Джей Кристофф – Безніч (страница 17)
— Чорнило, — жінка показала шипований перстень на пальці. — Мала доза[43].
— Чому ти на нас напала?
— Якби Наєв нападала, то пісок ставав би червонішим. Наєв спитала, чому її переслідують. І тепер Наєв це відомо. Наєв цікавила вправність дівчини. І тепер Наєв бачить, — жінка під вуаллю глянула на обох і промурмотіла. — Бачить двох дурників.
Трік підвівся на неслухняних ногах та сперся спиною на камінь. У голові в нього прояснішало, місце туманцю заступила лють. Він оголив ятаган і подивився на трьох невисоких жінок, що майоріли перед ним. Юнакова гордість жадала крові.
— Ти кого тут дурниками назвала, ти, коротунко?
Жінка кинула на нього швидкий погляд.
— Хлопця, якому Наєв могла горло перерізати.
— Ти до мене вві сні підкралася.
— Хлопець спав, коли мусив пильнувати.
— А може, ти попильнуєш, поки я тобі твій…
— Тріку, — сказала Мія. — Заспокойся.
— Міє, ця кощава дещиця лайна тримала
— Вона тебе перевіряла. Нас перевіряла. Усе, що вона каже та робить. Ти на неї глянь.
Наєв усе ще не відводила від Мії погляду, її очі палали, як чорні лампадки. Мія вже бачила такий погляд — погляд людини, яка стільки разів бачила завершення життя, що вже вважає смерть за подругу. Такий самий погляд мав і Старий Меркуріо. І врешті-решт вона знала, ким насправді була незнайомка.
Ця мить аніскілечки не нагадувала те, що вона собі науявляла. Та все ж таки, коли Мія відчепила від паска гаман із зубами й кинула його стрункій жінці, дівчина відчула полегшу. Наче з її плечей шість років звалилися.
— Моя десятина, — мовила вона. — Для Матері-Пащі.
Жінка зважила гаманець.
— Наєв це непотрібно.
— Але ж ти з Багряної Церкви…
— Наєв має честь служити в домі Велительки нашої благословенного смертовбивства, так. Принаймні ще кілька хвилин служитиме.
— Кілька хвилин? Що це ти?..
Земля під ними задвигтіла. Спочатку легкий трем, що віддавав у поперек. Але з кожною секундою він міцнішав.
— Це те, про що я подумав? — спитав Трік.
— Кракен, — зітхнула Наєв. — Вони почули, як вона прикликала Пітьму. Дурна, я ж казала.
Мія з Тріком перезирнулися й заговорили водночас:
— От лайно…
— Ти про це не знала? — спитав Трік.
— Чотири Доньки, як я мусила це дізнатися? Я в Ісіїрі ніколи не була!
— Кракен, що тоді на нас напав, геть з котушок з’їхав, коли ти свою плащештуку зробила!
— Плащештуку? Тобі скільки років — п’ять?
— Ну гаразд, байдуже, як воно називається, але, може, тобі краще це припинити? — Трік вказав на тіні під ногами Наєв. — Поки воно далі не зайшло?
Тінь Мії ковзнула крізь куряву назад і знову повернулася до звичної форми. Дівчина не спускала очей з Наєв, та жінка просто сховала ножа й нахилила голову набік.
— Двоє, — промурмотіла вона. — Дуже великі.
— І що нам робити? — спитала Мія.
— Утікати? — знизала плечима Наєв. — Помирати?
— Мені більше подобається варіант «утікати». Тріку?
Трік заскочив Квіточці на спину, кінь уже наготувався рушити вперед.
Мія сіла в сідло та запропонувала стрункій жінці руку:
— Сідай зі мною.
Наєв повагалася мить, схиливши голову й уважно дивлячись на Мію отим чорним поглядом.
— Слухай, якщо хочеш — лишайся на здоров’ячко…
Наєв підступила ближче, і земля здригнулась. Паскуда підвівся на задні ноги, передніми хвицяючи повітря. Мія кинула погляд назад і побачила наближення потоку здибленої землі — так, наче під поверхнею піску пливло щось велетенське.
Якраз до них.
Щойно жеребець став на всі чотири, вона знову прикликала тіні, щоб завадити тварині зрушити з місця, поки Наєв похапцем сідала за нею. З-під землі пролунав розкотистий рев, немов оте
— Вона їх сердить, — сказала жінка.
— Рушаймо! — крикнув Трік.
Мія відпустила копита Паскуди й сильно копнула, жеребець зірвався в стрімкий галоп. Земля позаду них вибухнула, щупальця порснули з-під піску й заляскали, як вкриті гаками батоги для биків. Мія почула рев, від якого кишки зі страху злипалися, встигла помітити дзьоб, що міг проковтнути Паскуду й не подавитися. Побачила ще один потік, що наближався до них із заходу. Вуха дівчини сповнились громом копит та ревом.
— Їх двоє, як ти й казала! — заволала дівчина.
Жінка під вуаллю вказала на північ.
— Треба до фургонів. У нас є залізна пісня, що відганяє кракенів.
— Що за залізна пісня?
— Уперед!
І вони поскакали. Шаленим чвалом через океан криваво-червоного піску. Мія кинула погляд назад і побачила, що два потоки стрімко зблизилися й майже зімкнулися. Вона чудувалася тому, як тварюки її вистежили. Як вони взнали, що це
Пил летів у вічі. Паскуда відфоркувався, тупіт копит відлунював у дівчини в грудях. Мія міцно вчепилася за віжки, підганяючи коня. Її тішило те, що, хоч би як жеребець її ненавидів, думку про те, що його можуть зжерти, він ненавидів іще більше.
— Стережися! — крикнув Трік.
Мія глянула вперед і побачила, що з півночі наближається ще один потік здибленої землі. Він був більшим, швидшим, через нього земля під ногами двигтіла. Квіточка настрашено заіржав.
— Схоже, їх троє, — сказала Наєв. — Даруйте…
Щупальця розтулилися з-під землі, наче пелюстки вбивчої квітки. Мія подивилася бестії в пащеку: самий ляск дзьоба та гачкуваті кістки. Коли Квіточка повернув на схід, аби уникнути велетня, до Паскуди нарешті дійшло, що якби він позбувся двох вершників, то міг би бігти швидше. І він почав брикатися.
Мія мала перевагу — стремена. І повід. І сідло. Та Наєв їхала, сидячи в Паскуди на крупі, й триматися могла хіба що за Міїну талію. Паскуда знову став дибки, струшуючи їх, як ганчір’яні ляльки. І Наєв — ані пари з вуст — злетіла зі спини коня.
Мія повернула на схід слідом за Тріком, намагаючись докричатися до хлопця крізь весь цей хаос.
— Ми загубили Наєв!
Двеймерець глянув через плече.
— Може, вони зупиняться її з’їсти?
— Нам треба повернутися!
— Ти коли це альтруїзм відростила? Це самогубство — вертатися!