Джей Кристофф – Безніч (страница 32)
Соліс стояв у центрі кола. Мія побачила, що темні шати він зняв, а під ними виявився костюм з м’якої золотаво-брунатної шкіри. Ще вона побачила низку дрібних шрамів на одному з масивних передпліч, загалом тридцять шість. На боку в нього й далі висіли порожні піхви, але нині він був озброєний двосічним гладіусом — ідеальний клинок для близького бою.
Тепер із темряви вивезли десяток підставок, напхом напханих усіма видами зброї, які Мія тільки могла уявити. Мечі й ножі, молоти й булави, Зуби й Паща — та там навіть підставка з бісовими алебардами-полексами була. Усе дуже просте, неошатне, зате ідеально, пречудово смертоносне.
Незрячий погляд Соліса було прикуто до підлоги.
— Як тебе звати, хлопче?
Кремезний ітреєць вклонився й відповів:
— Діамо, шахіде.
— Чи знайома тобі пісня клинка, малий Діамо?
— Знаю кілька мелодій.
— Тоді заспівай їх мені.
Поки Мія ставала на своє місце довкруж кола, Діамо уважно роздивлявся зброярню. Він обрав собі довгий меч — добрі п’ять футів завдовжки, — і коли він зробив пробний замах, аж чутно було, як сталь повітря розітнула. Мія кивнула своїм думкам. Хлопець обрав непогану зброю на противагу короткому мечу Соліса, тож якісь основи він і справді знав. Більша відстань дає йому й більший простір для маневру.
Діамо став перед Солісом ангард і знову вклонився. А шахід стояв, опустивши меча, нахилив голову набік і явно захищатися не збирався.
— Хлопче, я не чую співу.
Діамо здійняв меча й зробив випад. Це був гарний удар, широка арка, що розітнула б шахіду горло, якби лишилась непоміченою. Та просто перед очима здивованої Мії Соліс ступив уперед і відбив удар хлопця. Він атакував Діамо, і той повернувся до захисної тактики, заледве встигаючи прикривати від тієї зливи голову, горло, груди, промежину. Сталь співала проти сталі, уся зала гуділа від цієї мелодії, а коли мечі зустрічались у цілунку, в повітря здіймалися крихітні іскри. Соліс мав таке ясне лице, наче дитина вві сні, погляд незрячих очей підлоги не полишав. Та лють його страхала, швидкість — вселяла трепет. Двобій протривав ще кілька митей, Соліс дозволив хлопцю завдати кілька гідних похвали ударів, але відбив кожен з них. І врешті-решт перед очима зачарованої Мії меч Діамо вилетів з його руки, а клинок Соліса ніжно торкнувся слизької від поту щоки супротивника.
Це так швидко сталося, що Мія ледве бачила, як чоловік рухався.
Діамо трохи сахнувся, коли лезо пустило йому кров, — просто невеличка подряпинка, аби нагадувати про програш. А Соліс повернувся до нього спиною і знову опустив меч.
— Погане виконання.
— Перепрошую, шахіде.
Соліс зітхнув, а Діамо тим часом повернувся на своє місце край кола.
— Тут, у залі, є бодай хтось, хто цю пісню знає?
— Я можу дещо наспівати.
Коли Трік заговорив, Мія всміхнулася. Після бійки з Водозовом він мав синець під оком, але, здавалося, його бойовому духу не зашкодило навіть те, що напередодні Соліс мало не викинув його з Небесного Олтаря. Хлопець скинув рясу, під нею він мав темні шкіряні штани та колет на короткий рукав. Мія спіймала себе на тому, що захоплено роздивляється лінії м’язів на його руках, туго натягнену засмаглу шкіру. Вона згадала про їхню бійку під горою, ту суміш хіті й жорстокості. Облизнула пересохлі губи.
— А. Наш юний напівкровка, — кивнув Соліс. — Учора я про твою форму дізнався все, чого потребую. Та ходи сюди, щеня, — він поманив хлопця, — послухаю, як гарчати вмієш.
Мії було приємно побачити, що після тієї сутички Трік явно чогось навчився. Образу він стерпів навіть не змигнувши. Хлопець узяв собі ятаган і ступив до кола золотавого світла. І знову Соліс лишався нерухомим, поки Трік наближався, а меч тримав опущеним. Та нехай двеймерець був у чудовій формі, його удари — спритними та точними, сам двобій пішов тим самим шляхом, що і бій Діамо. Раз — і Трік знезброєний, бездиханний і вкритий кров’ю зі свіжого порізу на щоці.
Соліс розвернувся, хитаючи головою:
— Це жалюгідно. Такого кепського року в мене ще ніколи не було. Чого ваші вчителі вас вчили, поки ви сюди потрапили? Плести та їсти варити? — шахід обвів коло сліпим поглядом. — Найкращі Клинки навіть потреби в криці не мають. Але ж кожен з вас усе ще сподівається, що, коли настане час полишати ці стіни, йому під силу буде розкраяти промінь світла на шість частин, — чоловік зітхнув. — А я закластися готовий, що жоден з вас навіть гребучий шмат житнього хліба відкраяти не зможе.
Він вказав на стелажі зі зброєю.
— Кожен бере ніж і вишиковуєтесь переді мною в шеренгу. Почнімо з основ.
— Шахіде, — промовила Мія.
— А. Щебетуха повернулася. А я все дивувався, чим то пахне.
— Шахіде, ви ще не чули, як я співаю.
— Збережи зусилля для науки шахіди Аалеї, дівчино. Усе, що мені треба, я про тебе вже знаю.
Мія ступила в коло:
— А я все одно хотіла б спробувати.
Соліс так голову нахилив, що шия в нього відчутно крекнула. Він гмикнув.
— Тоді хутчіш.
Мія підійшла до підставок та обрала пару довгих кривих ножів у ліїсянському стилі. На вигляд вони були непоказними, але вагу мали ідеальну, а вістря — ще ідеальніші. З усіх видів тутешньої зброї ці ножі були найпрудкішими — легкі й елегантні. Та вони були коротшими за меч Соліса, і скористатися ними можна було тільки за дуже короткої відстані. Коли Мія повернулася до кола, Соліс аж пирхнув.
— Перед тобою противник із гладіусом, а ти вирішуєш заспівати кинджалами. Дівчино, ти певна, що слова знаєш?
Мія мовчки стала в стійку: нога вперед, ліва рука напоготові — і побарабанила пальцями по руків’ях кинджалів. Світло з горішнього вікна відкидало глибоку калюжку тіні перед дівчиною. Вона відчула, як у тій тіні совається Пан Добрик, великими ковтками п’ючи її страх. І, не чекаючи наступної образи, вона потягнулася до тіні Соліса й
Вона вже тисячі разів мала справу з Пітьмою, але не пригадувала, щоб це колись відбувалось отак. Може, річ була в тому, що в цьому місці сонць узагалі не було, але здавалось, що сили її зросли, що мороком простіше маніпулювати. Замість того щоб зв’язувати ноги шахіда своєю тінню, вона просто скористалася його власною, занурюючи в ту тінь підошви його чобіт. І жодна людина в приміщенні не могла побачити, що ж вона робить. Жоден порух не збрижив чорняву в шахіда під ногами. Та все ж тієї миті, коли він спробував стрімко відсахнутися, сліпець зрозумів, що ноги його прилипли до підлоги.
Коли Мія вдарила, очі Соліса покруглішали: удар зі свистом націлився йому просто в горло. Він парирував, відкинув її правицю вбік, вибиваючи з неї ніж, який полетів через усю залу. Однак дівчина зробила пірует, швидкості якого позаздрила б дракоміль, атакувала лівою рукою й лишила на щоці шахіда крихітну зарубку — тільки й волосся встигло вгору злетіти.
В усіх аколітів дихання перехопило. Обличчям шахіда стекла крапелька крові. Трік тріумфально гукнув. І на секундочку Мія вишкірилася на всі зуби, її переповнювала самовпевнена радість, що от — вона пустила кров цьому пихатому покидьку.
Але тільки на одну секундочку.
Соліс схопив дівчину за лівий зап’ясток і залізною хваткою потягнув назад. Змахнув коротким мечем побіля своїх чобіт, дві пряжки, наспівуючи, полетіли в темряву. І нехай підошви його все ще тримала підлога, чоловік скинув чоботи й одним рухом перелетів Мії через голову. А коли приземлився на кам’яну підлогу в неї за спиною, міцно заломив дівчині руку.
Коли він почав викручувати їй руки, Мія закричала. Чоловік змусив дівчину нахилитися вперед, максимально витягуючи її робочу руку — лівицю. Лікоть у неї заволав, плече почало погрожувати, що от зараз із суглоба вистрибне.
— Розумна дівчина, — промовив Соліс і боляче крутнув Міїну руку. — Але це, крихітко, Зала Пісень, а не Зала Тіней.
Він глянув на неї тими безжальними сліпими очима.
— І я не просив, щоб до мене моя тінь заспівала.
Соліс здійняв клинок, міцно тримаючи його за руків’я. А потім опустив, наче то грім, що падає з неба. І під Міїні крики він ударив
раз
другий
третій
і перерубав руку дівчини в лікті.
ВІДНОВЛЕННЯ
Кров. Біль. Чорнява.
Це все, що Мія пам’ятала про те, що сталося, коли Соліс відтяв їй руку. Біль був сліпучо-білий, він здіймався зі шлунка разом із блювотинням і криками. І впала пітьма, приємна, чорна, сповнена шерехів, десь здалеку було чутно голос Пана Добрика, що мішався з голосами, яких вона не впізнавала.
— О Солісе, бідолашний Солісе, якби ж то матінка твоя любила тебе більше…
— Що за безладдя. І ти гадаєш, що варта вона такого болю?
— Так Друзілла гадає. Та й обличчя її мені приємне.
— Лік від недуги сеї в моїх руках. Надійний і правдивий.
— Тож роби, сестро люба, сестро моя.
— Що за портрет я можу намалювати на такому полотні. Яким жахіттям я зможу обдарувати світ.