Джей Кристофф – Безніч (страница 81)
Трік змигнув піт з очей. Кивнув. А тоді Руки підступилися ближче і зав’язали їм очі, затуляючи все світло.
Мія відчула, як Трікова рука міцно стиснулась, майже розчавлюючи її пальці. Вона достоту знала, де він зараз. Йому чотирнадцять. Його прив’язали до стовпа навпроти дідового будинку. Він чекає у темряві на наступний камінь. На наступний ляпас. На наступний плювок.
Байстрюк. Курвин син.
— Пане Добрику, — прошепотіла вона.
— Допоможи йому.
Вона відчула, як Руки перевірили кайданки в неї на зап’ястках. Почула кроки, коли вони відійшли подалі. Трік так міцно стискав її пальці, що їй боляче було.
— Ти мені казав, що, щоб володарювати над зовнішньою темрявою, спочатку я мушу подивитися в обличчя внутрішній.
— Якщо не тут, то де?
Вона відчула, як тінь її здригнулась. Як усередині здійнявся страх.
— Я це подужаю, — прошипіла вона.
Клацнули суглоби ткалі Маріелли.
У сліпучій чорняві пролунав голос матінки Друзілли.
— Почнімо.
Нескінченна мить порожнечі.
Темрява збрижилась під ногами в останньому прощанні. А тоді Пан Добрик зник, ковзнув по чорному каменю й опинився в тіні Тріка. Вона почула, як хлопцеве дихання стало трішечки спокійнішим, а жорсткий хват навколо її пальців трохи відпустив. Не-кіт накинувся на його страх. І отак, притискаючись до холодного каменя, попри весь біль, що чекав попереду, Мія раптом усміхнулась. Зала дзвеніла тишею, глибокою, як ті століття. Світ зачаїв дихання.
І тут ткаля стиснула кулаки.
Удар нагадував розпечене добіла полум’я та іржаві бритви. Наче у свіжу рану, що ще кров’ю точиться, втерли лимонний сік та сіль. Чотири зазублені рани розчахнулися в неї на спині й змусили вишкірити зуби в безгучному крику.
Напружився кожен м’яз. Спину роздирали, наче папір. Прикута до каменя дівчина вигнулася, міцніше схопилася за Трікові пальці, і коли різкий біль від батогів затих, порожнечу заполонив страх. Величезний крижаний приплив накрив її з головою й потягнув униз. Кожна секунда перетворювалася на вічність. Кожна мить, коли вона чекала на наступний удар, перетворювалась на окрему агонію. Вона зрозуміла, що молить про цей наступний удар, аби тільки перерва скінчилася. І тоді він впав, знову розтинаючи її спину чотирма лініями бездоганного болю.
Вона відкинула голову. Вуста розтулилися, та кричати вона відмовлялась. Вона не подарує їм такого задоволення. Джессаміні та Діамо. Солісові. Вона відчувала їхні погляди. Чула, які їхні посмішки на смак. Уздовж спини лилася тепла й тягуча кров, збираючись у калюжку в спорожнілій тіні в неї під ногами. Ткаля завдала наступного удару, невидимі батоги ляснули в повітрі, біль розжарився добіла. Вона продовжувала триматися за Трікову руку, чіплятися за просту й пекучу думку: не важить, як боляче…
не важить, як сильно їй хотілося б
вона ніколи б
не дозволила їм
почути
як вона
кричить.
Та коли впав десятий удар, вона відпустила Трікову руку. На дванадцятому — відпустила свій страх, і крик зірвався з її вуст — довгий, тонкий, тремтливий. Вона відчувала, як Трікові пальці шукають її, та власні стиснула в кулаки. Опустила підборіддя та вперла чоло в камінь. Жодного костура. Жодного їздця. Нікого поруч з нею нема. Нікого всередині неї нема. Тільки вона
У неї паморочилось у голові. Це наче й дрімота була, але все ж не зовсім. Чародії та їхня магія тримали її на межі притомності й забуття. Після двадцятого канчука ненадовго розвиднілось: вона відчула, як тепло, що лилося по її ногах, знову наповнило її пошматовані вени та розкраяні артерії й спинило те загрозливе зимне відчуття, що переповнювало її. Десь здалеку вона почула шепіт Тріка
билася чолом об камінь, кров гупала у вухах
Тепер перед нею бовваніла пітьма. Кошмари, що чигали за стіною сну. І коли ткаля вдарила знов, коли агонія вибухнула наново й вирвала з її горла безсловесний крик, та стіна почала тріскатись. Тут, на краю забуття, їх не можна було тримати під контролем, як наяву. Не було тіньокота, що вартував над ліжком, спостерігаючи не-очима, як підкрадаються страхіття. Була лише вона. Маленька Мія Корвере. Сама в пітьмі, що здіймалася все вище, страх ширився все швидше, безум підкрадався все ближче. І там, у тонесенькій, як папір, пітьмі, так мало лишилось між ними та нею, між нею та ними, що вона нарешті побачила наяву все те, що переслідувало її у снах всі ці роки.
То не привиди.
Не нічні жахіття.
Спогади.
ІСТИННОТЬМА
Не дивись.
— …я обшукаю інші коридори. так швидше вийде…
— …ніколи не страшися…