Джей Кристофф – Безніч (страница 40)
Сходи, коридори. Спів, вікна, тіні.
А тепер перед нею розстелилася зала, де ширяв слабенький аромат. Усе навколо — шарлатове. Довгі червоні завіси коливалися під непомітним вітерцем, наче танцівниці. Вітражі мерехтіли багрянцем. Статуї, висічені з рідкісного червоного мармуру, розставили охайними рядами: усі фігури були оголені й прегарні, але чомусь жодна з них не мала голови. Та от дивина — ніде поблизу жодної маски не було. Натомість куди б Мія не кинула погляд — усюди вона бачила дзеркала. Скло й поліроване срібло, позолота, дерево, кришталеві рамки. Сотні відображень дивилися на неї у відповідь. Поскубана гривка. Бліда шкіра. Мішки під очима.
Неминучі.
Наєв пішла. Подвійні двері тихо зачинилися за нею.
— А ти рано, любонько.
Мія пошукала джерело голосу поміж всіх цих відображень. Голос був хрипкуватим і мелодійним. Дівчина помітила порух — принадні бліді вигини під винно-червоними шатами. І за завісами зі щирого шарлатового шовку вона побачила Аалею, Шахіду Машкар.
Коли вона побачила жінку в ясному світлі, у дівчини аж шлунок стиснувся. Звати її гарною було те саме, що кликати тайфун літнім леготом, а троєсонце — світлом від свічечки. Аалея була вродлива — до болю, до одуріння вродлива. Густі кучері ринули до талії опівнічними річками. В обведених сурмою очах бриніла загадка, повні вуста було пофарбовано на червінь крові із самого серця. Фігура наче піщаний годинник. Про таких жінок хіба що в давніх міфах читаєш — задля них чоловіки брали в облогу міста, змушували розступитися океани чи робили якісь інші неможливі дурниці, аби здобути над ними владу. Поруч з нею Мія почувалася зачарованою комашкою.
— Перепрошую, шахідо. Я пізніше повернуся, якщо бажаєте.
— Ні, моя любонько, — усмішка Аалеї була наче сонце, що виринуло з-за хмар. Вона швидко перетнула кімнату й розцілувала Мію в щоки. — Лишайся, тобі тут раді.
— Дякую, шахідо.
— Ходи, сідай. Вип’єш щось? Я цукрову воду маю. Чи щось міцніше?
— Віскі?
Здавалося, що усмішку Аалеї спеціально для Мії створили.
— Якщо бажаєш.
Мія враз опинилася на одному з оксамитових диванів зі скляночкою гарного золотого вина в руці. Шахіда зайняла місце навпроти, тримаючи в пальцях з наманікюреними нігтями келих на довгій ніжці, наповнений темною рідиною. Виглядом вона нагадувала ожилий портрет. Богиня, що на смертних ногах зійшла до світу і наче зібралася провести кілька митей…
— Ти Мія.
Дівчинка змигнула, голова в неї трохи паморочилася від парфумів.
— Так, шахідо.
— Дуже гарне ім’я. Ліїсянське?
Мія кивнула. Приклалася до свого келиха, скривилась, коли рідина обпекла їй горло. Доньки Божі, та вона вмирає, так закурити хоче…
— Розкажи мені про нього, — мовила Аалея.
— Про кого?
— Твого хлопця. Твого першого. У тебе тільки один був, я ж не помиляюся?
Мія завадила щелепі, що вже зібралась аж занадто відпасти. Аалея знов усміхнулася, яскраво, осяйно, і ця усмішка сповнила груди дівчини теплом, що нічого спільного із золотим вином не мало. Щось таке близьке було в погляді цих темних очей. Щось, що стосувалося спільних таємниць. Наче вони сестри, які ніколи не бачились. Голосочок у Міїній голові прошепотів, що шахіда якраз вправляється у своєму ремеслі, але чомусь це геть не важило.
«У цьому і весь фокус», — припустила дівчина.
— Та тут небагато можна розповісти, — сказала Мія.
— Може, почнімо з його імені?
— Я його ніколи не знала.
Аалея здійняла ретельно вищипану брову, і дозволила мовчанню поставити запитання замість неї.
— Він жиголо був, — промовила нарешті Мія. — Я йому за це заплатила.
— Ти хлопцеві за свій перший раз заплатила?
Мія зустріла погляд жінки й не стала відводити очі.
— Якраз перед тим, як сюди вирушити.
— Чи можу я спробувати вгадати чому?
— Якщо бажаєте, — знизала плечима Мія.
Аалея напіврозляглася на дивані, потягуючись, наче кішка.
— Твоя мати, — сказала вона. — Вона красунею була?
Мія кліпнула. Промовчала.
— Чи ти звернула увагу, що відколи сіла — жодного разу в дзеркало не зазирнула? Куди б ти в цій кімнаті не подивилася, всюди бачитимеш своє відображення. Але сидиш ти така, витріщаєшся на своє питво і робиш усе можливе, аби тільки уникнути власного обличчя. Чому ж так?
Мія глянула на шахіду. Перед нею, либонь, чоловіки завжди плазували. Вона не знає, що це таке — бути негарною. Дрібною. Звичайною. В очах Мії блимнула злість, голос став хрипким і невиразним.
— Не всім щастить від народження, як ото декому.
— Тобі пощастило більше, ніж гадаєш. Ти народилась позбавлена того, що більшість людей найвище цінує у своїх коханих. Без тієї сміховинної нагороди, яку звуть красою. Тобі відомо, як це — коли тебе оминають поглядом. Ти це так добре знаєш, що заплатила хлопцеві за любощі. Щоб спізнати солодке відчуття, нехай навіть на одну мить.
— Повірте, не дуже то вже солодко вийшло.
— Ти вже розумієш, як це —
— А чого, власне, ви тут вчите?
— Ніжного доторку. Довгого погляду. Шепітких нісенітниць, що означають усе. Оцим я тебе озброю.
— Мені більше сталь до серця, якщо обирати можна, — насупилась Мія. — Швидше й чесніше виходить.
Аалея засміялася.
— А що, як для здійснення підношення тобі буде потрібна інформація? Якщо твоя здобич ховається, а перебування її відоме тільки найдовіренішому прислужнику? Чи тобі треба з’ясувати пароль, щоб потрапити на зібрання, де має бути твоя здобич? Завоювати довіру жінки, що може привести тебе до людини, яку маєш убити? Як тобі в цьому разі сталь прислужиться?
— Подейкують, що в таких випадках розпечене вугілля творить дива.
— Але ж тепла шкіра тут краще прислужить. І менше шрамів по собі залишить.
Шахіда підвелася, підпливла до Міїного дивана та сіла обіч дівчини. Мія відчувала запаморочливо-міцний аромат жінчиних парфумів. Задивилася в темні глибини її очей. Шахіда володіла власною силою тяжіння. Магнетизмом, якому Мія не могла опиратися. Може, то якісь домішки аркімічні в самому ароматі?
— Я навчу тебе того, як змусити інших тебе покохати, — муркотіла Аалея. — Чоловіків. Жінок. Цілковито й повністю. Навіть якщо йдеться лише про безніч. Навіть якщо йдеться про одну мить, — вона торкнулася Міїної щоки ніжними пальцями, і від того доторку закололо шкіру. — Я навчу тебе того, як змусити інших тебе бажати. Відчувати те саме, що ти відчуваєш цієї миті. Та спочатку тобі треба пізнати те обличчя, на яке в дзеркалі дивишся.
Аалеїне закляття тріснуло, і метелики в Міїному животі сконали один за одним. Вона кинула погляд на найближче свічадо. На відображення, що в ньому ховалось. Сухорлява бліда дівчина зі зламаним носом та запалими щоками сиділа поруч із жінкою, яка здавалася однією з навколишніх статуй, що зненацька ожила. Божевілля якесь. І не важить, наскільки солодкі в цієї жінки парфуми, наскільки захопливі ті нісенітниці, які вона шепоче, Мії ніколи красунею не стати. Вона з цим фактом ще багато років тому змирилася.
— Повірте, я в дзеркало дивилася уважніше за багатьох, — промовила дівчина. — Ціную вашу думку, шахідо, але якщо ви збираєтесь сидіти тут і розводитися про те, як мені треба полюбити себе, аби інші мене полюбили, боюся, я виблюю цей прекрасний віскі на ваш гарненький червоний килимок.
Сміх. Ясний і теплий, наче всі три сонця. Аалея взяла Міїну руку та приклала до криваво-червоних вуст. І, попри всю волю, дівчина відчула, як її щоки замаковіли.
— О, моя люба, ні. Я й не сумніваюся в тому, що ти себе знаєш краще за багатьох. Ми, страшки, завжди такі. І я не збиралася казати, щоб ти полюбила те обличчя, яке нині в дзеркалі бачиш, — і знову Аалея торкнулася щоки Мії, викликаючи запаморочливий приплив тепла. — Усе, що я збиралась сказати, — ти мусиш пізнати те обличчя, яке побачиш у дзеркалі завтра.
— Тобто? — набурмосилась Мія. — А що ввечері станеться?
Аалея усміхнулась:
— Ми, ясна річ, тобі нове дамо.
— Нове — що?
— Цей ніс, ці очі, ні-ні, — цикнула Аалея. — Бач, надто вони примітні. Кривуватий дзьобик викликає запитання: «А як його зламали?». Синці під очима змусять здобич дивуватися, що ж ти безночами робиш замість того, щоб спати, як це вірній дочці Аа належить. А ті місця, куди ми тебе невдовзі відправимо… — шахіда усміхнулась. — Наразі нам треба, щоб ти була гарненька, але не настільки, аби це в очі впадало. Приємна на вигляд, але не настільки, щоб у пам’ять западати. Щоб якби схотіла — змусила б інших озиратися, а якщо треба — і на задвірках могла б розчинитися.
— Я…
— Тобі не хотілося б бути гарненькою, любонько?
— Та мені байдуже, яка я на вигляд, — знизала плечима Мія.