Джей Кристофф – Безніч (страница 43)
Збиралися й інші аколіти. Темнокоса ліїсянка із блідо-зеленими очима — Мія дізналася, що її звуть Белль. Одновухий Петрос і ще той хлопець із татуйованими руками, який постійно мугикав щось до себе[61]. Мишолов, проходячи повз неї, кивнув, Аалея — усміхнулася з натяком. Соліс прослизнув, не звертаючи на неї уваги. Мія кинула оком на порожні піхви в нього на поясі — потерта чорна шкіра з витісненим калейдоскопічним візерунком з переплетених кілець. У змаганні Мишолова ці піхви 50 балів коштували. На 50 балів ближче до того, щоб завершити курс на верхній сходинці Кишень. Може, заради цього навіть варто кінцівку втратити, якщо він за крадіжкою спіймає.
Через стіл від Мії всілася Ешлін — уже з набитим ротом:
— Тояктобуо…
Дівчина вдавилася, а очі її, коли вона зазирнула Мії в обличчя, стали круглими-круглими. Вона скривилася, проковтнула напівпрожовану їжу та розкашлялась, і тільки згодом змогла заговорити.
— Шахіда Аалея тебе вже до Маріелли водила?
Мія знизала плечима й вигнула губи. Усміхатися все ще було трохи дивно.
— Зуби й Паща, та вона просто в яблучко влучила. Навіть носа тобі виправила. Я чула, вона добре на своєму ділі знається, але, прірво, ці губи, — Ешлін перевела погляд нижче. — І ці цицьки…
— Ну годі, — насупилась Мія.
Дівчина здійняла келих:
— Нічна правдонька, Корвере, це першокласний товар. Я тепер тобі, холера, заздрю. Ти ж раніше пласка була, що той дванадцяти…
—
Еш пирхнула й відкусила від скибки хліба. Повз них пройшла з мискою гарячої юшки ще одна аколітка. Блакитні очі. Темне волосся: по боках коротке, а гривка довга, аби сховати рабське тавро на щоці. Вона нависла над ними, по-зміїному погойдуючись, і підняла брову, дивлячись на Мію.
— Не проти, якщо я тут сяду, аколітко?
Голос дівчина мала невиразний, плаский, як той плитняк, але в очах її мерехтів гострий розум. Мія повільно жувала. А тоді нарешті стенула плечима й кивнула на ослінчик поряд із собою. Чорнявка легенько всміхнулася, хутко всілася й простягнула руку.
— Карлотта, — промовила вона отим мертвецьким голосом. — Карлотта Вальді.
— Мія Корвере.
— Ешлін Ярнгейм.
Карлотта кивнула й стишила голос, поки інші аколіти йшли повз них.
— Шахіда Аалея водила тебе на зустріч до ткалі?
Мія кивнула. Обдивилася дівчину з голови до ніг. Та була гнучка, з гарно розвиненими м’язами. Яскраві очі, підкреслені товстим шаром сурми. Чорна помада на тонких вустах. І попри зачіску, яка намагалася це приховати, було видно, що щока її позначена трьома переплетеними аркімічними колами — знаком освічених рабів, — можливо, вона ремісниця чи писарка[62]. Мія не знала, з якого дому дівчина втекла. Але те, що вона досі носила тавро, доводило, що вона саме утікачка. Хоробра дівчина — це вже точно. У республіці рабів-утікачів спіткала настільки жорстока доля, наскільки в магістратів фантазії вистачало. Ризикнути всім заради втечі, прийти сюди…
— І як воно було? — спитала Карлотта. — Ткацтво?
Мія ще трохи подивилася на дівчину, подумки її зважуючи.
— Боліло так, що в це важко повірити, — промовила вона нарешті.
— Але ж воно того варте?
Мія знизала плечима. Кинула погляд на груди й відчула, як її лице вишкір викривив.
— А ти як думаєш?
Ешлін і собі вишкірилася й погладила пучками Міїні пальці. Карлотта гмикнула, як людина, що цього з книжок навчилася, та розправила гривку поверх тавра. Інші аколіти, заходячи до Небесного Олтаря, зацікавлено звертали увагу на Міїне нове, але впізнаване обличчя. Брат Еш Озрік. Худий і мовчазний Цить. Навіть Джессаміна на неї витріщалася. Уперше в житті Мія перетворилася на об’єкт зацікавленості.
Вона помітила, що Джессамінин посіпака Діамо втупився в неї, поки рудоволоса його ліктем у ребра не штрикнула. А ще Мія тихцем звернула увагу, що й інший аколіт на неї уважно дивиться — красивий ітреєць з гарними темними очима, якого Марцеллом звали. Дівчина торкнулася лиця. У голові лунали слова шахіди Аалеї. Вона відчувала, як щось нуртує в неї під шкірою.
«Влада», — зрозуміла вона.
— Люб’язні пані, — проказав знайомий голос.
Трік безцеремонно ляпнувся поруч з Ешлін, ставлячи тацю з мискою юшки та намащеним маслом житнім хлібом. Схопив хліб і вже набрав ложку, готуючись проковтнути сніданок. Та тієї миті, коли обидві його руки наблизились до рота, двеймерець завмер.
Змигнув.
Підозріло принюхався до миски.
— Гм-м-м.
Він так нахмурився, немов юшка в нього гаманець вкрала чи, може, матінку негарним словом назвала. Прибрав волосся з очей та простягнув ложку до Мії.
— Тобі не здається, що вона дивно пахне? Кляну…
І коли Трік нарешті помітив нове обличчя дівчини, щелепа в нього відпала, наче то вітер заіржавілі двері шарпнув.
— Диви, ще дракоміль залетить, — форкнула Ешлін.
Погляд Тріка не відривався від Мії.
— Що з тобою сталося?
— Ткаля, — стенула Мія плечима. — Маріелла.
— Вона забрала твоє обличчя?
Мія блимнула.
— Та не
Трік дивився все уважніше. Насупився ще більше. Перевів погляд на свій незайманий сніданок і відсунув юшку вбік. А потім, не кажучи ні слова, устав та пішов собі.
— Здається, він… засмутився, — припустила Карлотта.
— Кохані посварилися? — вишкірилась Ешлін.
Мія показала їй «паці», а Ешлін розквокталася:
— О, коханий, поверни-и-и-ися, — дражнила вона дівчину, що якраз підвелася зі свого ослінчика.
— Та від’їбися, — загарчала Мія.
— Якась ти м’якотіла, Корвере. Вважається, що це
Мія ці жартики проігнорувала, але, коли дівчина зібралася піти, Еш схопила її за здорову руку.
— Ми сьогодні зранку Істини маємо. Шахіда Павуковбивця запізнень не любить.
— Ага, — кивнула Карлотта. — Я чула, що вона одного з неофітів за спізнення закатрупила. Один раз попередила. Другий раз попередила. А на третій — гробниця без напису у великій залі.
— Сміхота якась, — форкнула Мія. — Хто таке робить?
Карлотта зиркнула на Міїн лікоть.
— Та десь такі люди, як ті, що відрубають тобі руку, коли ти їм личко подряпаєш.
— Але
Еш знизала плечем.
— Корвере, коли ми сюди збиралися, татко нас з Озріком попереджав. Між шахідами остання людина, з якою ти захочеш заїдатися, — це Павуковбивця.
Мія зітхнула й невдоволено сіла на місце. Та, зрештою, Еш правду казала. Вона тут не для того, щоб когось там няньчити, вона тут, аби помститися за свою фамілію. Якесь дурко зі скривавленим серцем із консулом Скаевою та його друзяками покінчити не зможе. Хай там що вкусило Тріка, воно зачекає до вечора. Мія мовчки завершила сніданок (хоч би що там казав Трік, у юшці вона нічого підозрілого не винюшила), а потім потягнулася за Еш та Карлоттою в пошуках Зали Істин.
Невдовзі Мія дізналася, що з усіх покоїв на Тихій Горі цей знайти було найпростіше. Варто було неквапом спуститися по крутих сходах, і вона з відразою скривила носа.
— Прірво й кров, чим це пахне?