— Демон! — здійнявся крик. — Темряник! Убивця!
Величезним подвір’ям прокотилась хвиля тривоги. Народ у правдивому розпачі кинувся врозтіч, подалі від руїн їхнього поваленого божества. Зусібіч збігалися солдати. Темрява співала до неї, сповнюючи розум. Відсувала свідомість до якоїсь холодної порожнечі — лишалась тільки лють. Голод. Чорні завитки, що ворушилися в темряві. Кістки й кров. Світло випалювало очі. Стільки мечей зібралось навколо. Стільки людей. Вона брела повз них, переступаючи з тіні й до тіні. Розкидувала їх, наче іграшки; гостра як бритва чорнява розтинала осяйну білу крицю й вивільняла червоне осердя.
Ступала від колони до колони. До руїн статуї Аа та троєсонця, що розбилося на його випростаній долоні. Ухилилася від удару, що міг знести їй голову з плечей. Пошматувала ще одного чоловіка. А тепер — сходи. Величезні подвійні двері, прикрашені золотим різьбленням, яке відбивало полум’я сотні мечів за спиною. Мія здійняла руки, двері широко розчахнулися, і вона проревіла його ім’я:
— СКАЕВА!
Одразу за дверима на неї чекали люди, і рев її перетворився на крик, щойно вони здійняли свої посохи. Кардинал Дуомо та його клір у найкращому своєму вбранні. Роки, що минули від батькової страти, кардинала майже не змінили: він усе ще більше нагадував розбійника, який пограбував священника й забрав його одяг, аніж людину, якій цей одяг належить. Та він ступив уперед, і його підлеглі послідували за ним. Чорна борода наїжачилася, вуста розтулив крик.
— В ім’я Світла, згинь, мерзото!
Трійця на верхівці його посоха запалала яскравіше за саме троєсонце. Мія з вереском позадкувала. Світло було таким лютим, таким гарячим. Вона затулила очі долонями, примружилась крізь це нестерпне сяйво. І там, у глибині нефа, оточений двома десятками легіонерів у поліровано-білому й криваво-червоному, стояв він. Прегарний консул з чорними очима й у багряних шатах, із золотим вінцем на чолі. Той, що посміхався, коли помирав її батько. Прирік її матір на божевілля. Убив її маленького братика.
— СКАЕВА!
— Це святий дім самого Аа! — ревів Дуомо. — Не маєш ти тут влади, демоне!
Засліплена сяйвом Мія стиснула кулаки. Вітер ревів у її вухах. Жар лився на неї, наче від усіх трьох сонць водночас. Нудота в животі, блювотиння в роті. Попереду — жодної тіні, за яку можна було б ухопитися. Занадто. Занадто яскраво. Вона побачила височезного чоловіка в білих обладунках, вовкувате обличчя почервоніло від гніву, на одній щоці — шрами від котячих кігтів.
Рем…
— Хапайте її! — проревів юстицій. — Люмінус Інвікта!
Мія різко крутнулася, та сходи перед нею заполонили люмінатії. Світло за спиною було таким нестерпним, що тінь, яка падала від неї на каміння, була довгою, наче посеред сонцязаходу. Щось гостре й палюче тріснуло в неї в потилиці, і вона здригнулася. Тепер до неї наближались десятки легіонерів. Біг юстицій Рем, і меч його палав. Лють яскраво спалахнула. Пітьма в ній завирувала. Усе, чого вона жадала, — поглинати. Розкинутись широко й втопитися в крові, яку сама й пролила. Вона її відчувала. Усюди. Вона точилася крізь тріщини Богодола. Агонія. Лють. Чиста, сліпуча ненависть, що ховалася в кістках цього міста.
Воно нас ненавидить.
Та в тій холодній порожнечі ще залишалася крихітна часточка. Крихітна часточка, що не була люттю, ненавистю чи голодом. Просто чотирнадцятирічним дівчам, яке не хотіло помирати.
Юстицій проштовхнувся крізь лави святих людей і щосили замахнувся сонцекрицевим мечем. Трійця на руків’ї палала яскравіше за клинок. Мія позадкувала, лезо розітнуло її руку, і кров одразу запеклася там, де щойно виступила. Рем замахнувся знову, і знову, і тепер її зусібіч оточили ясно-сліпучі люмінатії. З різким криком упала вона до тіні в себе під ногами й виринула з тієї самої тіні за сто футів від них.
Заспівали арбалети. Полірована сталь узялась полум’ям. Рем ревів. Люди верещали. Та вона вже була далеко. Ступила поміж тіней — знову маленька дівчинка, що перестрибує з камінчика на камінчик. На потилиці кров, вона майже засліпла від кардиналового світла. І десь там, дуже глибоко, під болем, під люттю, у холодній порожнечі зіщулилось найпустіше відчуття.
Поразка.
Отямилась вона на стіні над форумом. Над тим місцем, де помер її батько. Площу освітлювало червонясте аркімічне світло. Бруківкою витанцьовували гульвіси та п’яниці. Вона чула крики, що лунали над містом. Убивця! Демон! Мерзота!
Важко осіла на прохолодну смертекість. Тремтливі руки вимазані кров’ю. Навколишня темрява шепотіла, просила, благала. Точнісінько як темрява внутрішня. І вона — просто дитя поміж ними. Самотня дівчинка в холодному й порожньому світі, і від навколишніх тіней немає жодної втіхи.
Вона й уявлення не мала, скільки отак просиділа. Кров на руках застигла кіркою. Місто поринуло в хаос. Уздовж східного узбережжя зібралася юрба, що спостерігала за тим, як руйнується Філософський Камінь, як бастіони тріскаються й валяться в море. Патрулі люмінатіїв марширують вулицями, намагаючись встановити порядок посеред паніки, що п’яним хаосом здіймається все вище. Бійки та розтрощене скло.
Трем у тіні.
— …міє…
Тихі кроки поруч.
— Воно сказало, що я тебе тут знайду.
Старий Меркуріо опустився поруч з нею навколішки, кістки в нього хруснули. Мія не дивилась на нього, вона не відривала очей від горизонту. Над ними височіли Ребра. Військоходи несли мовчазну варту. Сліпуче сяйво Гранд-Базиліки вдалині.
— Важка нічка, Воронятко?
З Міїних очей потекли сльози. Схлип вчепився за горло й вимагав випустити його назовні. Щоб йому завадити, вона прикусила губу й визнала поразку. Відчула смак крові.
З-під шинелі Меркуріо витягнув пласку срібну коробочку. Дівчинка скривилась, коли він чиркнув креслом, короткий спалах нагадав їй світло в руках Дуомо, світло, що палало на Ремовому мечі. Ніччю розлився запах розігрітої гвоздики.
— Тримай, — сказав Меркуріо.
Вона глянула на старого. Він простягнув їй сигарилу.
— Нерви заспокоює, — пояснив він.
У пітьмі Мія блимнула. Витягнула вкриті кров’ю руки. Піднесла сигарилу до вуст, відчула смак цукру. Тепло, що прогнало холод. Дим, який вона вдихнула, придушив схлипування й спинив тремтіння. Вона закашлялась. Пирхнула сірим димом. Скривилась.
— Смак жахливий.
— Завтра смакуватиме краще.
Вона знову перевела погляд на мерехтливі міські вогні. Перед нею лежало пломенисте серце Богодола. Вона скривилась, згадуючи людей, яких убила, людей, з якими боролася. Так багато їх було, а вона — лише одна. У їхніх руках палали сонця. На їхніх мечах. У їхніх очах.
— Так яскраво було, — шепнула вона. — Занадто.
— Ніколи не страшися, Воронятко.
Старий усміхнувся. Поплескав її по руці.
— Що яскравіше світло, то глибші тіні.
КНИГА ТРЕТЯ
КОЛИ ЧОРНЕ СТАЄ ЧЕРВОНИМ
ОТРУТА
Багато годин потому Мія прокинулась у темряві. Відчула фантомний біль по всій спині — там, куди падали удари ткалі. Цей біль усе ще лунав у кістках. Озирнулася туди, де завжди мусила бути пара очей. Пан Добрик в узголів’ї вартував, поки вона спала.
— …як ти?..
— Нормально.
— …ти попросила мене про хлопця подбати. я не зміг відігнати жахіття…
— Вони завжди були тут, — зітхнула вона. — Завжди.
Мія всілася на ліжку, і коли вона нахилила голову, волосся закрило обличчя. М’язи після дотиків ткалі нили, у роті пересохло від спогадів, які вона спробувала відігнати. На які вона відмовлялася дивитись. Її мати. Сила ночі, що переповнювала її. Це вона зруйнувала Філософський Камінь. Вона здійснила Різанину на Істиннотьму. Вбила десятки людей на сходах Гранд-Базиліки. І ще десятки — на самому Камені. Батьків. Братів. Синів.
Вона спробувала вбити Скаеву.
Спробувала й зазнала поразки.
На її руках стільки крові. Стільки сили в кінчиках пальців.
І вона навіть близько не підійшла.
— Нам треба працювати.
Отак воно й повелось.
Під одвічнонічним небом линув час, ініціація наближалася. Обов’язки та обряди. Їжа, виснажливі тренування, сон.
Перенести п’ятдесят батогів від ткалиної руки — це неабияке досягнення, тож більшість аколітів після покари ставилися до Мії з нововіднайденою повагою. Та Трік витерпів усе покарання без жодного хнику, і тепер неофіти дивилися на нього з неабияким благоговінням. Навіть шахід Соліс зміг похвалити хлопця за успіхи в Залі Пісень. У ті інтимні миті, які вони примудрялися вихопити перед дев’ятими дзвонами (тепер ніхто з аколітів не насмілювався й носа з кімнати виткнути), Трік шепнув, що це ж сміхота — це вона хоробра, а не він. Та Мія із задоволенням віддала йому всю славу. Краще, коли тебе недооцінюють.
У пітьмі простіше сховатися, ніж під вогнями рампи.
А от до Мії Соліс і далі ставився безжально. Удари її робочої руки все ще лишалися слабенькими, а захист падав перед сильним натиском. І хоча саме він спричинив Міїне поранення, шахід ганяв дівчину сходами за найменшу помилку. Несправедливе ставлення вона терпіла мовчки і старанно уникала загрози лишитися з дірками в грудях, коли ставала до пари з Джессаміною чи Діамо, що траплялось значно частіше, ніж властиво законам випадку.
Незрідка після завершення занять у Залі Пісень її посилали до ткалі — загоїти рани. Маріелла зі свого боку про криваву покару не згадувала і ставилася до Мії як до будь-кого іншого. Але Мія не забувала. І не пробачала[82].
