мені ще тричі пробігти треба, — Ешлін вишкірилася. — До наступної зустрічі.

Мія — руки в боки — повернулася до зали. І якраз вчасно, аби побачити, як Джессамінин посіпака, високий ітреєць з кулаками-кувалдами, ступив у коло до шахіда Соліса. А ще побачила шістьох інших неофітів разом із самою Джессаміною, блідим хлопцем, що звав себе Цитем, та дівчиною з рабським тавром. Усі вони сіли на своїх місцях край кола, спітнілі й бездиханні. І в усіх з дрібних подряпин на обличчях точилася кров.