— Матінко!
І от нарешті знайшла шлях до найглибшої діри. Найтемнішої нори.
До місця, якого ніколи не торкалося світло.
Не дивись.
— Гарненька квіточка.
Пітьма змусила дівчинку примружитись. Від цього голосу стиснулось серце.
— Матінко?..
— Гарненька квіточка, — пролунав шепіт. — Гарненька-гарненька.
У неясному світлі смолоскипа Мія ступила вперед, пильно вдивляючись крізь ґрати до бруднючої камери. Вологе каміння. Сморід мух, лайна, гниття. Отак вона її побачила — скулену в кутку, худющу як тріска, загорнуту в шмаття та вологі пасма власного переплутаного волосся.
— Матінко!
Дона Корвере, скривившись, затулила обличчя від світла, та вона всміхалася — жовтою, крихкою і надто, надто широкою усмішкою.
— Гарнюня, — шепотіла вона. — Гарнюня. Але тут нема квіточок, ні. Нічого не росте. Що вона таке? — широко розплющені очі обмацували темряву, зупиняючись де завгодно, аби тільки не на Міїному лиці. — Що вона таке?
— Матінко? — Мія непевними кроками наблизилась до ґрат.
— Нема квіточок, ні.
Дона Корвере розгойдувалась уперед і назад, заплющивши очі через світло.
— Усі зникли.
Дівчинка пригасила смолоскип, опустилась біля ґрат навколішки. Подивилася на тремтливий скелет по той бік, і серце її розлетілось на мільйон блискучих скалок. Надто довго.
Вона чекала занадто довго.
— Матінко, чому ви на мене не дивитесь?
— Нема мене, — шепотіла та. — Нема її. Ні. Ні.
Жінка вчепилася за стіну скривавленими пальцями. Мія побачила на камені численні сліди, позначені висохлою червінню та уламками нігтів. Візерунок безуму, викарбуваний голими руками дони Корвере. Підрахунок того нескінченного часу, що вона тут гнила.
Відколи Мія бачила її востаннє, минуло чотири довгі роки, але ж не настільки багато часу, щоб вона забула материну вроду. Розум, гостріший за шпагу дуелянта. Норов, що від нього здригалася земля, по якій вона йшла. Де поділась та жінка? Та жінка, що притискала Мію до своїх спідниць, щоб дівчинка не могла відвести погляд? Змушувала її дивитися, поки батько смикався й крутився у зашморгу? Коли плакали самі небеса?
Мія майже чула в голові голос Скаеви, відлуння того, що було сказане того обороту, коли помер її батько.
— І поки ти втрачатимеш зір посеред чорняви, добра Матінка Час відніме й твою красу, і твою волю, і твої благенькі переконання в тому, що ти щось більше за ліїсянське лайно, загорнуте в ітрейські шовки.
Дона Корвере похитала головою, жуючи сколошкані пасма волосся. Колись у цій косі барви воронячого крила сяяли коштовності й золото, а тепер вона кишіла вошами та була притрушена гнилою соломою. Мія простягнула крізь ґрати руку. Потягнулася так далеко, як тільки змога.
— Матінко, це Мія.
Очі сповнилися слізьми. Нижня губа затремтіла.
— Будь ласка, матінко, я люблю вас.
Ці слова змусили дону Корвере здригнутися. Визирнути крізь заюшені кров’ю пальці. У потрощеній глибині її зіниць спалахнуло впізнання. За поверхню вчепилися рештки жінки, якою вона колись була. Жінки, якої колись боявся кожен сенатор. Її очі заполонили сльози.
— Ти померла, — видихнула вона. — Я теж померла з тобою?
— Ні, матінко, це я.
— Вони тебе втопили. Мою чудову дівчинку. Моє маля.
— Матінко, будь ласка, — благала Мія. — Я прийшла, щоби вас врятувати.
— О так, — прошепотіла вона. — Забери мене до Вогнища. Всадови мене там і дай заснути. Я заслужила на спокій, Доньки те відають.
Мія зітхнула. Серце в неї тріснуло. На очах скипіли сльози. Але ні. Не треба втрачати ні секунди. Коли вони будуть ген-ген далеко звідси, буде доста часу, щоб загоїти материні рани. Доста часу, коли вони…
…вони…
Мія блимнула крізь морок. Погляд обшукав камеру.
— Матінко, де Йоннен?
— Ні, — шепотіла вона. — Нема квіточок. Тут нічого не росте. Нічого.
— Де мій брат?
Вуста жінки складалися в безгучні слова. Губи розтулялися й стулялися. Вона дряпала власну шкіру, занурила руки в заплутане волосся. Стиснула зуби й заплющила очі, і по щоках ринули сльози.
— Пішов, — видихнула вона. — З батьком своїм. Пішов.
— Ні, — Мія похитала головою і вхопилася за зболені груди. — О ні.
— Доньки Божі, простіть мене.
Це забрало в неї всі сили. Кожнісіньку унцію. Та Мія відштовхнула горе подалі. Розчавила його каблуком. Не дозволила пролитись пекучим сльозам. Старалась не згадувати ті безночі, коли вона тримала братика на руках і співала, щоб стишити його тихе квиління. Попри гарячкові материні стогони, вона уважно придивилася до важкого замка на дверях камери. Витягнула з-за паска відмички і взялася до роботи, якої її Меркуріо навчив. Зосередилася на завданні. На його звичності. Навколо неї дрижала темрява. Віддалені крики смерті ближчали. Ближчали?
Не дивись.
Крізь тіні вигулькнула материна рука. Схопила Мію за зап’ясток. Дівчина відсахнулась, та дона Корвере міцно тримала доньку. Сичання гнилого дихання:
— Як я можу тебе торкатися, якщо ти мертва?
— Матінко, я не померла, — вона взяла жінку за іншу руку і приклала ту до обличчя. — Бачите? Я жива. Як ви. Я жива.
Дона Корвере так стиснула її зап’ясток, що аж заболіло.
— О Боже, — видихнула вона. — О, ніколи. Нема квіточок…
— Тихше, тихше. Нам треба звідси вибратися.
— Мій маленький хлопчик, — лементувала вона. — Мій милий маленький Йоннен. Пішов. Пішов.
По замурзаному обличчю лилися сльози. Шепіт, тихіший за сніг.
— Моя Мія теж померла.
— Ні, я тут, — Мія поцілувала вкриті кров’ю та подряпинами пальці. — Це я, матінко.
— …міє, шлях вільний, нам треба поспішати…
На підлозі поряд з дівчинкою матеріалізувався Пан Добрик, шепіт його розітнув морок. Дона Корвере кинула на тіньокота один погляд і засичала, наче обпечена. Вона відступила від ґрат аж у дальший кут і вишкірила зуби.
— Матінко, все гаразд! Це мій друг.
— Чорні очі. Білі руки. О Боже, ні…
— …міє, ми мусимо йти…
— Він у тобі, — шепотіла дона Корвере. — О Доньки, він у тобі.
У Мії трусилися руки. У замку нічого не ворушилось. Він був заіржавілий і забитий брудом. Дона Корвере сиділа в кутку, тримаючи перед Паном Добриком три пальці — захисний жест вірян Аа проти зла. Мія чула хаос десь нагорі, крики конаючих, густий запах крові. Її сповнювала лють від побаченого: страждання, яким матір піддали, руїни, на які вони її перетворили. Нині сонця вже низько за обрій пірнули, і сила зовнішньої істиннотьми вирувала в її кістках. Мія, не задумуючись, здійняла руки. Лице в неї скривилось, і тіні затремтіли. Текуча темрява скрутилася навколо ґрат і сильно потягнула. Залізо верескнуло, ґрати зламалися, наче сухе галуззя. Мія ступила крізь діру, яку проламала, і простягнула руку.
— Ти його, — шипіла мати. — Ти його.
— …міє, нам треба йти…
