Джей Кристофф – Безніч (страница 42)
Коли після всього цього Мія сиділа в себе в кімнаті, то зрозуміла, що нічого аж такого їй ткаля не подарувала. Вона не була ожилою статуєю, як-от Аалея. Нічого такого, заради чого генерал відправить армію в похід, герой уб’є бога чи демона, а народ розпалить війну. Та, коли Мія подивилася в дзеркало свого туалетного столика, видовище її зачарувало. Руки її все ще трусилися, коли вона обводила пальцями щоки, ніс та вуста.
Пан Добрик спостерігав за нею з подушок на ліжку, ситий до краю після бенкетування страхом. Коли вона прокинулась у власному ліжку, то побачила його поруч — він дивився на неї отими не-очима. Шахіди Аалеї поряд не було, але Мія все ще відчувала аромат її парфумів.
Коли вона вперше всілася перед дзеркалом, то думала, що побачить у ньому незнайомку. Та зараз, вдивляючись в обличчя в полірованому сріблі, зрозуміла, що воно — все ще її власне. Темні очі, лице сердечком, вуста, як лук, — усе це її. Але якимсь чином вона стала… гарною. Не настільки гарною, щоб ще трохи — і кордон до вродливої перетнути. Це була звичайна симпатичність, ви таких людей щообороту на вулиці зустрічаєте. Така зовнішність, на яку стрімко звертаєш увагу, коли людина повз проходить, але одразу забуваєш, щойно вона тебе промине.
Здавалося, що її обличчя було головоломкою, де загублений шматочок нарешті знайшов своє місце. Дрібні зміни змінили все на світі. Повніші губи. Пряміший ніс. Шкіра гладенька, наче вершки. Тіні під очима зникли, а самі очі здавалися трохи більшими. До речі…
Дівчина розпустила зав’язки навколо шиї й глянула вниз, де раніше грудей бракувало.
— Доньки Божі, — пробурмотіла вона. — А це щось новеньке…
Мія зиркнула на не-кота, що примостився в неї над головою — на рамі дзеркала:
— Твоя стриманість заслуговує на захват.
— То подякуймо Пащі за малі милості.
Мія підкотила очі.
Дівчина знову перевела погляд на власне відображення. Витріщалася на нове обличчя, що витріщалося на неї навзаєм. По правді, вона думала, що почуватиметься дивно. Наче пограбованою: це ж у неї забрали особистість, самість, індивідуальність. Може, навіть спаплюженою? Але це лице залишилось її власним. Це її плоть. Її тіло. Мія знизала плечима, і дівчина в дзеркалі знизала плечима у відповідь. Вона така ж, як завжди була. Така ж, як завжди буде.
Мусить це визнати.
Ткаля знала своє ремесло.
ІСТИНА
Коли Мія прокинулася вранці, за дверима на неї чекала Наєв. І варто було їй побачити нове Міїне обличчя, як очі жінки аж покруглішали над вуаллю. Мія почула, як крізь понівечені вуста вирвалось тихе шипіння, і невпевнено переминалася, не знаючи, що ж саме сказати. І зрештою спинилася на:
— Доброго тобі обороту, Наєв.
— Наєв приходить до неї сказати. Наєв їде.
Мія змигнула.
— Їдеш? Куди?
— Остання Надія. А потім до міста Кассіна на південному узбережжі. Якийсь час Наєв не буде. Вона мусить стерегтися, поки Наєв не вернеться. Триматися свого шляху. Бути сильною. І бути обережною.
— Буду, — кивнула Мія. — Спасибі тобі.
— Ходімо. Наєв проведе її на сніданок.
І поки пара йшла заплутаними коридорами до Небесного Олтаря, Мію осяяло, що вона майже нічого про цю жінку не знає. Схоже, до власної клятви на крові Наєв ставилася з усією щирістю, та Мія не мала абсолютної певності, наскільки вона може їй довіряти. Жінка ані слівцем про це не прохопилася, але привид Міїного нового обличчя висів між ними, наче запона. По зубах дівчини тарабанило запитання й вимагало, щоб його поставили. І коли вони в Залі Жалоби підійшли до величної статуї богині, що бовваніла над ними з мечем та терезами в руках, Мія нарешті випустила його назовні.
— Як ти це витримуєш, Наєв? — спитала вона.
Наєв затнулася. Холодно подивилася на Мію чорними очима.
— Витримує що?
— Я зрозуміла, що ти тоді мала на увазі в пустелі. Коли я спитала, що сталося з твоїм обличчям. Ти тоді сказала: «Любов. Тільки любов», — Мія глянула Наєв просто у вічі. — Ти Марія кохала.
— Не кохала, — відповіла Наєв. — Кохає.
— А Марій тебе любить?
— Можливо, колись.
— І Маріелла понівечила тобі обличчя, бо ревнувала через те, що ти її брата кохала? — недовірливо уточнила Мія. — І що на це превелебна матінка сказала?
— Нічого, — Наєв знизала плечима й пішла далі. — Руки — їх у неї вдосталь. Чаротворці — цих значно менше.
— І вона це просто так і залишила? — крокувала Мія поруч із жінкою. — Наєв, це ж неправильно.
— Вона дізнається, що правильність і неправильність тут не багато важать.
— Я це місце не розумію. Просто під ногами цієї статуї аколіта вбили, і таке враження, що кліру байдуже, хто це зробив.
— Нечулість породжує нечулість. Невдовзі і їй буде так само байдуже.
А тепер настала Міїна черга затнутися.
— Ти це про що?
Жінка уважно глянула на Мію бездонно-чорними очима. Перевела погляд на статую, що височіла над ними.
— Наєв подобається її нове обличчя. Ткаля знає своє ремесло, еге?
Мія рефлекторно торкнулася щоки.
— Так, знає.
— Вона відчуває, що їй бракує колишньої подоби? Вже відчуває зміни в кістках?
— Вони ж тільки зовнішність змінили. Я та сама людина, якою вчоробороту була. Усередині.
— З цього все починається. Ткацтво — тільки перший крок. Метелик пам’ятає, як це — бути гусеницею. Та хіба він до того створіння, що звивалося посеред гною, щось, крім жалощів, відчуває? Щойно розправить ті прекрасні крильця й навчиться літати?
— Наєв, я не метелик.
Жінка поклала долоню Мії на плече.
— Це місце багато дає. Та забирає воно більше. Вони можуть зробити її красивою зовні, та вглибині — хочуть виліпити щось жахливе. То якщо вона має в собі щось, що
— Я знаю, хто я така. Що я таке. Це ніколи з пам’яті не зітреш.
Наєв вказала на кам’яну статую в них над головами. На безжальні чорні очі. На шати, виткані з ночі. На меч, стиснутий у блідій руці.
— Вона богиня, Міє. У першу й головну чергу, ти тепер
Мія витріщилася на Наєв. Глянула на статую. Чорні стіни, нескінченні сходи, хорали, що немов з нізвідки лунали. Та, правду кажучи, якась частина її все ще сумнівалася. Боги та богині. Війна між Світлом і Темрявою. Може, вона й здатна виконати кілька фокусів з тінями, та сама ідея, що її могла Нія обрати, здавалася доволі притягнутою за вуха. Навіть у такому місці. А якщо відкинути божественне, то, дивлячись на запнуте вуаллю лице Наєв, Мія знала, що люди здатні на таку жорстокість, яку Велительці благословенного смертовбивства годі й уявити. Вона сама докази цього бачила. Що з її батьком сталося? З її фамілією? Це не безсмертні зробили. Це зробили люди. Консули, кардинали та їхні слухняні песики. У її очах палають їхні усмішки. Їхні імена випалено на її кістках.
І неважливо, чи сильно це місце її змінить, вона ніколи не пробачить. Ніколи не зітре з пам’яті.
— Щасти тобі в Останній Надії, — промовила вона нарешті. — Мені треба поснідати. З голоду вмираю.
Жінка вклонилася, розвернулася виром сірих шат та пшеничних локонів. І хоча вона собі це під ніс сказала, Мія все ж таки почула її шепіт, коли Наєв відвернулася.
— І Вона також.
У Небесному Олтарі Мія з’явилася першою. Вона всілася за порожній стіл і взялася обводити пальцями нове обличчя. Шкіра на дотик здавалася грубуватою, немов її сонцем обпалило. Живіт та груди боліли так, неначе її хтось ударив. А до всього дівчина відчувала страшенний голод: вона одним махом проковтнула вівсянку та сир і наповнила миску курячою юшкою, що аж паром сходила.