Джей Кристофф – Безніч (страница 33)
Прокинулась Мія з криком.
В очі б’є аркімічне світло. Шкіряні ремені міцно утримують її на місці. Вона билася в путах, але відчула ласкаві руки, приємний голос просив її: «
Чоловік. Високий, стрункий, блідий, наче мрець, з якого щойно кров випустили. Очі в нього були рожеві, шкіра нагадувала мармур, крізь який проглядає блакитний візерунок судин. Біле, як сніг узимку, волосся відкинуте назад, вільні шовкові шати оголюють гладкі м’язисті груди. Врода його була такою, що затьмарює весь навколишній світ. Але ж холодною. Безкровною. Це була врода людини, яку самогубство щойно поклало до свіжовиструганої соснової труни. Та врода, про яку ви знаєте: година чи дві в сирій землі покладуть їй край.
— Погамуйся, любонько, — промовив він. — Ніщо тобі не загрожує, ти одужуєш і вже знову ціла.
Мія пригадала меч Соліса, агонію, яку вона відчувала, коли руку відтяли від тіла. Та коли вона глянула під шкіряні ремені та пряжки, що утримували біцепс, то побачила свою лівицю — чорно-синю, пульсуючу від болю, але з якоїсь дивовижі знову приєднану до ліктя. Мія глитнула, переборюючи раптову нудоту, і не мала сил вдихнути глибше.
— Моя рука… — видихнула вона. — Він…
— Усе буде гоже, миле дитя, усе буде як мусить, — чоловік відстібнув ремені на її руці, усміхаючись синюшно-чорними, наче синець, губами. — Біль твій стишився, хоча й повністю не минувся. Час усе вилікує.
Мія переборола нудоту й стиснула пальці в кулак. Відчула поколювання в кожному пальці, слабкий відзвук болю в лікті там, де рубанув Солісів меч.
— Але як? — видихнула вона.
— Спинити кровотечу — то був мій чин, але плоть твою порятувала моя Маріелла. Се вона заслуговує на левову частку твоїх подяк, — і чоловік покликав: — Ходи, сестро люба, сестро моя. Покажи лик свій. Правду кажучи, боюся, що жодна тінь не сховає тебе від сих очей.
Мія почула порух, повернула голову й придушила різкий схлип. Там, посеред мороку, вона побачила жіночу постать — згорблену й безформну. Як і чоловік, жінка була альбіноскою, мала на собі чорну рясу, але неприкриті частини тіла, відкриті Міїному погляду, вселяли самий жах. Плоть її була потріскана, роздута, вона точилася кров’ю, гнила до кісток. Жінка пахла парфумами, але під ними Мія відчула темніший солодкавий аромат. Солодкавість розпаду. Імперій, що впали й струхлявіли у вологій землі.
— Схопи мене Паща, — видихнула Мія.
На понівечених вустах розквітла півусмішка.
— Вона вже це зробила, дитя.
— Хто ви?
— Я промовець Марій, — сказав чоловік. — А моя люба сестра — ткаля Маріелла.
— Промовець? — перепитала Мія. — Ткаля?
Маріелла повернулася до Пана Добрика, що матеріалізувався в ногах Міїного ліжка. Не-кіт спостерігав за жінкою, нахиливши голову набік і хвицяючи хвостом.
— О, врешті він себе показав. Доброго тобі обороту, маленький їздець.
Дівчина спохмурніла. Повернулася думками до котоголових статуй, що вона бачила в Шерехпустці, древніх і поїдених часом. Ті пам’ятники — це все, що лишилося від людей, які століття тому збудували на цих землях імперію. Геть нічого більше не зосталося, хіба що магічне забруднення та чудовиська.
— Але ісіїрські мистецтва зникли…
Тепер Маріелла стояла поруч із ліжком, і від її близькості Міїна шкіра сиротами вкрилася. З-під каптура жінки вибивалися пасма білого волосся, визирали рожеві, як у брата, очі. Дівчина роззирнулася кімнатою, побачила ажурні закрути різьби, чотири склепінчасті одвірки. Невиразні подоби облич на стінах.
— Не все, що померло, насправді мертве, — прошелестіла Маріелла.
— Матір бере тільки те, чого потребує, — промовив Марій.
— Наєв те саме казала…
— А ти їй подруга? — зблиснули очі Маріелли.
— Тихше, сестро люба, сестро моя, — промурмотів Марій. — Се та дівчина, яка привезла Наєв із пустелі. Се премиле дитя порятувало її життя.
Маріелла стиснула руку Мії там, де ту вкривали синці.
— То й чудуюся, навіщо я її рятувала…
— Бо я тебе попросила, предобра Маріелло.
Мія глянула на одні з дверей і побачила там превелебну матінку, що стояла, ховаючи руки в рукавах. Стара жінка ступила до кімнати, її довге сиве волосся вільно спадало на плечі. Вона подарувала Мії приязну усмішку.
— Але ж і гарну роботу ви зробили. Вона свіженька, як ружа.
— Лишилися басамани, — відрапортував Марій. — Кістку було розтрощено в трьох місцях, а над сим царством сестра моя не владна. Та коли про плоть ідеться, Маріелла незрівнянна. Варто лише побачити, як тче вона сухожилля, сплітає м’язи, ах…
— Прикро, що я цього не побачила, — превелебна матінка опустила руку Мії на плече. — Як ти почуваєшся, аколітко?
— Наче я з глузду з’їхала…
Маріелла розсміялася, і від того плоть її нижньої губи тріснула. Вона вже зібралася була витерти струмочок темної крові, але Марій її обережно зупинив. Чоловік нахилився ближче і злизав кров із сестриного підборіддя. Мія на це дивилася з відразою.
— Прийміть найкраснішу мою подяку, — промовила матінка Друзілла. — Обоє. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я воліла б поговорити з аколіткою наодинці.
— Ти у своєму праві. Ми тут лише гості твої, — вродливець озирнувся на свою потворну сестру. — Ходімо, сестро люба, сестро моя. Я нині спраглий. Ти можеш подивитися, якщо тебе се потішить.
Маріелла притиснула пальці брата до своїх спотворених вуст, її рожеві очі заблищали. І, вклонившись превелебній матінці, брат і сестра рука об руку полишили кімнату. А коли вони пішли, Мія перевела погляд на Друзіллу, плямкаючи губами, наче риба, яку на берег викинуло.
Стара жінка з усмішкою присіла до столика. Сиві кучері обрамлювали рожеві щоки та втомлений погляд. І знову Мію охопило відчуття, що Друзілла мусила б сидіти біля теплого вогнища з онуками на колінах. Усмішка цієї жінки створювала враження, неначе тут дівчина в безпеці. Неначе їй раді. Її люблять. Але ж Мія знала про її рахунок кончин, про її авторитет у Церкві. Друзілла була найнебезпечнішою жінкою в цих стінах.
— Перепрошую, якщо поруч із Марієм та Маріеллою тобі було незатишно, — промовила матінка. — Вони часто справляють таке враження на тих, хто до їхнього штибу не належить.
— Їхнього штибу?
Друзілла повернулася до Пана Добрика:
— А. Ти тут. Варто було здогадатися.
— Я воліла б поговорити з аколіткою наодинці.
—
— Не випробовуй мене, мале створіння. Я давно покинула світло сонць — розкривши обійми, з радістю в серці. Пітьму я знаю не згірше за саму себе. Коли володаря Кассія немає поруч, я тут найвища прислужниця Нії. І коли я наступного разу попрошу тебе піти, то люб’язною вже не буду.
Друзілла тихенько засміялася.
— Ніхто не може прожити все своє життя між тіней і не дізнатися дещо про тих, хто з ними ці тіні розділяє. Тут ти не маєш наді мною влади.
— Усе гаразд, Пане Добрику, — сказала Мія. — Далеко не відходь. Я тебе покличу, якщо знадобиться.
Кіт із тіней подивився — одну довгу мовчазну мить. Стара дивилася у відповідь. Та зрештою Мія відчула, як він перевів погляд на неї, трусячи головою.
І зник без звуку.
Відсутність тіньокота Мія відчула майже відразу: страх неспішно поповз її животом. Вона тут сама разом з очільницею зграї вбивць. У голові дівчини палав спогад про очі Соліса тієї миті, коли він відрубав їй руку. Чи зможе рука повністю відновитися? Що, як?..
— Цікавого товариша ти маєш, аколітко, — промовила Друзілла.
Мія глянула на двері, за якими зникли Маріелла з Марієм.
— Не цікавішого за ваших, превелебна матінко.
— Як я вже казала, перепрошую, якщо вони тебе наполохали. Маріелла й Марій уже деякий час живуть на Тихій Горі. В обмін на надання певних послуг ми забезпечуємо їм прихисток у світі, що не є вповні гостинним для тих, хто носить звання чаротворців.
— А я думала, що ісіїрські мистецтва загинули разом з їхньою расою.
— Ісіїрці безслідно зникли — це правда, — Друзілла знизала плечима. — Але смерть не знає жадоби. Матір бере тільки те, чого потребує. Ісіїрські мистецтва й далі живуть у тих, хто доста хоробрий, аби винести страждання, яких вони вимагають.