Джей Кристофф – Безніч (страница 89)
— Шкода, що там арбалетів нема, правда ж? Ти, дівчаточко, мала б шанси, якби нас розділяли сорок ярдів і хороший такий болт.
Попри бісючу посмішку, Мія вирушила до зброї. Вона зняла з підставки парні гладіуси й розітнула повітря кількома ударами для перевірки. Гладіус коротший за рапіру, але важчий. Майже так само спритний, але схильний завдавати більше болю. Важкий удар гладіуса з легкістю рапіру розтрощить, і Наєв показала Мії, як два такі мечі, якщо знати, як за них взятися, можуть збудувати таку захисну стіну, пробитися крізь яку караваджистам було б дуже складно. Питання в тому, чи матиме Мія шанс контратакувати…
Джессаміна глипнула на Діамо, що на лаві сидів. Він уважно дивився на неї, все ще посміхався, й очі в нього були широко розплющені та яскраві. Хлопець витер піт, що над верхньою губою виступив.
А тоді надіслав Мії повітряний поцілунок.
— Годі вже шмарклі жувати, Корвере, — зітхнула Джессаміна. — Нумо закінчимо з цим.
— Ага, — кивнула Мія. — Здається, вже час.
Шахід Соліс та його помічники вийшли з кола й лишили дівчат самих. Світло, що не мало джерела, точилося згори й заливало коло неясним сяйвом. Мія глянула на ткалю Маріеллу — страхітливі губи вигнула посмішка. Промовець Марій поруч з нею прихилився до стіни й роздивлявся власні нігті. Дівчина звернула увагу, що превелебна матінка Аалея, Мишолов та Павуковбивця — усі шахіди зібралися подивитися на фінальний відбір і порозсідалися на кам’яних лавах поміж аколітів. Здавалося, що в повітрі витанцьовує аркімічний струм. Шкіру Мії закололо голочками, коли тінь її шепнула:
Ешлін склала долоні ківшиком і гукнула зі свого місця:
— Надери їй кощавий зад, Корвере!
— Годі! — гримнув Соліс.
Мія зачаїла дихання.
Джессаміна встала в позицію.
У пітьмі пролунав гонг.
Рудоволоса ринулась уперед, вона хутко рухалась кам’яною долівкою, цілячись Мії в горло. Мія позадкувала, захищаючись від стрімкої зливи ударів правицею, і зі свистом, що краяв повітря, контратакувала, мітячи Джессаміні в щелепу. Клинки співали, полірована криця відбивала бліде світло. Спочатку обидві суперниці поводились обережно: Мія враховувала майстерність Джессаміни, Джессаміна — з повагою ставилась до сталі в Міїних руках. Та невдовзі руда відновила впевненість у собі й почала вправними рухами відтісняти Мію до краю кола, удари її падали густо, як град.
Удар, фінт, випад — неначе куплет. Парирувати, контратакувати — неначе приспів. Дівчата танцювали колом під цю пісню, примружені очі виїдав піт. Мія майже повністю пішла в захист, вона ухилялася взад-вперед, стоячи на самому краю рингу. Та вже за три чи чотири хвилини її гладіуси поважчали. І нехай вона завдала кількох відчутних ударів, але встигла захекатись. Тепер брак сну давався взнаки. Та й те, що її шлунок зі сніданком не зустрівся, теж не допомагало. Як і всі інші, вона знала: оця Джессамінина загата з легкої та спритнішої зброї рано чи пізно покладе їй край.
Мія була занадто повільною, аби успішно захищатися, і Джессаміна пустила їй кров — разочок, потім другий. На лівому передпліччі в неї відкрилася тонка червона риска, глибша рана розпанахала плече ззаду. Дихання в Мії пришвидшилося, на вустах запеклася слина. Кров зробила її хват непевнішим. Легені горіли. А Джессаміна просто посміхалася й підтримувала цей темп — фінт і випад, випад і фінт. Мія захищалася щосили. Час потроху збігав. Навіщо ризикувати потрапити під важкий удар отих гладіусів, коли втрата крові й виснаження зроблять за нею всю роботу.
— Джесс, ти мене боїшся? — Мія атакувала, намагаючись дістати й відтіснити суперницю.
— Страшенно, — відповіла рудоволоса, ухиляючись та лишаючи ще одну рану на Міїній руці. — Хіба не бачиш, як я вся тремчу?
Двійко дівчат кружляли одна навколо одної зі здійнятою вгору зброєю. Міїні очі затуляла промокла гривка.
Пальці ковзали по руків’ю.
Дихання перехоплювало.
— То Діамо зміг знайти протиотруту, еге ж?
Джессаміна посміхнулася — червонясто, отруйно.
— Щось таке чула.
— Та той ідіот мистецтво отрут не впізнає, навіть якщо воно в нього на ліїсянських підборах по яйцях протанцює.
— Не схоже, що шахіда Павуковбивця з цим погоджується.
Фінт, парирування, випад.
Мія стерла піт з лоба рукавом.
— То коли я ввечері повернуся до своєї кімнати, усе буде саме там, де я це лишила?
— Якщо вважаєш, що зможеш до своєї кімнати повернутися, дівчаточко.
Джессаміна ступила вперед, зробила кілька випадів: обличчя, груди, живіт. Мія заточилася, кинулась уперед у нерозсудливій контратаці, що змусила рудоволосу відступитись. Джессаміна позадкувала, клинки її крутилися в повітрі, спритно й впевнено. І вона посміхалася й посміхалася.
— Що, ці старезні тесаки на м’ясо вже заважкими стали? — спитала вона.
— Гадаєш, час на твоєму боці, еге?
Джессаміна у відповідь просто вишкірилась. Та Мія вишкірилась ще ширше, щойно пролунали обідні дзвони й залу сповнила пісня міді та відлуння.
— А що там з Діамо, як гадаєш? — спитала Мія. — Думаєш, що час і до нього прихильний?
Джессаміна глипнула на хлопця, який тепер піт з лоба утирав.
— Прірви заради, що ти там патякаєш, Корвере?
Мія посміхнулась іще ширше.
— А я все думала, чи хтось із вас і справді таке дурне. Я вже думала, що вчоробороту за сніданком трохи захопилася. Та ви ж ніколи найгострішими стрілами в сагайдаку не були. Зате ота записка від Тріка — хороший штрих. Ніщо не зможе виманити дівчину з кімнати з такою певністю, як перспектива трахнути двеймерця, правда ж?
Джессаміна спинила свій танок і витріщилася на Мію широко розплющеними очима.
— Але знаєш, — продовжувала Мія, — я все міркувала, чи не запропонує Діамо ті нотатки тобі. Тобі пощастило, що ти краща фехтувальниця. І що лицарський дух сконав — геть чисто як він сам сконає.
— Та ти ж мішок лайна, — глумливо вигукнула руда.
Мія схилила голову.
— Я така.
— Дж-жесс…
Рудоволоса глянула на Діамо, й обличчя в неї пополотніло ще більше. Хлопець погойдувався, звівшись на ноги. Весь потом укритий і тримався за живіт, а з рота в нього точилася тоненька цівочка крові. Він скривився, оголив червоні зуби, застогнав. І тільки-но навколишні аколіти відсахнулися з відразою, як він відблював ясно-червоним на підлогу.
— О Богине… Ді?
Коли хлопець упав навколішки, з обличчя Джессаміни всі барви виблякли. Швидка, як ртуть, Мія ступила вперед і вибила рапіру з Джессаміниних млявих пальців. Дівчина спробувала відновити якусь подобу захисту, та Мія із силою відкинула її стилет убік і з безслівним криком люті занурила меч у живіт.
Рудоволоса дівчина затиснула рану, очі в неї розширились. Мія вивільнила свій гладіус, здійнялися бризки крові, а вона із силою штовхнула Джессаміну в груди, і та полетіла кам’яною долівкою. Соліс вигукнув: «Очко!». У пітьмі пролунав гонг. Та навколо рингу панував хаос. Марій і Маріелла уклякли навколішки біля Джессаміни. Промовець завів свою пісню, і кров знову заповзла до тіла дівчини. Пальці ткалі витанцьовували над страхітливою раною на животі, плоть тісно змикалася. Та Джессамінин погляд не відривався від Діамо.
Хлопець стояв поміж лав накарачках. Він знову виблював на підлогу кров’ю. Аколіти задкували, побоюючись зарази, смороду спорожнілих кишок і сечового міхура, та до хлопця кинувся Трік й опустився поряд з ним навколішки, не знаючи, що ж йому робити.
— Принесіть води! — проревів Трік. — Допоможіть!
— Нічого ти не робитимеш, — промовила Павуковбивця.
У Залі Пісень запала тиша, і порушували її тільки довгі й люті стогони Діамо. Павуковбивця підвелася зі свого місця обіч превелебної матінки. Коли вона рушила вперед, косиці в неї заворушилися, немов над чолом вона мала зміїне кубло. Погляд чорних очей зосередився на Діамо, а хлопець тягнув до неї руку. Тепер він уже горілиць лежав, намагався щось сказати, і густа кров пінилась у нього на вустах.
— Шахідо, будь ласка, — простогнала Джессаміна. — Будь ласка, врятуйте його.
Павуковбивця кліпнула.
— Усім вам відомі правила мого випробування. Ті, хто пробує і програє, помирають. Жодних помилувань. Жодних винятків.
— Мені, — белькотів під її ногами Діамо, хапаючись за край одежі шахіди, — шко-о-о… да.
— О так, — кивнула Павуковбивця. — Я в цьому й не сумніваюся.
Хлопець закашлявся, на губах у нього виступила рожева піна. Тіло його схопили судоми, навсібіч полетіли криваві бризки. Трік відсахнувся, коли ці судоми посилились. Діамо вчепився за живіт, він кричав, з горла лилася темна кров. Він бився на вологій кам’яній підлозі. Сльози струменіли з очей. Пальці дряпали шкіру. І нарешті після довгих хвилин гучної агонії з останнім хрипким криком він завмер.
Мія стояла посеред кола.
Зі скривавленим гладіусом у руці.
— Це тобі за Лотті, покидьку, — шепнула вона.
— Ах ти ж сука… — Джессаміна підхопилась на ноги, на туніці й вустах у неї запеклася кров. Вона притискала руки до того місця, де Мія їй живіт прохромила. — Ти його вбила…
— Я? Це ж як? То ж не моя провина, що він отруївся. Хіба що… — Мія схилила голову набік. — Хіба що з тими нотатками, якими він скористався, було щось не те?