Джей Кристофф – Безніч (страница 25)
— Вона має роздягнутися.
— Ти й
Наєв уперла руки в боки.
— Перед зустріччю з кліром вона мусить омитися. Якщо Наєв дозволено говорити прямо, від неї штиняє конями й екскрементами, її волосся жирніше за ліїсянський пиріг, і вона вся вимащена підсохлою кров’ю. Якщо вона бажає похреститися у вірні Благословенної Велительки, маючи вигляд двеймерського дикуна, Наєв пропонує зберегти зусилля й просто ступити вниз із краю Небесного Олтаря.
— Чекай… — змигнула Мія. — Ти сказала «митися»?
— Наєв таке сказала.
— Водою? — Мія підвелася навколішки й притиснула руки до грудей. — І мило є?
Жінка кивнула:
— П’ять сортів.
— Зуби й Паща, — проказала Мія, розшнуровуючи сорочку. — Зрештою ти дівчиною аж ніяк не помилилася.
Темні фігури, що зібралися перед очима кам’яної богині, заливало безбарвне світло.
Відколи Мія з’явилася на Тихій Горі, минуло вже дванадцять годин. Чотири — відколи вона прокинулася. Двадцять сім хвилин — відколи вона витягнула себе з купелі й поволочилась до Зали Жалоби, залишивши на поверхні води таку піняву бруду й крові, що вона могла й сама собою пересуватися, якби їй дали ще кілька оборотів, щоб дозріти.
Шати, які торкалися тіла, були м’якесенькі, волосся дівчини — зібране у вологу косу. Коли вона озирнулася глянути на інших аколітів, від неї повіяло ароматом мила. Усього тих аколітів було двадцять вісім, усі — в невиразно-сірому. Жорстокий на вигляд ітреєць з кулаками-кувалдами. Гнучка дівчина з коротким рудим волоссям — в очах сяє вовчий підступ. Височезний двеймерець зі вкритим татуюваннями обличчям і такими широкими плечима, що на них міг спертися весь світ. Двійко білявих і веснянкуватих ваанців — здається, брат і сестра. Худий хлопець із крижаними блакитними очима, що стояв поряд із Тріком у хвості шеренги, — і то так спокійно, що вона його ледь помітила. Усі приблизно її віку. Усі — суворі, голодні та мовчазні.
Огорнута тінями, Наєв спинилася поряд із Мією. Інші мовчазні фігури в чорних шатах стояли на краю темряви: чоловіки й жінки, що сплели пальці, наче грішники, які в соборі каються.
— Руки, — шепнула Наєв. — У Багряній Церкві вона знайде людей двох ґатунків. Одні йдуть за покликом, роблять приношення… простаки їх убивцями-найманцями звуть, так? Ми звемо їх Клинками.
— Меркуріо мені так і розказував, — кивнула Мія.
— Інші звуться Руками, — вела далі Наєв. — На кожного Клинка припадає двадцять Рук. Вони підтримують порядок у її Домі. Вирішують справи. Їздять по припаси, як Наєв. З кожного набору Клинками стають не більш як чотири аколіти. Ті, хто переживає рік, але не витримує іспиту, стають Руками. Інші просто приходять сюди служити богині як уміють. Не всі здатні вбивати в її ім’я.
Мія кивнула, спостерігаючи за постатями в чорних шатах. Примружившись, вона роздивилася крізь темряву, що деякі з них мали на щоках аркімічні позначки рабів. Коли аколіти зібралися перед очима статуї, Руки — і Наєв разом із ними — промовили уривок зі святого письма — й усі читали по пам’яті.
Десь у мороку пролунав дзвін. Мія відчула, як Пан Добрик обвився навколо її ніг і глибоко ковтнув. Вона почула кроки, побачила постать, що наближалася з тіней. Руки в унісон підвищили голоси.
—
На узвишшя під ногами статуї ступила знайома фігура. Гарне обличчя й древні очі — той самий чоловік, що зустрів Мію і Тріка біля гори. Він був зодягнений у сіре, і єдиною оздобою йому слугував клинок із чорнокриці. Він зайняв своє місце, розвернувся лицем до аколітів і з усмішкою, що могла з легкістю прихопити не тільки столове начиння, а ще й канделябри, промовив:
— Двадцять шість.
Мія знову почула кроки, і Руки знову заговорили:
—
З пітьми гордовито вийшла висока й поставна двеймерка, спина в неї була рівна, як навколишні стовпи. Довге охайно заплетене волосся струменіло спиною, наче чорні мотузки. Шкіра в неї була темною, як в усього її народу, але татуювань на обличчі вона не мала. Вона здавалася вирізаною з червоного дерева статуєю, що набула здатності рухатися. Стиснуті долоні були поплямовані чимось, що нагадувало чорнило. Губи — помальовані чорним. А з паска в неї звисали три криві кинджали й колекція скляних фіалів.
Вона зайняла своє місце на узвишші й промовила сильним гордовитим голосом:
— Двадцять дев’ять.
Мія мовчки дивилася на це, жуючи губу. І нехай Меркуріо влаштував їй хороший вишкіл у тому, що стосувалося делікатного мистецтва терпіти, зрештою цікавість перемогла[50].
— Що вони роблять? — прошепотіла Мія до Наєв. — Що означають ці числа?
— Їхній рахунок перед богинею. Кількість підношень, що вони зробили в її ім’я.
Мія дивилася, як із тіней широко ступив іще один чоловік, також одягнений у сіре. Він був просто горою: біцепси — що її стегна. Голова в нього була поголена, тільки коротка щетина лишилася, така світла, що майже біла, а шкіру під тим волоссям помережували шрами. Борода в чоловіка стирчала з підборіддя чотирма шипами. Він мав на собі перев’язь, та піхви лишилися порожніми. Коли він став на своє місце, Мія зазирнула йому у вічі й зрозуміла, що чоловік сліпий.
— Тридцять шість, — сказав він.
Ще одна жінка, погойдуючись, ступила в коло м’якого світла — суцільні принадні вигини та алебастрова шкіра. Мія відчула, як у неї щелепа відпала: ця новоприбула була запевне найвродливішою жінкою, яку дівчина коли-небудь бачила. Густе чорне волосся спадало до талії, темні очі обведені сурмою, губи пофарбовані криваво-червоним. Озброєна вона не була. Либонь.
— Тридцять дев’ять, — промовила вона голосом, що нагадував солодкавий дим.
З темряви вислизнула жінка, тихо, наче смерть немовляти. Вона була вже немолода, посивіле кучеряве волосся убране в коси. Шию її обвивав срібний ланцюг, з якого звисав обсидіановий ключ. Вона справляла враження доброзичливої старенької, коли глянула на групу перед нею: очі в неї сяяли. Таку людину Мія очікувала побачити радше в кріслі-гойдалці поблизу радісного домашнього вогнища, з онуками на колінах та чашкою чаю побіля ліктя. Це ж не може бути головна священниця найсмертоноснішого зібрання…
— Вісімдесят три, — оголосила старенька й зайняла своє місце на постаменті.
Превелебна матінка з приязною усмішкою глянула на аколітів.
— Вітаю вас у Багряній Церкві, діти мої, — сказала вона. — Щоб потрапити сюди, ви здолали багато миль та років. Милі й роки маєте попереду. Та наприкінці цієї подорожі ви станете Клинками, які здійматимуть во славу богині в найсвятіших таїнствах. Звісно, ті з вас, хто виживе.
Немолода жінка вказала на чотири постави навколо.
— Пильно дослухайтеся до своїх шахідів. Знайте: усе, що мало для вас вагу раніше, померло. Щойно ви дасте обітницю Матері-Пащі — належатимете тільки їй і більше нікому.
З-за спини превелебної матінки ступила фігура в рясі, що тримала в руках срібну чашу. Старенька кивнула до Мії:
— Віддай десятину свою. Останки вбивці, вбитого навзаєм, запропоновані нашій Велительці благословенного смертовбивства у цю годину твого хрещення.
Мія ступила вперед, тримаючи в руці гаманець. Шлунок у неї жужмом звивався, але руки були тверді як камінь. Вона стала перед приязно усміхненою старенькою і глибоко зазирнула тій у блідо-блакитні очі. Відчувала, як її зважують. Зачудувалася, чи не буде вона легенькою.
— Моя десятина, — спромоглася сказати вона. — Для Матері-Пащі.
— Приймаю цю десятину в ім’я її, і подяка її промовляє моїми вустами.
Зачувши відповідь, Мія зітхнула. Вона мало не впала на коліна, коли превелебна матінка обійняла її та поцілувала в щоку крижаними губами. Вона міцно стиснула дівчину, поки та глибоко дихала, зморгуючи гарячі сльози. А старенька тим часом повернулася до срібної чаші, занурила туди кощаву руку й вийняла — вкриту червоним.
— Назви ім’я своє.
— Мія Корвере.
— Чи клянешся ти служити Матері Ночі? Чи пізнаєш ти смерть в усіх її барвах, чи нестимеш її тим, хто заслужив і не заслужив, в ім’я Її? Чи станеш ти аколіткою Нії, земним інструментом пітьми поміж зірок?
Мія зрозуміла, що їй важко втягнути повітря.
Глибокий вдих, наче перед тим, як пірнути.
— Клянуся.