— Матінко, ходімо зі мною.
Дона Корвере затрусила головою. Очі в неї повнились жахом.
— Ти не моє маля.
Мія вхопила матір за руку. Жінка закричала, намагаючись звільнитися, та Мія тримала міцно. Вона сповила жінку стрічками пітьми, рвучко поставила її на ноги й потягнула за собою геть з камери. Алінна Корвере, не впізнаючи дочки, корчилася в її руках. Та Мія пригорнула її ближче до себе й тягнула коридором і сходами вгору, до фортечних мурів. Штин різанини міцнішав, гучнішав спів смертовбивства. Та, коли вони почали переступати через мертві тіла, донині стогони перетворились на крики. Налиті кров’ю очі мружились на сліпучому світлі. Вуста розтулені.
Крик.
— …вона не має шуміти!..
— Матінко, припиніть, вони нас почують!
— Відпусти мене! ВІДПУСТИ МЕНЕ!
— …міє!..
У них на шляху з темряви виринув чоловік, що стискав у кулаці залиті кров’ю окови. Помітив їх, заревів та кинувся коридором. Мія розвернулась до нього й смикнула зап’ястком. Тіні розгорнулися стрічкою, підхопили чоловіка та гепнули його об стіну. Він упав на коліна — весь у крові, приголомшений, — та тут з-за рогу з’явилося ще двійко в’язнів: хлопці, ще підлітки майже, з обличчями, заляпаними кров’ю. За Міїним наказом пітьма збаламутилась і знесла хлопців з дороги, наче їх із соломи зробили. Та поки вона розбиралася з хлопцями — послабила хватку довкола материного стану, і дона Корвере вирвалася на волю та кинулась коридором.
— Матінко!
Чоловік, якого вона об стіну приклала, здійнявся на тремтливих ногах та, похитуючись, рушив до неї. Мія знову кинула його на цегляну стіну, цього разу сильніше: пролунав вологий звук, чоловік упав й отак і лишився. Мія побігла за матір’ю, криком закликаючи ту спинитися.
Усі тіні в цьому коридорі рвучко рушили вперед — струмисті стрічки темряви намагалися спіймати її матір. Та в’язнів дедалі більшало, крики Алінни приваблювали їх, наче кров у воді — морських зміїв. Мія змітала їх зі шляху, стіни хиталися.
— Матінко, зупиніться! Будь ласка!
Алінна бігла кам’яними сходами вгору — просто у внутрішній двір. Однією рукою вона затуляла очі від смолоскипів на стіні, що сліпили її після всіх цих років у повній темряві. Вона глянула через плече й застогнала, коли побачила там доньку, навколо якої тіні тріпотіли, немов живі. Демон поруч з нею. Всередині неї.
— Матінко, зупиніться!
— Геть від мене!
Перед ними вигулькнув хлопець — заморений до півсмерті безпритульник зі шматком щербатої сталі в руці. Мабуть, ще й більше за Алінну наляканий. І цей страх, ця паніка змусили його рвучко вдарити, лезо зблиснуло червоним. Дона заточилася. Схопилася за груди. І за спиною в неї заголосила її дочка.
— НІ!
Тіні, наче з власної волі, потягнулись уперед, схопили хлопця та його вкритий кров’ю ніж і почали гатити ним по стіні, знову й знову. Мія завмерла поруч з матір’ю, а жінка, груди якої тепер були залиті кров’ю, сповзла по кам’яній стіні.
— Матінко, ні, ні, ні!
Дівчинка притисла руку до рани, намагаючись спинити потік. Крізь її пальці пульсував багрянець, майже так само темний, як навколишні тіні. Дона Корвере підвела погляд і подивилась доньці у вічі. А в її власних згасало світло.
— Не моя… дочка…
Вона стиснула Міїну руку липкими червоними пальцями.
І відштовхнула.
— Тільки… тінь її…
У грудях в Алінни захрипіло, світло в очах повільно згасло. Дівчинка опустилася навколішки, тіні навколо неї звивалися, перекручувались. Довкруж дрижала сама будівля. Стіни тріскались. Стеля розкололася. Руки в неї вкрилися кров’ю. Смертовбивства, що тривали навколо, відлунювали в думках, кров від них просотувала тіні, що зачаїлися між кожним каменем.
НЕ ДИВИСЬ.
Дівчинка підвелася, незримий вітер розметав волосся барви воронячого крила. Вона стиснула кулаки. Навколо зміями звивалися сотні тіней. Стіни тріщали й розламувались. Стеля почала осідати, кришитися. І тільки-но кам’яна кладка розпалася, коли сотні тонн каміння обвалилися вниз, знищуючи сходи та все навколо, дівчинка ступила до одного з цих звивистих закрутів пітьми
і вийшла з тіней
п’ятьма
поверхами
вище.
Тепер вона була на одному з верхніх рівнів. Падіння в розпалі. Навколо вбивають і вмирають. Хаос і кров. Чоловіки, вкриті тим, що після їхнього м’ясництва лишилося, стискають у руках грубу зброю чи відрізані кінцівки. Один з них побачив її, підступився з мертвотною посмішкою. Вона глянула на нього, і темрява просто розірвала його на шматки. А залишки кинула, як сердита дитина зламану іграшку кидає. Стіни навколо неї тріскались і гнулися. Цегла кришилась на порох. З’являлися й інші люди, чоловіки й жінки, просотані смертю, та їх шматувало, немов зогниле ганчір’я. Дівчинка наблизилась до фортечної стіни, цегла за її спиною обвалювалась, перетворюючись на безладну зливу розпорошеної замазки та подробленого каміння, нижче, ще нижче, аж у море.
Філософський Камінь похилився, цілі секції цитаделі перетворювалися на порох, коли тіні між кожною цеглиною, між кожним каменем вивільнялися та приєднувалися до темної бурі, що нуртувала навколо сплаканої дівчинки. Сльози текли по щоках. Горе перекривило обличчя. Очі — темні, наче гагат. Надто багато всередині назбиралось. Забагато, щоб витримати.
— …міє!..
Кіт із тіней матеріалізувався поруч, перекрикуючи гуркіт стражденного каміння, конаючих людей, верескливої пітьми. Зовнішня стіна цитаделі тріснула, бастіони впали в океан. Крадії та розбійники спинили кривавий герць і позабивалися в кутки чи побігли назад до камер, з яких вони втекли. Каміння під її ногами розпалося, і тримала дівчинку тільки павутина звивистої пітьми.
— …міє, припини це!..
Тепер усе тіло дівчинки огортала темрява. Чорні, наче чорнило, завитки крилами вивільнилися зі спини, гострі, як бритви, стрічки темряви струменіли з пучок пальців. Чорний погляд прикувало до чогось по той бік затоки, до місця, де Ребра здіймались над Містом кісток і мостів. Дім ітрейського Сенату та всієї хребцеродженної шляхти, очолюваної консулом-зловтішником, який знищив її фамілію. Вбив її батька. Її маленького братика. А тепер — і матір.
Дівчинка похитала головою. Загарчала.
— Це припиниться, коли він припинить.
І, стиснувши пальці в тремтливі кулаки, вона зникла.
Крок.
Вона біля підніжжя Каменю поміж тіней гострих скель.
Крок.
Вона перетнула бухту, й ось — мінлива чорнява узбережжя.
Крок.
Вона стояла на бульварі й дивилася на карнавальну юрму в усміхнених масках. Пана Добрика з нею вже не було, та обіч дівчинки ступала лють, випалюючи те місце, де намагався пустити корені страх. Вона переступала з однієї тіні до іншої, наче дитина, що перестрибує затоплений рівчак по камінчиках кладки. Люди здригалися, коли вона їх минала. Місто навколо здавалося розмитим та непевним, просто тьмяні силуети проти густішої пітьми. Та небо над головою було яскравим, як за сонцясвітла. Зірки вкривали його, наче діаманти — саван. Тіні співали до неї. Тримали міцно й утирали сльози. Животи в них судомило. Язики повнились жадобою.
Вони голодні — зрозуміла дівчинка.
Пітьма голодна.
Мія окинула оком обрій та відшукала Ребра, що виступали над далекими дахами. Крок. Ще крок. Ще крок. І от вона вже перед Гранд-Базилікою. Дівчинка знала, що вони зберуться отам — для меси на істиннотьму. Усі разом. Консул Скаева. Кардинал Дуомо. Юстицій Рем. Фальшива побожність і гарні шати. Просякнуті кров’ю долоні міцно стулені, очі здійняті догори, возносять молитви до сонць, яких вони вже ніколи не побачать.
Вона вийшла з тіні тріумфальної арки й подивилася на базиліку. Величезне округле подвір’я, оточене зусібіч мармуровими колонами. Посередині бовваніє статуя Аа Всевидючого: п’ятдесят футів заввишки, меч наголо, три величезні аркімічні сфери на розгорнутій долоні. А за ним височезна будівля, самі вітражі та величні округлі бані, аркади та шпилі, освітлені тисячами сфер, що марно відганяють голодну Пітьму.
На подвір’ї юрмилися люди — не доста багаті чи високородні, щоб потрапити досередини настільки чорної ночі. Та біля кожної колони стояли чоловіки в осяйних білих обладунках, багряних плащах та з плюмажами на шоломах. Легіонери-люмінатії, які зібралися захищати сенаторів, преторів, проконсулів, кардиналів, що заполонили священні притвори базиліки. Вигляд цих чоловіків змусив її пригадати батька — в обороти, що передували його смерті. Як він ніс її на своїх плечах міськими вулицями. Як його щетина поколювала її щоки, коли він її цілував.
Обличчя багровіє.
Ноги хвицяють.
Гхи. Гхи. Гхи.
Вона підвела погляд на статую Аа. З ненавистю плюнула.
— Я молилась до тебе. Благала тебе повернути їх додому. Хіба ж ти не настільки всевидючий, щоб побачити, як вони страждають? Чи тобі просто байдуже?
Всевидючий не відповів. Вона потягнулася до бога Світла та його сфер, огорнула їх стрічками чорняви. І поки кричала настрашена юрма, вона стиснула кулаки. М’язи натягнулися. На шиї випнулися жили. Статуя поточилася на своєму постаменті з вереском змученого каменю. Віряни заволали від страху, верескливий натовп кинувся врізнобіч, і тут статуя нарешті похитнулася вперед і впала на каміння з оглушливим грюкотом.
Тіні потягнулися до найближчого люмінатія, охопили його довкруж голови та стегон і розірвали навпіл. На полірований мармур бризнула кров. Люди волали. Легіонери стривожено зревіли й оголили мечі. Навіть уночі їхні клинки світилися, по краю лез витанцьовувало істинносвітло. Мія ступила в тінь під ногами, вийшла крізь тінь позаду найбільшого й найсильнішого легіонера, що тільки знайшла. Пітьма наче сама собою огорнулася навколо його шиї, і хребет його затріскотів, як підмоклі феєрверки. На кам’яну долівку він упав уже мертвим.
