Джей Кристофф – Безніч (страница 67)
— Ну і хуй з тобою. Бережи свої секрети. Я до володаря Кассія піду, коли він повернеться перед ініціацією. Знову спитаю його про темряників і що це значить — бути однією з них. І якщо він знову почне загадки загадувати замість того, щоб прямо відповісти, я з нього ті відповіді видушу. І пофігу, наскільки гарні в нього вилиці.
— Чому? Бо він мені правду розкаже?
— Усе, що я відчуваю, коли він поруч, — це
Мія збилася посеред тиради й витріщилася на не-кота, що сидів поміж хутряних укривал. Пан Добрик завжди її захищав. Проганяв нічні жахіття, коли вона була малою. Безнічні примари душителя цуценят, який прийшов її втопити. Опудал та тіней, яких вона у Філософському Камені бачила.
— Тоді я зачекаю, що хроніст знайде. У тій читальні просто мусить бути книга, яка правду розкаже. Він її розшукає — то лише справа часу.
— А що мені тоді робити? — заволала вона.
Вона подивилася на свого друга, що скрутився на ліжку клубочком. Холодні нігті дряпнули її вздовж спини. У голові відлунював відзвук віддалених криків. Відбиток вкритого сльозами обличчя. Порожні, нажахані очі. Кров.
Дихання пришвидшилось. Шкіра вкрилася потом. Вона обмацала бриджі, знайшла портсигар. Тремтливими руками піднесла сигарилу до вуст.
— Заткайся, — прошепотіла вона.
— ЗАТКАЙСЯ!
Дівчина гепнула срібний порсигар об стіну. Лице в неї скривилось. Не-кіт піджав вуха. Зіщулився й шепнув:
Мія зітхнула. Заплющила очі, втягнула повітря. Минали довгі мовчазні хвилини, і нарешті вона дістала кресальце й підпалила сигарилу, глибоко вдихнула дим та всілася на ліжко. Спостерігала, як дим в’ється крізь морок нерівними спіралями. І ще раз зітхнула.
— А я на сучку перетворююся, правда ж?
Вона глипнула на кота, що коротко реготнув, і змахнула в його бік попіл.
Вона ще дужче затягнулася й видихнула дим через ніздрі.
— Ніхто й не передбачав, що це може бути легко. Але я зможу це зробити, Пане Добрику.
— Справді?
Мія не засинала, спостерігаючи, як її сигарила повільно догорає. Сиділа отак, роздумуючи, у темряві. Пан Добрик мав рацію: головна її мета — ініціація. Усе інше — полова-хуйова. Вона не майстриня кишенькових крадіжок, як-от Еш чи Джессаміна. І заняття з Тріком її до потрібної кондиції не натренують. Але в тому, що отрут стосувалося, її єдиною суперницею була Карлотта, та й слабкі успіхи в Залі Пісень можна використати собі на користь. Пан Добрик і Меркуріо правду казали: коли тебе недооцінюють, ти отримуєш зброю, що може стати твоєю перевагою.
Коли сигарила згасла, Мія горілиць вляглася на ліжко. Раділа тому, що дим притлумив усе, що лишилося від Тріка в неї на шкірі. «Це тільки один раз, — сказала вона собі. — Просто щоб кошмари відігнати». Зрештою її обійняла слабкість, думки сповільнилися, сон схопив дівчину в м’які обійми, вії затрепетали на щоках. І от нарешті вона заснула.
Не-кіт сидів поруч, чекаючи, коли ж прийдуть жахіття.
Завжди насторожі.
Завжди голодний.
І довго чекати не довелось.
Перед сніданком Мія підвелася з ліжка й вислизнула з кімнати. Вона пройшла повз спальні аколітів і рушила вглиб гори. Чемно попросила про допомогу в перехожого в чорному, її провели додолу звивистими сходами до приміщення, де вона ще ніколи не була. І щойно вона ввійшла до величезної каверни, вирізаної в череві гори, то зрозуміла, де ж це опинилася.
— Стайні…
Заввишки печера мала щонайменше 50 футів, у величезних дерев’яних стійлах розмістилися дві дюжини форкливих, брикливих машин-плювальниць. Вона бачила, як Руки розвантажують щойно прибулий караван та напувають тварин, які тільки-но пройшли шлях крізь пустелю. Фургони було навантажено товарами з Останньої Надії та інших країв. І там, серед Рук, одягнених у запилюжені ряси кольору червоної пустелі, вона побачила приховане за шовковою вуаллю обличчя. Пшенично-золотаві кучері. Яскраво-темні очі.
— Наєв!
Рука озирнулася, очі її всміхнулися.
— Подруга Мія.
Мія схопила жінку в обійми, і та приязно стиснула дівчину навзаєм. Мія відчула на шкірі жінки запах поту, бруду та куряви довгої подорожі.
— Даруй, що заважаю, — промовила Мія. — Ти, мабуть, втомилася. Коли я спитала, де тебе знайти, навіть не була впевнена, що ти вже з Останньої Надії повернулася.
— Щойно, — жінка кивнула. — Усе гаразд?
— Більш-менш, — Мія й собі кивнула. — Ти зайнята?
— Певною мірою. Та Наєв може провести з нею кілька хвилин.
Жінка відступила до затіненого алькова й потягнула Мію за собою. Наєв чекала, навколо них лунали вигуки та ревіння верблюдів. Мія зрозуміла, що її подруга поспішає, і тому — попри перше з переліку золотих правил шахіди Аалеї — прелюдію вирішила пропустити.
— Коли ми тоді, у Шерехпустці, схрестили клинки, — почала Мія, — принаймні до того, як я до тіней звернулася… ти мене переважала. Якби я чесно билася, ти б перемогла.
Наєв кивнула. У тоні її не було зневаги, тільки чистий прагматизм:
— Вона билася по-орланському. І трохи караваджо. Доволі вправно. Але фехтування має багато облич, а вона, як здається, тільки з одним знайома.
— А ти — з багатьма.
Жінчині очі зблиснули.
— Наєв знає їх усі.
— То, може, ти мені допоможеш.
— Чого саме їй треба?
— Залежить від обставин.
— Яких?
Мія посміхнулася:
— Чи вмієш ти берегти таємниці.
ПІДМІНА
Над Тихою Горою минали тижні, і далеко не кожен можна було тихим назвати.
У Залі Пісень дзвеніла мелодія «сталь проти сталі». Гострий свист тятиви та глухі удари метальних ножів. Нехай навіть у Мії дуже незле виходило з арбалетом, усе одно здолати її міг будь-який учень у класі. Після тієї попередньої сутички вона помітила, що Джессаміна завжди вдягає Трійцю під туніку, і загроза ця висіла між ними, наче лезо. І хоча Джесс ніколи не оминала можливості ткнути Мію носом у землю, та пам’ятала пораду Пана Добрика й тримала власну злість під замком. Зосередилася на тренуваннях. Не зважала на дрібниці. Схоже було, що Міїна безхребетність рудій набридла, і та зосередила всю свою увагу на Карлотті, яка реагувала на все зі звичною саркастичною незворушністю й нерухомим поглядом мерця.
Проте зміни в Міїній поведінці не тільки Джессаміна помітила.