Джей Кристофф – Безніч (страница 44)

Обличчя Карлотти сповнилось благоговіння, її очі палали стриманим ентузіазмом.

— Істиною, — промурмотіла вона.

Поки вони йшли крізь пітьму, штин густішав. Запах зів’ялих та свіжих квітів. Сухотрав’я та кислот. Скошеної трави та іржі. Аколітки підійшли до величезних подвійних дверей, і коли відчинили їх — запах нахлинув високою хвилею.

Мія глибоко вдихнула й ступила до царства шахіди Павуковбивці.

Якщо в залі Аалеї царював червоний, то тут усе було зелене. Крізь вітражі точилось ясне смарагдове світло, скляне начиння мало всі відтінки зелені: від лайму до темного нефриту. Головним предметом меблів у залі був величезний робочий стіл із залізного дерева. Кожне місце позначали каламар та сувій пергамену. Полиці на стінах повнилися тисячами різноманітних глечиків, що містили міріади речовин. Уздовж стола виструнчилося скляне начиння: трубки та піпетки, лійки та пробірки. Над розставленими всюди флаконами та мисками здіймалася безладна мелодія булькотіння й шипіння різноманітних реакцій.

У кінці кімнати стояв ще один, менший стіл, за яким розмістилось різьблене крісло з високою спинкою. На столі, поруч з іншим перегінним апаратом, стояв скляний тераріум, наповнений соломою. А в тій соломі ворушилося шість щурів — жирних, чорних, лискучих.

Цього разу Трік Мію обігнав — він уже сидів на дальньому кінці стола й не звертав на неї уваги. Мія сіла поруч з Ешлін і почала роздивлятися апарат: мензурки, фіали, казанки. Реманент з робітні аркімістів. І щойно вона здогадалася, що за «істин» тут вчать, як думки її перервав солодкий, наче мед, голос.

— Одного разу я вбила чоловіка за сім безночей до того, як він помер.

Мія підвела погляд і сіла рівніше. З-за завіс на краю зали виринула постать. Висока, елегантна, спина пряма, що той меч. Просолені косиці переплетені в складну зачіску. Бездоганно чисті. Шкіру вона мала характерного для двеймерців відтінку — наче полірований горіх, обличчя — позбавлене татуювань. Мала на собі довгі вільні шати темно-смарагдового кольору, горловину прикрашено золотом. З паска в неї звисали три криві кинджали. Губи були помальовані чорним.

Шахіда Павуковбивця.

— Я вбила ітрейського сенатора цілунком його дружини, — продовжувала вона. — Я поклала край життю ваанського лерда завдяки келиху його улюбленого золотого вина, хоча й ніколи пальцем пляшки не торкнулася. Я позбулася одного з найкращих мечників в історії Легіону люмінатіїв, використавши шматочок кістки завбільшки з ніготь, — жінка стала перед тераріумом, щури дивилися на неї темними оченятами. — Нектар однієї квітки може видлубати нас із цієї крихкої мушлі жорстокіше за будь-який клинок. Чи ніжніше за будь-який цілунок.

Павуковбивця здійняла шмат мусліну, у який було загорнуто шість кусників сиру. Розгорнула сирні шматочки та вкинула їх до тераріуму. З писком і гамором кожен щур схопив свій наїдок та проковтнув його за якісь секунди.

— З цією істиною я вас і познайомлю, — сказала Павуковбивця, повертаючись до аколітів. — Та отрута, діти, — це меч без руків’я. Вона тільки клинок має. Двосічний та гострий по всій довжині. Або тримаєш його з граничною обережністю, або спливеш кров’ю до останку.

І коли Павуковбивця потарабанила довгими нігтями по стінках тераріуму, Мія помітила, що всі щури в ньому померли.

Шахіда схилила голову й гаряче промурмотіла:

— Почуй мене, Ніє. Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.

Павуковбивця розплющила очі й подивилася на аколітів. Голос її розбив смертну тишу, що опустилася на кімнату.

— Нумо. Хто ризикне припустити, що саме доправило кончину цим підношенням?

Тиша панувала й далі. Жінка подивилася на аколітів і зібгала губи в курячу гузку.

— Кажіть уже. Тихі мишки мені ще менше за щурів потрібні.

— Вдовицин шлях, — нарешті запропонував Діамо.

— Вдовицин шлях на ранній стадії спричиняє судоми черева та криваве блювотиння, аколіте. А ці підношення перед смертю й не пискнули. Ще хтось?

Мія змигнула крізь смарагдове світло. Потерла очі. Либонь, це просто її уява. Либонь, тут, унизу, просто повітря гірше. Але їй раптом стало складніше дихати.

— Нумо, — промовила Павуковбивця. — Ця відповідь вам ще в майбутньому прислужиться.

— Аспіра? — спитав Марцелл і затулив рота, бо закашлявся.

— Ні, — відповіла Павуковбивця. — Аспіру вдихають, а не з’їдають.

— Усезагибель, — лунали вигуки. — Вічнотінь. Отрута чорної гадюки. Злісник.

— Ні, — відповідала Павуковбивця. — Ні. Ні. Ні.

Мія утерла спітнілі вуста. Сильно змигнула. Подивилась на Еш і помітила, що дівчина теж дихає через силу. В очах у неї полускалися судини. Груди стрімко здіймалися й опадали. Мія роззирнулася кімнатою й побачила, що те саме відбувалось і з іншими аколітами. Із Джессаміною. Із Цитем. З Петросом.

З усіма, крім…

Чорні губи Павуковбивці скривила посмішка.

— Діти, думайте швидше.

З усіма, крім Тріка…

— От срань, — видихнула Мія.

Він прибрав волосся з очей та простягнув ложку до Мії.

— Тобі не здається, що вона дивно пахне?..

Трік здивовано подивився навкруги, бо аколіти навколо нього тепер уже судомно хапали повітря. Белль упала на долівку й почала дряпати груди. Губи Піпа набули майже фіолетового кольору. Мія підхопилася на ноги, а її ослін із гуркотом упав на кам’яну підлогу. Павуковбивця дивилася на неї, ледь здійнявши охайно вищипану брову.

— Щось сталося, аколітко?

— Сніданок… — Мія подивилася на інших неофітів, які спливали потом і судомно дихали. — Зуби й Паща, вона наш сніданок отруїла!

Круглі очі. Прокляття та шепіт. Страх ширився між аколітами, наче лісова пожога в розпал літа. Павуковбивця склала руки на грудях і нахилилася над своїм столом.

— Я ж казала, що відповідь вам ще в майбутньому прислужиться.

Мія роззиралася кімнатою. Груди стискає. Серце калатає. Подумки вона знову й знову перебирала все, що знає про отрути, гортала сторінки «Аркімічних істин». Не зважала на паніку, що здіймалась навколо. Поруч з Паном Добриком вона не знала страху. А що вона знала?

Отруту з’їли. Вона не має смаку. Майже не має запаху.

Симптоми?

Перехоплене дихання. Стиснення в грудях. Пітніння. Болю нема. Запаморочення нема.

Вона озирнулася й побачила, що Карлотта підхопилася й уважно роздивляється полиці, щось буркочучи собі під ніс. А в Ешлін губи та нігті посиніли.

Гіпоксія.

— Легені, — шепнула вона. — Дихальні шляхи.

Мія глянула на Павуковбивцю. Думки погнали чвалом. Перед очима попливли чорні цятки.

— Червона жоржина… — видихнула вона.

Мія кліпнула. Слідом за її шепотом пролунав й інший, промовляючи ту саму відповідь тієї самої миті. Вона озирнулася на Карлотту й побачила, що рабиня дивиться на неї криваво-червоними очима. Але ж вона знала. Вона зрозуміла.

— Ти шукай синю сіль та кальфіт, — сказала Мія. — А я закип’ячу перцеве молочко.

Дівчата, хитаючись, кинулись до напхом напханих полиць, перебираючи інгредієнти. Мія, незважаючи на біль, висмикнула руку з перев’язі, відставила коробку з грець-коренем та скинула глечик із сушеною гордійкою, що з гуркотом упав на землю. Вона стала навшпиньки й потягнулася по горщик із перцевим молочком, що стояв углибині полиці. Глянула на Тріка і вказала на один з пальників, розставлених на столі.

— Тріку, підпали його!

Цить упав навколішки, хапаючи ротом повітря. Марцелл, стискаючи груди, звалився з ослінчика спиною назад. Нічого не питаючи, Трік підпалив пальник і швидко відступився. Задихана, вкрита потом Мія гепнула скляний казанок у вогонь. Налила туди перцеве молочко — і сірувата рідина майже одразу взялася бульбашками. Кімната пливла перед її очима. Джессаміна стояла навкарачки, Діамо звалився, що той камінь. Павуковбивця за всім спостерігала мовчки, й ота чорна посмішка її вуста не полишала. Жодним пальцем не ворухнула. Жодного слова не промовила.

Карлотта нарешті розшукала синю сіль, та, коли рушила до пальника, заточилася й мало не впала. Вона тремтливими руками висипала пурпурові гранули в киплячу рідину й додала туди ж жменю яскраво-жовтого кальфіту. Крізь скло почулося тихе хлопання, і від казанка здійнявся густий зеленкуватий дим. Штиняло так, наче це цукор кипів у переповненому нужнику, та коли Мія втягнула цей запах, то помітила, що утрудненість дихання минає, а цятки перед очима — блякнуть. Густий, важкий дим сунув хвилею, осідаючи.

Карлотта підтягнула напівпритомного Цитя ближче, Мія допомогла Белль та Петросу наблизитись так, щоб вдихнути дим на повні груди. Еш та Піп ледь ворушилися. Сині губи. Набряклі очі. Та кілька хвилин над смердючим димом — і всі вони вже дихають нормально. Руки трусяться. На кожному обличчі — невіра.

У кімнаті пролунали повільні оплески. Причмелені аколіти подивилися на Павуковбивцю круглими очима, а та все ще спиралася на свій стіл та посміхалася.

— Блискуче, — промовила шахіда, переводячи погляд з Карлотти на Мію. — Рада бачити, що принаймні двоє з вас щось-таки про Істини знають.

— І ви отак… перевіряли наші знання? — у Карлотти дихання перехопило.

— Не схвалюєш, аколітко? — Павуковбивця нахилила голову. — Ви тут, аби перетворитися на смертні інструменти Велительки нашої благословенного смертовбивства. Гадаєш, служіння їй тебе лагідніше перевірятиме?

У Мії нормальне дихання все ще не відновилося, та вона примусила себе знайти сили заговорити.