Джей Кристофф – Безніч (страница 34)
— Я бачила, як Наєв творила криваве чародійство в пустелі, — сказала Мія. — Фіал, письмена. Це так вона на допомогу покликала? Марій її навчив?
— Марій нічого не вчить. Кров у тому фіалі належала йому. Він здатен керувати нею на відстані. Своєю кров’ю і тими, чия кров йому належить. Таким є дар промовця. І його прокляття.
— А його сестра?
— Ткаля Плоті. Вона може виткати плоть бездоганної краси або ж мерзенності — немає в тому меж.
— Але якщо Маріелла ліпить за власним бажанням плоть, то чому її власна…
— Майстерність в ісіїрських мистецтвах має свою ціну. Ткалі використовують плоть, як гончарі — глину. Та з кожним таким використанням їхня власна стає все огиднішою, — Друзілла похитала головою. — У цьому ісіїрцям треба віддати належне. Не можу навіть уявити елегантніших тортур: мати абсолютну владу над будь-ким, окрім самих себе.
— А Марій?
— Після того як кровомовці встановлюють зв’язок, вони відчувають спрагу. І немає для них рятівнішої поживи за ту, що можна знайти в чужих жилах.
Мія змигнула:
— Вони п’ють…
— Так.
— Але ж від крові нудить, — сказала Мія. — Вип’єш забагато — і фонтаном блюватимеш.
— Схоже на те, що наука Меркуріо була дуже… еклектичною.
— Ви Меркуріо знаєте?
— Доволі близько, дитя, — усміхнулася стара.
Мія знизала плечима:
— Ну, одного разу він змусив мене випити конячої крові. На той випадок, якщо я колись застрягну там, де води нема, — щоб я знала, що на мене чекає.
Друзілла всміхнулася ще ширше й похитала головою:
— Правда в тому, що як вип’єш більше одного ковтка крові, то вже запевне схочеш скуштувати її вдруге. Промовці не виняток. І знову життя стає тортурами, бачиш? Вип’єш замало — і пізнаєш неминучу спрагу. Вип’єш забагато — і матимеш неминучу недугу.
— Це ж… жахливо.
— Будь-яка сила вимагає якоїсь десятини. Ми всі сплачуємо свою ціну. Промовці розплачуються спрагою. Ткалі — власним безсиллям. А ті, що прикликають Пітьму… — Друзілла кинула погляд на Міїну тінь, — що ж, врешті-решт вона прикликає їх навзаєм.
Погляд Мії ковзнув до чорняви під ногами. На неї нахлинув страх.
— Ви знаєте, що я таке?
— Меркуріо розповів мені про твій дар. А Соліс розповів про ту невеличку виставу в Залі Пісень. Я знаю, що тебе позначила сама Ніч, хоча й не знаю чому.
— Позначила Ніч, — повторила Мія. — Меркуріо те саме казав.
— Тільки не забирай собі в голову, що це тобі перевагу забезпечить. Нехай навіть Матір тебе позначила, але місце своє ти ще не заслужила. І якщо ти марнуватимеш свої обдарування на дрібні трюки, аби свого шахіда образити, наступного разу втратиш не тільки руку.
Мія подивилася на вкритий синцями лікоть.
— Я не хотіла нікого образити, превелебна Матінко, — ледь чутно промимрила вона.
— Уже багато років жоден аколіт не пускав Солісу кров. Я здивована, що він тільки руку тобі відрубав.
Мія насупилась:
— І для вас це звичайне діло? Вчителі, що калічать неофітів?
— Тебе не скалічено, аколітко. Якщо я не помиляюся, рука в тебе на місці. Це не пансіон для юних дон і донів. Тутешні шахіди — майстри смерті, завдання яких — зробити вас гідними служіння богині. Дехто з вас ніколи ці стіни не залишить. Соліс шукав привід, щоб якнайраніше зробити з когось кепський приклад. Та, попри таку нечулість, його завдання — вчити, і він ним пишається. Якщо ти даси йому ще один привід тебе скривдити, він не засумнівається. Завдавати болю іншим — це його натура, і
Мія почала усвідомлювати жахливість усього, що її спіткало. Справжню сутність місця, куди вона потрапила. Того, що вона робила. Це було місце, де гострили Клинки, різьбили смерть. Навіть після всіх тих років побіля ніг Меркуріо їй усе ще треба було
— Розумію, превелебна матінко.
— Ти не зможеш брати участь у навчанні в Залі Пісень, поки твої рани не загояться, — сказала Друзілла. — Я поговорила із шахідою Аалеєю, і вона погодилася завчасно розпочати твою науку.
— Аалея, — Мія гучно ковтнула. — Шахіда Машкар.
— Немає причин боятися, дитя, — усміхнулася стара жінка. — Згодом ти нетерпляче чекатимеш на її уроки.
Друзілла підвелася, ховаючи руки в рукави.
— А тепер, якщо твоя ласка, я маю інші справи, що потребують уваги. Якщо в тебе виникнуть якісь потреби чи запитання, розшукай мене. Я тут, щоб служити, як і всі ми.
Жінка безгучно ступила в темряву й зникла. Мія дивилася їй услід, міркуючи над сказаним. Що там вона казала?
Скидалося на те, що Меркуріо завжди почувався незатишно, коли Пан Добрик був поруч. Хоча сам старий у цьому ніколи не зізнавався. А втім, не-кіт був не проти уникати її вчителя й триматися подалі від очей, коли Меркуріо опинявся поруч. Дорослішаючи, Мії так і не випала можливість поговорити з кимось про свої таланти по-справжньому. Жодна книга в бібліотеці Меркуріо цю тему не висвітлювала, а фольклорні згадки про темряників у кращому разі були суперечливими, а в гіршому — забобонними дурницями[57]. І вона просто намагалася якомога краще впоратися зі своїм дедалі сильнішим даром самотужки. Коли того року, коли їй виповнилося одинадцять, прийшла істиннотьма, Мія помітила, що її зв’язок з тінями поміцнішав. А коли істиннотьма прийшла в її чотирнадцять…
Пан Добрик вигулькнув біля ніжок столика. Мія побачила його й усміхнулася.
— Можна й так сказати.
Мія зігнула руку й скривилась: біль прохромив плече. Коли повернувся Пан Добрик, тривога вщухла, і тепер її заступила злість. Дівчина тихенько вилаялася, розуміючи, що така рана триматиме її подалі від пісень упродовж багатьох тижнів. Якби ж то тільки вона не була такою необачною, а шахід Соліс не аж настільки заслуговував на прочуханку… Мія спробувала перекинути перев’язь через шию.
Мія прикусила губу. Кивнула. Пан Добрик має рацію. Меркуріо геть неохоче розповідав про те, що на неї в Церкві чекає. Він якомога краще готував її до вступу, але в дівчини склалося враження, що більше він їй розповісти не міг — щоб довіру конгрегації не зрадити. Враховуючи, що люмінатії присяглися знищити Церкву, якщо їм це буде до снаги, «секретність» у цих стінах перетворилася на гасло. Мія гадки зеленої не мала, як служителі Церкви мандрують між містами, як влаштовано місцеві каплиці і яку внутрішню ієрархію вони мають. Соліс був Учителем Пісень, а це означає, що вчив він мистецтва поводитися з мечем. Дівчина припустила, що Шахід Кишень має вчити… красти? Хитрувати? Але коли йшлося про Шахіду Істин і Шахіду Машкар, то тут вона вже жодного уявлення не мала про їхню науку.
— Я
— Гаразд. Ти зі мною?
Дівчина сховала поранену руку в перев’язь, не-кіт сховався до її тіні, і обоє, ховаючись, вислизнули з кімнати.
Коли Мія підійшла до своєї спальні, там чекав Трік, сидячи впритул до стіни. Та коли він помітив наближення Мії, то спритно опинився на ногах. В очах його світилася полегша.
— Дякувати Велительці нашій, — видихнув він. — З тобою все гаразд.
Мія поворушила рукою й скривилась:
— Трохи синців, зате одним шматком.
— Покидьок той Соліс, — просичав Трік. — Я йому хотів кишки випустити за те, що він зробив. І наче все виходило, але він мене на сраку посадив і весь дух вибив.
Мія подивилася на нові синці на Тріковому обличчі й похитала головою:
— Мій хоробрий центуріоне. Скаче на румаку, аби порятувати свою бідолашну даму? Тримайте мене, хоробрий пане, бо боюся, оце зараз зомлію.
— Та йди ти, — нахмурився Трік. — Він тебе поранив.
— Превелебна матінка сказала, що він таке постійно робить. Під час своїх занять робить приклад з першої ж розумахи, якій мізків забракло, аби голову нижче тримати.