Джей Кристофф – Безніч (страница 37)
— Та ну.
Ешлін завертілась на місці й потягнулася по ніж, що за спиною ховала. Пан Добрик сидів на перилах і дивився на дівчину, нахиливши голову набік.
— Скажи «вітаю», Пане Добрику.
— Зуби й Паща, — видихнула Ешлін.
— Усе гаразд. Він не демон. Навіть мухи не скривдить. Та й подих із чужих легень я красти не вмію. Ну тобто якщо тиждень чи три не митимуся, то…[59]
Ешлін вигнула брову. Повільно кивнула.
— Отже, ти
— Ти знала?
— Здогадалася, що щось тут нечисто, після того, що із Солісом трапилось. Не бачила, щоб жодна тінь ворухнулася, але запашок був дивний, — коли Мія спохмурніла, Еш тільки й всміхнулася. — Ти ж не думала, що я тебе покликала прогулятися тільки тому, що з тебе гарна компанія мала б вийти?
Мія міцно вп’ялася зубами в курячу ніжку й промовчала. Еш знову всілася навпроти неї — повільно та обережно. Кидаючи погляди на тіньокота. Якби пересічні громадяни мали бодай найменшу здогадку про те, хто вона, то, либонь, спробували б її до хреста прицвяхувати. Мія замислилась, чи осліплять страх або забобони іншу дівчину. Але усмішка, що повільно розквітла на вустах Ешлін, зібрала всі ці думки докупи, відвела до темного провулка та обережненько придушила.
— То як воно? — спитала білявка. — Ти крізь тіні можеш ходити? Я чула, що ви можете собі крила відростити, чи пітьмою дихнути, чи…
Мія відправила свою тінь звиватися кам’яною долівкою, вигинаючись міріадами різних форм — страхітливих, прегарних, абстрактних. Вона спинила тінь біля ніг Ешлін та обережно схопила чоботи дівчини.
— Чорна Матінко, оце дивовижа, — прошепотіла Ешлін. — А що ще можеш?
— А це все.
— Справді?
— Ще ховатися можу. Загортатися в тінь, наче то плащ. Мене тоді складно помітити. Але коли це роблю, то й сама майже сліпа стаю. Бачу перед собою не більш як на кілька футів, — Мія знизала плечима. — Боюся, нічого аж такого захопливого.
— Вважай, що я все одно захопилася, — підморгнула Ешлін.
— Шахід Соліс та превелебна матінка твого ентузіазму не поділяють.
Ешлін скривилася та виплюнула кірочку сиру, що до язика причепилася.
— Соліс — мудило. Злобне й жорстоке лайно, — дівчина нахилилася вперед і змовницьки промовила: — А ти ж знаєш значення його імені, еге?
Мія кивнула:
— Це з ісіїрської. Означає «останній».
— А ти ж про Філософський Камінь чула? В’язницю в Богодолі?
Мія глитнула. Кивнула повільно.
— Я в Богодолі виросла.
— То ти чула, яким напханим часом був той Філософський Камінь, поки не завалився. Що кілька років вони просапували кількість в’язнів. Це консул Скаева вигадав, ще коли новачком у Сенаті був. Називали цю штуку…
— Падіння.
Ешлін кивнула й продовжила, знову жуючи сир.
— Прибирали з в’язниці всіх охоронців. Спускали з найвищої вежі драбину, а внизу ставили на якір шлюпку. Казали в’язням, що один з них може поплисти до берега й повернутися до звичного життя, і не важить, за що він там опинився. Але тільки в одному випадку — якщо всі інші в’язні помруть. Виявилося, що десь так дванадцять років тому добрий Шахід Пісень був просто собі крадієм-невдахою, замкненим на Філософському Камені.
— Соліс, — шепнула Мія. —
— Отак вони його назвали. Потім.
— Скількох же він…
— Багато. А сліпий же, як те цуценя щойно народжене.
— Доньки Божі, — видихнула Мія. Вона майже відчувала, як його клинок розтинає їй руку. Розриває м’язи. Спричиняє біль. — А я йому ножем у лице ткнула…
— Може, він тебе за це поважатиме?
Мія глянула на перев’язь, що підтримувала поранену руку.
— А може, і ні.
— Подивися на це з хорошого боку. Вони принаймні не змушують тебе із Солісом справу мати, поки твоє крильце не заживе. Може, ти згодом його прихильність квітами завоюєш абощо.
— Друзілла сказала, що, поки я видужую, зі мною шахіда Аалея займатиметься.
— О-о-о-о-о, — вишкірилась Ешлін. — Пощастило.
— Чому пощастило? Що саме вона викладає?
— А ти не знаєш? — розреготалася Ешлін. — Зуби й Паща, тобі це сподобається.
— То ти розкажеш чи отак усю ніч каркатимеш?
— Вона навчає витончених мистецтв. Переконання. Зваблення. Секс. Такого плану.
Мія мало не вдавилася.
— Вона сексу вчить?
— Ну, не самих основ. Вважається, що таке ми й самі мусили б дізнатися. Вона вчить
— Ні! — обурилася Мія. — Я просто…
— Просто що?
Мія насупилась і спробувала остудити гарячі щоки.
— Я просто… в мене небагато було…
— А Трік?
— Ні! — загарчала Мія. — Доньки, ні.
— А чому ні? Такий парубійко здоровий. Ну татуювання в нього жахливі, але личко під ними цілком собі, — Ешлін штовхнула Мію ліктем. — А в темряві вони на вигляд всі однакові.
Мія подивилася на Пана Добрика. Подивилася собі на ноги. Запхала в рот ще курятини.
— Скільки їх у тебе було, Корвере?
— А що? — прошамкала Мія, пережовуючи їжу. — А в тебе скільки було?
— Чотири, — Ешлін приклала палець до вуст. — Ну-у-у-у, чотири з половиною. Якщо формальності зберегти. Але він ідіотом був, то я його не зараховую. Усі ми на нову спробу заслуговуємо.
— Один, — визнала нарешті Мія.
— А. Любила його, правда?
— Навіть незнайомі були.
— І як він?