Джей Кристофф – Безніч (страница 35)

— З-за лаштунків ліворуч виходить Мія Корвере, — вишкірився Трік.

Мія низько вклонилася.

— Гадаю, Соліс може собі дозволити бути аж таким жорстоким, коли поруч є ткаля Маріелла.

— Вона справді лікує рани голими руками?

Мія висмикнула лікоть з перев’язі й енергійно закасала рукав. Трік повільно повертав її руку своїми — якими ж неймовірно ніжними були ці великі, вкриті мозолями долоні. Мія опустила рукав, поки сироти не стало видно.

— Бачиш? Тільки синець чи два нагадують про першу мою втрату частини тіла.

Збентежений Трік почухав між просолених косиць.

— Я… за тебе хвилювався…

Вона подивилася на хлопця знизу вгору, на всі ті жахливі татуювання, на горіхові очі. Задумалася, що ж за ними ховається.

— Мені не треба, щоб ти за мене хвилювався, Тріку. Це місце доста небезпечне, аби вбити нас обох. Якщо ти турбуватимешся про мене, то пропустиш ніж, призначений тобі.

— Я не турбуюся, — спохмурнів хлопець. — Я просто… спину тобі прикриваю, от і все.

Мія спіймала себе на усмішці. На вдячно-теплому відчутті в животі. Вона ж правду казала: ця гора — аж ніяк не швацький гурток. Тутешні небезпеки можуть покласти край життю обидвох. Та все ж це було дуже втішне відчуття — знати, що хтось про неї дбає, що їй є на кого покластися. І — вперше в її житті — ця опора не була сплетена з тіней.

— Що ж… тоді дякую, доне Тріку, — вона з усмішкою зробила реверанс.

Незручна тиша втекла від хлопцевого пирхання.

— Голодна?

— Просто вмираю, — зрозуміла вона.

— Може, Бліда Донька супроводить мене в прогулянці до кухонь?

Трік зігнув лікоть, пропонуючи руку. Мія врізала по тій руці, так міцно, що він аж скрикнув. І потому усміхнена парочка неквапом вирушила по коридору в пошуках їжі.

ЗАПИТАННЯ

— …хтось наближається…

Мія шалено заблимала, прокинувшись посеред темряви. Підвелася на лікоть і засичала, коли біль прохромив лівицю. Синці її мало не світилися в пітьмі.

Хтось копирсався в замку її дверей. Це не Наєв — та просто постукала б. Тоді хто? Інший аколіт? Той, хто вбив Водозова? Мія витягнула стилет, скотилася з ліжка та поповзла кам’яною підлогою до найтемнішого кута. Вона якраз незграбно підвела ніж правою рукою, коли двері прочинилися і крізь них зазирнуло веснянкувате обличчя, обрамлене світлими косами.

— Корвере, — прошипів голос, — ти там?

— Ешлін? — Мія підвелася зі схованки й засунула кинджал зі смертекості назад за пасок. — Зуби й Паща, не можна отак до людей прокрадатися.

— Я ж тобі казала. Друзі звуть мене Еш, — білявка прослизнула до кімнати, сяючи веснянкуватою усмішкою, і за якусь мить роздивилася Мію в темряві. — І якби я скрадалася, ти, Корвере, мене почула б тільки тоді, коли б я до твого горла ніж приставила.

— Та невже? — Мія здійняла брову, але теж усміхнулася.

— Життям твоїм клянуся. Як крильце? — Ешлін по-дружньому ляснула Мію по руці, і та полум’яно вилаялась, хапаючись за лікоть.

— От лайно, даруй, — прошепотіла Ешлін. — Забула, що ти шульга.

— Та все гаразд, — Мія скривилась, розтираючи лікоть. — Не те щоб у мене запасної не було. А чому ти в моєму замку колупалася? На своєму повправлятися не могла?

— Вправлятися, пф-ф-ф. Якщо в цьому місці і є замок, якому я не здатна зуби заговорити, то ми з ним ще не здибались. Я просто прийшла спитати, чи тобі стало краще, аби вийти прогулятися.

— Прогулятися? — кліпнула Мія. — Куди? Навіщо?

— Та просто понишпорити. Пошукати собі пригод. Ну, знаєш. Погуляти.

— Але ж превелебна матінка сказала, що нам не дозволено виходити зі своїх кімнат після дев’ятих дзвонів, хіба не пам’ятаєш? — нахмурилась Мія.

На обличчі Ешлін спалахнула веснянкувата посмішка.

— А ти завжди робиш те, що тобі матінка сказала?

Мія пригадала темну камеру. Сморід гнилі й смерті, що виїдав очі. Тремтливі руки. І шепіт, холодний та гострий, як та криця.

Не дивись.

— Ні, — промовила вона.

— То й добре. Мій братик витівок не любить, а всі інші дівчата навколо або недоторок із себе клеять, або бахуряк, або й те, й інше. То таке враження, що тільки ми з тобою, Корвере, лишилися.

— Ти ж чула Друзіллу. Якщо вони нас спіймають, то так зади надеруть, що кров з носа піде.

— Хороша причина, щоб нас не спіймали, еге?

Дівчина мала дуже заразливу посмішку. Та посмішка підчепила Мію й потягнула за собою. А оскільки Пан Добрик з’їв ті крихти, що від її страху лишилися, то Мія спіймала себе на тому, як підв’язує поранене крильце й шкіриться у відповідь.

— Дами перші, — промовила Ешлін, вклоняючись перед дверима.

— Щось я тут жодної дами не бачу, а ти?

— О, та ми з тобою ще знаменитими подружками станемо.

І з тією ж посмішкою дівчина вислизнула до коридору, а Мія трималася одразу за нею.

Вони скрадалися коридорами крізь ворухливу пітьму, а потім — униз, униз, нескінченними сходовими прольотами. Мії здалося, що деякі з коридорів вона за походом до читальні впізнає, але певності в неї не було. Вона могла присягнутися, що деякі стіни… ну… рухалися. Оздоблені коридори були скромно, і їхнє одноманіття коли-не-коли розбавляло вітражне вікно чи дивні статуї зі звіриних кісток. Та Ешлін вела її вперед, тиха, як мрець, і ні на мить не спинялася. Тільки час від часу пригальмовувала, щоб лишити на стіні позначку червоною крейдою.

— Ти хоч знаєш, куди йдеш?

— Н-н-н-не дуже.

— А шлях назад знайдеш?

— Якщо ніхто крейду не зітре — ага.

— А якщо зітруть?

— Тоді ми, мабуть, заблукаємо і помремо від виснаження десь глибоко під горою.

— Просто до відома: якщо до канібалізму дійде, ти перша на черзі.

— Це чесно.

Пан Добрик тинявся попереду, розчиняючись у вічній пітьмі. Та коли вони минули особливо гротескну кістяну статую — щось середнє між хижим птахом та змією, яка сама навколо себе обвилася, — Мія відчула, як тінь її здригнулася. Щось майже знайоме. Дівчина відчувала, як у Пана Добрика шерсть дибки стала, як її власна тінь забрижилась. На якусь секунду її груди прохромила скалка страху — гостра й холодна. Мія схопила Ешлін за руку й потягнула за постамент статуї, притискаючи палець до вуст.

Щось наближалося.

Коридором прокотився низький рик. Щось рухалося крізь морок — абсолютно чорне у слабкому світлі віконця. Мія примружилась у темряві, мріючи запитати в Пана Добрика, що це коїться. Доньки Божі, це майже немислимо, але вперше на Міїній пам’яті не-кіт здавався… наляканим.

— От срань, — шепнула Ешлін. — Це ж Затьмара.

— Що за?.. — насупилась Мія.

І щойно темна фігура опинилася в полі зору, як запитання сконало в неї в роті. Чотири фути зросту, лискуча шерсть і тихі кроки. Довгі ікла, гострі пазурі й жодних тобі очей. То був вовк.

Вовча постать, сплетена з тіней.

Істота завмерла на місці й роззирнулася коридором, дивлячись туди, де сховались дівчата. А вони обидві притиснулися до постаменту й затримали дихання. В Ешлін чоло блищало від поту. Мія відчула Пана Добрика в себе під ногами — і тепер він уже напевно тремтів. Страх його причепився й до неї, здіймався в грудях та змушував руки труситися. Увесь час, що вони провели разом, тіньокіт допомагав їй перемагати страхи. Робив її жорсткішою, сильнішою, сміливішою — сама вона б такою ніколи не стала. Усе, що вони бачили. Місця, де вони були. Та цієї миті здавалося, що він настрахався більше за неї.

Не-вовчисько знову завило, від цього звуку аж підлога завібрувала.

— Затьмаро, — промовив глибокий мелодійний голос. — Тихо будь.