Джей Кристофф – Безніч (страница 66)

— Не сьогодні, доне Тріку, — шепнула вона.

Трік ляпнувся на спину в купу подушок та хутряних укривал. І спробував відновити дихання — марно.

— Ну ти й крижинка, Бліда Донько, — вичавив він із себе.

Вона схопила його долоню й притиснула собі між ніг:

— Ану ще раз?

— Зуби й Паща, це ж знущання просто.

Вона засміялася, відкинулася на подушки й подивилася у стелю. Примружилася, скрутила тіні, спостерігаючи, як ті звиваються. Страх зник. Той страх повністю поглинуло розуміння, що палало всередині її голови.

Цієї миті він усе б зробив, аби мене мати. Усе, про що я попросила б. Убив би заради мене. Помер би заради мене. Скупався в крові сотень людей, якби тільки його останній подих зловила я.

Мія вигнула спину й ковзнула рукою між ніг. Стиснула місце, що солодко нило, заплющила очі й зітхнула.

Це сила, що королів трону позбавляла. Клала край імперіям. І навіть розбила небеса.

Вона торкнулася усміхнених губ вологими пальцями.

Це була влада.

За кілька годин вона прокинулась — сон її був мирним і позбавленим видінь. Дівчина потягнулася, що та кішка, стиснула стегна й порозкошувала спогадами про те, як він її торкався. Глянула на хлопця, що лежав поруч, сон пом’якшив вкрите чорнилом обличчя. Сказала собі, що все це було потрібне, аби тримати кошмари подалі.

Мія припустила, що до ранкових дзвонів уже недалечко, згадала призначену Цитю покару й вирішила, що для всіх буде краще, якщо ніхто з інших аколітів не побачить, як вона вислизає з Трікової кімнати. Тож вона вдягнулася й вийшла з кімнати так тихо, що хлопця не розбудила. З тіньоплащем на плечах, вона скрадалася наосліп уздовж стіни, поки не дісталася власної кімнати. Відчинила двері хутким поворотом ключа й прослизнула досередини так, що ніхто й не помітив. Видихнула з полегшою.

— …ідеальний злочин…

— Пане Добрику!

Він був тут — у ногах ліжка, просто собі пляма глибшої темряви на навколишньому присмерку. Вона стрімко пірнула між хутряних укривал, старанно намагаючись торкнутися його, підхопити, стиснути. І коли він застрибнув їй на руки, коли ті руки ковзнули крізь тінь, вона шоковано зрозуміла, що відчуває щось ваговите — оксамитово-м’який дотик, холодний, наче крига, ніжний, наче подих немовляти. Він огорнувся довкруж її плечей, занурився у волосся, і довгі пасма заворушилися, немов їх легіт підхопив. На очах Мії виступили сльози полегшення.

— Я ж хвилювалася, срань ти мала!

— …мені прикро…

Вона сперлася на подушки, і не-кіт зістрибнув їй на груди, уважно дивлячись дівчині у вічі. На цілий вечір його наче корова язиком злизала. І це вимагало певних запитань, навіть попри ту полегшу, що вона відчувала, коли її друг повернувся…

— І де ти був?

— …о, ненадовго до театру сходив, потім одне коло з елем та курвами, сама знаєш…

— Ану стій, розумахо. Тебе багато годин не було.

— …здається, ти знайшла, як себе розважити, поки мене не було?..

— О так, ненадовго до читальні сходила, трохи почитала, сам знаєш.

Не-кіт повернув голову в бік Трікової кімнати.

— …гадаю, краще мені не знати…

Мія вишкірилася та провела по його спині пальцями, знову відчуваючи цей ваговитий холод, від якого сироти шкірою розбігалися. Запитання про те, де вона ночувала, можуть і зачекати.

— Ну, — промовила вона.

— …ну…

— Джессаміна сперла Мишоловову Трійцю.

— …ой, правда, а я й не помітив…

— Я попереджала, щоб ти тут розумаху із себе не корчив.

— …сказало одне сонце іншому, що воно заяскраво світить…

— Пане Добрику, вона мене на дух не зносить. А тепер у неї на шиї висить зброя, здолати яку нам не по силі.

— …то розкажи мишолову. чи комусь іще з кліру. нехай вони конфіскують трійцю…

— У тому, щоб кліру скаржитися, щось… нічого стильного нема, як гадаєш?

— …то ти інший план маєш?..

— Думаю, якщо матиму доста золотого вина, то щось собі вигадаю.

— …нема в тебе часу на дрібні витівки. згадай, чому ти тут опинилася…

— Це все прекрасно, але що, як Джессаміна вирішить помститися за батька раз і назавжди? Вона просто витягла ту Трійцю — і от я вже на колінах і намагаюся не виблювати свої кишки.

— …якщо ти раптом не помітила, джессаміна ненавидить майже всіх навколо. нехай вона собі думає, що перемогла тебе, і їй стане нудно. карлотту вона терпіти не може майже так само, як і тебе…

— То що, мені просто впасти на землю й дозволити по мені потоптатися?

— …ти колись чула про ліїсянських парша-псів[78]?

— Ну звісно ж.

— …міє, у тому, що тебе недооцінюють, нічого поганого нема. твоя мета — ініціація…

Мія прикусила губу. Крізь зуби рвалося запитання. Те, у відповіді на яке вона ніколи раніше не мала потреби. Але раніше він ніколи її не полишав. Протягом усіх цих років тіньокіт був її повірником. Зіркою, завдяки якій вона прокладала курс. Це він порятував її від людей Скаеви. Він стояв поруч, коли її матір…

Ні. Не треба.

Не дивись.

Та на нього Трійця вплинула ще гірше, ніж на неї. Її сонця нажахали, а Пан Добрик від паніки мало не втратив розум. Що в ньому таке, що погляд Всевидючого так його кривдить? Це все тому, що його створено з тіней? Чи є в ньому щось більше за звичайну темряву?

— Пане Добрику, що ти таке?

Не-кіт нахилив голову.

— …твій друг…

— А крім цього? Демон, як ото люди кажуть?

У повітрі пролунав короткий регіт, що нагадав порив вітру між надгробків.

— …демон, еге ж. усе збирався попросити тебе отой пергамен підписати. кров’ю і в трьох екземплярах, якщо тебе це потішить…

— Нема в мене настрою на такі бздури. Чому ти не хочеш мені розповісти?

— …бо я не знаю. поки я тебе не знайшов, я був просто чимось, що чекало поміж тіней…

— Чого чекало?

— …когось такого, як ти…

— Отак просто, еге?

— …а що поганого в простоті?..

— Бо просто ніколи не буває.

— …ти надто молода для такого цинізму…

Мія підтягнулася, перекотилася просто крізь Пана Добрика й підвелася з матраца. Не-кіт облизав лапку і вмив вуса, наче нічого аж такого не трапилось.