Джей Кристофф – Безніч (страница 39)
І так далі. На сторінці було вказано дюжини й дюжини предметів, кожен наступний — незвичайніший за попередній. Скидалося на те, що через цей «конкурс» поміж аколітами розгорнеться справдешня війна крадійства, та, либонь, саме цього Мишолов і прагнув. Тепер вони щомиті будуть напоготові. Завжди видивлятимуться шанс. Постійно насторожі.
Постійно практикуватимуться.
І в кінці списку Мія побачила останній пункт. Найскладніший.
Мія пригадала ключ, що висів у старої жінки на шиї. Це ж яким божевільцем треба бути, щоб спробувати його вкрасти? Вона кинула погляд на шахіда Мишолова й побачила, що він спостерігає за нею з тією срібною усмішкою. Чоловік ляснув у долоні й роззирнувся кімнатою:
— А тепер — практика.
Першим уроком шахіда була звичайна кишенькова крадіжка. Він узяв зі стола деренчливий гаман і почепив собі до паска. А тоді показав неофітам кілька способів цю грошву в нього поцупити, і кожен мав усе химернішу й химернішу назву. «Смертельний підйом». «Ручна мавпа». «Джульєтта». «Жиголо». Стоячи з прогулянковим ціпком в одній руці, Мишолов вказував то на одного, то на іншого аколіта, які мали спробувати вкрасти поживу. Карлотта, дівчина з рабським тавром, погойдувалася, як змія, і рухалась майже так само стрімко. У величенького Діамо руки-кувалди виявилися спритнішими, ніж здавалося. Повільні неофіти отримували удар по пальцях. Заважка рука?
Найспритніші руки в цій грі мала Ешлін. Джессаміна та Цить виступили майже на рівних з нею. Блідий блакитноокий хлопець, як і раніше, відмовлявся говорити: щоб відповісти на будь-яке запитання, яке не задовольнити кивком чи похитуванням головою, він послуговувався крейдою та грифельною дошкою. Та прудким він був, наче черви на трупі, і смертоносно тихим.
Мишолов кілька разів перевбирався, копирсаючись між вішаків, і пояснював, як долати кожну вдяганку. Він вдягнувся хребцеродженним доном у гарно скроєному сюртуку з добрячою калиткою за пазухою. Тоді сенатором при виконанні у шатах з пурпуровою облямівкою, що мали потаємну кишеньку, де можна сховати грошву[60].
— А далі в нас, — оголосив Мишолов, знову перебираючи вішаки, — той люд, що тримається за свої мідяки, наче собака за кістку. — Шахід натягнув через голову важку білу рясу та застібнув золотий ланцюг на шиї. — Наш старий добрий богобоязний священник Аа.
Мишолов здійняв три пальці в жесті благословення й промовив тоном, що був на октаву нижчий за його звичайний голос:
— Хай Світло Всевидючого ніколи не полишає вас, діти мої, — і підвищив голос, щоб подолати регіт. — Гаразд, гаразд, смійтеся, як хочете, аколіти. Але це справжнє облачення. Належало одному клірику в Богодолі, якого я якось стрів у молоді роки. Щоправда, його та зустріч потішила менше за мене, — Мишолов пробігся поглядом по юрмі. — Нумо, і кого ж ми оберемо…
Шахід насупив брову:
— Аколітко, з тобою все гаразд?
Усі очі подивились на Мію. Дівчина завмерла, наче вкопана, не зводячи погляду з медальйона, що висів у Мишолова на шиї. Сонця було зроблено з різних металів: Саан з рожевого золота, Саай з платини, а Шіїй із жовтого золота — і варто було дівчині їх побачити, як у неї шлунок скрутило. Піт на обличчі виступив. Світло, що линуло з вітражних вікон, відбивалося від цих трьох кіл з дорогоцінних металів. Випалювало їй очі. У її тіні здійнявся Пан Добрик: він запанікував, затремтів, його настільки переповнював страх, що йому несила було пити її власний. Та, коли Мія дивилася на Трійцю, її не просто жах охопив. Це був справжнісінький фізичний біль.
— Я…
— Нумо, дитинко, це ж просто священницька ряса.
Мишолов ступив уперед. І Мія одразу ж позадкувала, впала навколішки й виблювала увесь сніданок на підлогу. Інші аколіти відсахнулися від огиди. Троєсонце сліпило дівчину, і коли Мишолов зробив ще крок, вона аж зашипіла, наче її ошпарило, і сховалася під одним зі столів, здійнявши руку, аби затулитися від сліпучого світла, яке бачила лише вона.
Трік кинувся до неї з круглими від тривоги очима. Джессаміна форкнула, Еш наче остовпіла, а між іншими аколітами здійнялося розгублене мурмотіння.
— Ану пішли звідси, — наказав Мишолов. — Цього обороту урокам кінець.
Групка учнів завагалася, витріщаючись на перелякану дівчину.
— Геть! — проревів Мишолов. — Негайно!
Учні хутко полишили залу, Трік стояв над Мією, немов стривожена нянька, поки Мишолов не прикрикнув на нього, аби зник. Коли зала спорожніла, шахід розв’язав облачення й відкинув його вбік. А потім наблизився до Мії з витягнутою рукою, наче вона була переляканим звірятком.
— Як ти, дитинко?
Коли Трійця зникла з-перед очей, дихалось Мії вже легше. Серце в грудях сповільнилося, біль та нудота вщухли. Пан Добрик зібрався, заворушився в тіні й узявся пити її страх. Та руки в дівчини й далі тремтіли, а серце гупало й гупало…
— Я… Мені дуже прикро, шахіде…
Мишолов опустився поряд з нею навколішки.
— Ні, це я мушу перепрошувати. Превелебна матінка розповіла мені, як ти ошукала Соліса в Залі Пісень. До речі, браво…
Усмішка шахіда зникла, щойно в Мії не вийшло її поділити.
— Та вона розповіла мені, хто ти є. Я повівся недбало. Пробач мені.
Мія затрусила головою.
— Але я не розумію.
— До того як я перерізав йому горлянку, чоловік, що носив цей символ Трійці, був примасом поміж духовенства Аа. Цей медальйон освятив гранд-кардинал. Його благословила Правиця самого Аа.
— Дуомо?
— Його попередник, — похитав головою Мишолов. — Але річ не в людині, дитинко. І не в одежі. Це все віра у Всевидючого. Кардинал, який благословив сонця, був справжнім
— Але чому?
Шахід знизав плечима.
— Тебе, аколітко, Матір торкнулася. Позначила тебе во благо чи во зло, того я не знаю. Зате знаю, що Світло ненавидить свою суджену. І рівною мірою ненавидить тих, кого вона любить.
Мія змигнула. Нудота все ще вирувала в неї в животі. Так, вона відчула це, достоту як відчувала камені під собою. Вона дивилася на ці три розпечені диски й відчувала лють. Полум’я. Злобу. Вона вже таке колись відчувала. Світло, що випалює очі. Кров на руках. Засліплення.
Мишолов ніжно поплескав її по коліну.
— Надалі під час уроків я триматиму Трійцю подалі. Ще раз перепрошую.
Шахід допоміг дівчині звестися на ноги, переконався, що вона може стояти рівно. Ноги в неї були ватяні, й у голові трохи крутилося. Та вона кивнула, глибоко втягуючи повітря.
— А ви колись бачили, щоб отак на Трійцю зреагував володар Кассій?
— Я не настільки дурний, щоб одягати таке в його присутності, — усміхнувся Мишолов.
— Я хотіла б з ним поговорити, якщо це можливо. Я ще ніколи не зустрічала…
Мишолов похитав головою, і цей жест убив запитання Мії просто в неї на вустах.
— Володар Кассій покинув гору, аколітко, — промовив шахід. — Він повернеться до вашої ініціації, але я сумніваюся, що до того він ще благословить нас своєю присутністю. Яких би відповідей ти не шукала, доведеться їх самостійно знайти. Хотів би я тобі більше розповісти, та Кассій — єдиний темряник, кого я знаю, а Володар Клинків не з говірких.
Мія вдячно кивнула й вийшла із Зали Кишень. Крокувала вона все ще невпевнено. Руки й далі трусилися. Вона спинилася біля подвійних дверей, заплющила очі й дослухалася до примарного хору, що наспівував у мороці. У пітьмі під повіками все ще плавали три розпечені диски, а в її голові ворушилася думка про те, що якимсь чином вона заслужила божу ненависть. Вона уявлення не мала, як так вийшло. Чи чому. Та хай які на те були причини, схоже, у цій Церкві справжніх відповідей не знає ніхто.
Усе ще відчуваючи нудоту, Мія рушила в темряву. Розпечені кола в очах поступово блякли. Дівчина міркувала про те, що, можливо, у цих стінах є той, хто має потрібні їй відповіді. Та коли вона дійшла до височезних дверей читальні, виявилось, що ті міцно зачинені. Вона стукала, голосно кликала хроніста. Та тільки тиша була їй відповіддю.
Мія зітхнула, сперлася спиною об двері та вивудила з перев’язі срібну коробочку. Підпалила сигарилу. Видихнула сірий дим.
Перед її очима палало троєсонце.
У голові палали запитання.
Проте скидалося, що якщо вона і відшукає правду про себе, то робити це доведеться їй одній.
Під Міїними ногами заворушилася тінь. І в пітьмі шепнув тихий голос:
МАШКАРИ
— Це більше Залу Дзеркал нагадує, — пробуркотіла Мія.
Після інциденту в залі Мишолова минув оборот. Від тривог Тріка та Ешлін Мія відмахнулася нікчемними теревенями про шматок зіпсованого оселедця, який вона з’їла за сніданком, і після кількох підозрілих поглядів ця парочка таки полишила тему. Наступним у цьогорічних учнів мало бути заняття в Залі Пісень, та Міїна рука все ще лишалася чорно-синьою, і Наєв провела її на перший урок у славнозвісній Залі Машкар.