Джей Кристофф – Безніч (страница 64)

Вона прослизнула крізь Філософський Камінь, неначе ніж поміж ребер. Ця в’язниця. Ця бойня. Ішла повз камери з відчиненими дверима до спокійніших коридорів, де двері все ще лишались запечатаними, де були замкнені в’язні, худі, виснажені, які не хотіли випробувати свою удачу в Падінні. Вона скинула тіньоплащ, аби краще бачити, і дивилася крізь ґрати на худющих, наче складені з паличок опудала, привидів зі спорожнілими очима. Вона розуміла, чому люди намагалися позмагатися в цій жахливій, вигаданій Сенатом, грі. Краще вже загинути в битві, аніж скніти тут, без світла та їжі. Краще підвестися і впасти, аніж лишитися на колінах і вижити.

Хіба що разом з вами замкнули чотирирічного сина…

Опудала гукали до неї, вважаючи її за мару-«згаслу», що прийшла їх мучити. Вона із широко розплющеними очима оббігла в’язничний блок по периметру. Тепер її обійняв відчай. Страх — попри кота, що сховався в тіні. Вони ж мусять бути десь тут? Не могла ж дона Корвере втягнути сина у смертовбивство, що коїлося на горі, заради шансу втекти із цього нічного жахіття?

Чи могла?

— Матінко! — кликала Мія зі сльозами на очах. — Матінко, це Мія!

Нескінченні коридори. Чорнява, що не знає світла. Глибша й глибша тінь.

— Матінко?

Матінко!

Мія рвалася вгору, пасма просякнутого потом волосся липнули до шкіри. Серце гупало об ребра, очі широко розплющилися, груди здіймалися. Охоплена панікою дівчина змигнула в темряві й нарешті впізнала свою кімнату на Тихій Горі, вкриту м’яким світлом, що не мало конкретного джерела.

— Просто сон, — шепнула вона.

Ні, не сон. Кошмар. Їх у неї вже багато років не було. Коли б безнічні жахіття не підкрадалися до її ліжка над крамничкою Меркуріо, коли б привиди минулого не намагалися пробратися до її голови під час сну, поруч завжди був Пан Добрик. Він їх на клоччя шматував. Та тепер вона лишилась сама. На поталу власним снам.

Власним спогадам.

Доньки Божі, де ж він може бути?

Мія змусила себе сісти, попри трем. Голова похилилася. Охопила себе руками. Страх б’ється в грудях синхронно з пульсом. Коли вона стиснула кулаки, тіні на стіні заворушилися. Вона згадала, як ті корилися їй тоді, останнього разу, коли сонця впали з неба. Останнього разу, коли вона…

Не дивись.

Вона думала, що все з нею буде гаразд. Після походу до бібліотеки Трік провів її до кімнати, запевняючи, що Пан Добрик повернеться. Пробили дев’яті дзвони, вона скрутилася калачиком у ліжку й спробувала переконати себе, що все буде гаразд. Та, коли поруч не було друга, що ставав на її захист, ніщо не могло спинити її сни. Спогади про ту позбавлену світла, просякнуту кров’ю діру. І те, що вона там побачила.

Не дивись.

Вона міцно-міцно заплющила очі.

Не дивись.

Порожня кімната. Порожнє ліжко. Самотність. Страх. Що накриває її хвиля за хвилею. Уже багато років вона не залишалася по-справжньому наодинці із собою. Ніколи не мала справи з нічними жахіттями, коли поруч нікого не було. Вона притисла пальці до очей, зітхнула.

Уже минули дев’яті дзвони. Знехтувати забороною превелебної матінки буде справжньою дурнею, особливо після того, що вони з Цитем зробили. Та вона вже виходила разом з Ешлін, і ніхто їх не спіймав. І врешті-решт до місця, де вона хотіла б опинитися, всього лише кілька дверей.

Місце, де я хочу опинитися?

Перед нею потягнулася перспектива довгих безсонних годин.

Здійняв голову страх, що Пан Добрик може ніколи й не повернутися.

У грудях розцвіла впевненість.

Місце, де я хочу опинитися.

Тьмяний коридор. Руки тремтять. Вона огорнула замок тінями, щоб приглушити звук, та пальці в неї так сильно тремтіли, що вона вже не була певна, чи зможе його зламати. А якщо постукає, хтось зможе почути. Ешлін. Діамо. Джессаміна.

Нарешті замок клацнув. Двері привідчинилися, а тіні притлумили скрип петель. Вона уважно вгледілася в затемнену кімнату, тихо зайшла досередини. Перелякано хапнула ротом повітря, коли щось схопило її за руку, швиргонуло спиною до стіни й притисло ніж до горла. Пауза. Він упізнав її попри пітьму, опустив клинок та заговорив крізь стиснуті зуби.

— Зуби й Паща, ти що тут робиш? — просичав Трік.

— Сюрприз?

— Дідько, я ж тобі горло міг перерізати!

Вона доклала зусиль, щоб сповільнити пульс, що гнав чвалом, і відсунула страх подалі, аби заговорити.

— Заснути не могла, — шепнула вона.

— І тому вломилася до мене в кімнату? Уже дев’яті дзвони були; що, якби тебе спіймали?

— Вибач, — Мія облизнула пересохлі губи. Глитнула.

Він усе ще притискав її до стіни — досить близько, щоб відчувати його запах. Дівчина усвідомила, що він, мабуть, голим спав — шкіра відблискувала в тьмяному свіченні. Погляд її помандрував його тілом, пружними м’язами позбавленого волосся торса, напнутими жилами на шиї, на руках. Дихання дівчини трохи пришвидшилось. Страх, що її розбудив, і далі баламутився всередині, але тепер у ній нуртувало і щось інше. Щось древніше. Сильніше.

Я цього хочу?

Вона подивилася вгору. У ті глибокі горіхові очі, погляд яких пом’якшило співчуття. Він не міг зрозуміти, як це. Не міг знати, ким був для неї Пан Добрик. Та вона бачила, як його злість тане, і її заступає тихе розуміння.

— І ти вибач. Я просто злякався, от і все.

Трік зітхнув і трохи відсунувся. З її вуст зірвався невисловлений протест, і вона потягнулась уперед, провела пальцями по його передпліччю. Шкіра його взялася сиротами. Вона поклала долоню на твердий вигин його плеча. Завадила відсунутись ще далі.

— Міє…

— А можна я тут сьогодні посплю?

Він нахмурився. Погляд горіхових очей шукав її погляд.

— Поспиш?

Він був оголеним, тож вона відчула те, що притискалося до її ноги. Опустила підборіддя й подивилася на нього крізь темний серпанок вій. Вуста її вигнулись у легкій усмішці розуміння, коли вона відчула, як він легенько ворохнувся. Підкреслено повільно опустила вниз вільну долоню. Провела пучками пальців уздовж усієї довжини, відчула, як він здіймається догори. Хлопець видихнув, коли її рука охопила його повністю, ковзнувши пальцями по шовковисто-гладенькому споду. І темне задоволення сповнило її: найлегший її дотик міг запалити в ньому полум’я.

Доньки Божі, та який же він був гарячий. Майже обпікав їй долоню. Слизький холодний страх, що оселився в її шлунку, почав танути, а заступив його вогонь, що поволі розгорявся.

Вона гойднулась уперед, прихопила його губу зубами. Досить міцно, аби порснула кров. Сіль на язику. Полум’я здіймалося вище, проганяючи страх. Він намагався випручатися, та її кулак міцно стиснувся довкруж нього. Він завмер, застогнав, заплющив очі. Усмішка скривила її губи й сповнила дівчину п’янким теплом. Вежа м’язів, убивця, а їй під силу утримати його на місці однією рукою, неначе він переляканий олень.

Вона боялася. У голові млоїлося. Ледь трималася на ногах. Та десь на споді вона розуміла, що хоче його. Хоче його випити. Хоче ним оволодіти. І страх цього, передчуття тільки збільшували це бажання. Цієї миті не важило ні те, де вона була, ні те, що вона робила. Ні ті милі смертей, що лишились позаду чи чекали попереду. Важив тільки його запах, мускус, мужність і хіть, що сповнили її легені. Жар у її долоні, пульс, що молотом гупає під його шкірою, притлумлені зітхання, коли вона знайшла його вуста, коли її язик шукав його. Коли вона поцілувала його, він застогнав — протяжно й гаряче, його руки заплутались у її волоссі, а вона міцно штовхнула його, припечатуючи спиною до стіни так, що м’язи ляснули об камінь.

Тепер її вуста знайшли його шию, язик вистежував гарячу лінію хлопцевого пульсу. Одна рука вивчала гладкі вигини його грудей, інша все ще погладжувала його, поки він тремтів і зітхав. Усе ще настрашена, — дихання перехоплює, — вона пірнула нижче, вуста її прослідували від ключиць до його грудей. Він ніжно спинив її, відшукав її погляд, на губах запеклася кров.

— Міє… ти не мусиш цього робити.

— Я хочу.

З тією ж підкресленою повільністю вона пильно подивилася йому у вічі й опустилася навколішки. Провела обома руками вздовж усієї його тремтливої довжини й усміхнулася, коли він відкинув голову назад і застогнав. Вона такого ніколи не робила, відчувала невпевненість у собі, попри всі Аалеїні лекції з цього предмету. Та вона хотіла заволодіти ним — з усією люттю, яка витопить весь страх, що лишився всередині неї.

Вона торкнулася язиком розпеченої шкіри, відчула, як він підстрибнув. Богине, який він був твердий. Розтулила вуста й лизнула його від кореню і аж до самого кінчика, усміхаючись його стогонам. Скуштувала солонувату солодкість голівки, що пекла їй язик. Цілувала його, вище, нижче, коліна в нього майже підломилися. А вона зволожила вуста кінчиком язика й занурила його до рота.

І тут уже загубилась вона сама. Нею керували інстинкти. Цей гладенький жар важко було собі й уявити. Спочатку вона рухалась невпевнено, не знаючи, куди її веде хіть, та він охопив її голову й ніжно скерував у правильному напрямку, вгору й вниз по всій довжині, щоки втягуються, рука ритмічно рухається біля кореня.

Цієї миті він належав їй. Повністю. Абсолютно. Безрадно. Доньки Божі, та вона це ледь витримувала. Відчуття абсолютного контролю, захват від того, що всі ці розмаїті стогони та здригання спричиняє вона, і, далі рухаючи язиком, вона й собі застогнала, відчуваючи, як над нею бере гору жага. Цієї миті вона жадала тільки одного. Тепер вона — не трепетна незайманка на заплямованих кров’ю простирадлах. Не дівчина, яку тримають у полоні кошмари. Не перелякане дівчисько.