Старий скоса глянув на хлопця. І три голоси прозвучали крізь морок як один:
— А ти як гадаєш?
Мія мовчки видихнула блідий дим.
— Мені не варто сподіватися, що тут десь є книжка про темряників, правильно?
Хроніст подивився вниз — на її тінь. Підвів погляд до її очей.
— Чого б це?
— Це «ні» означає?
— Це означає «чого б це». Дивовижна штука — отака бібліотека. Рано чи пізно тут з’явиться будь-яка книжка, яку було або ж не було написано. Халепа в тому, щоб кляту книженцію розшукати. Знайти щось особливе достобіса зусиль потребує. І часом ці книжки доволі непривітні. Особливо оті, спалені. Часом вони не хочуть, аби їх знайшли.
Мія відчула, як у її грудях потонула надія. Вона глянула на Тріка, той безпорадно знизав плечима.
— Але, — промовив хроніст, обдивляючись її з голови до ніг, — ти мені схожа на дівчину, якій сторінки не чужі. Це я можу сказати. Ти в душі своїй слова маєш.
— Слова в душі? — насмішкувато перепитала Мія. — «Після прочитання спалити»?
— Послухай, дівчинко, — форкнув Аелій. — Коли ми любимо книжки, вони відповідають взаємністю. І як ми лишаємо позначки на сторінках, так само сторінки лишають позначки на нас. У тобі я бачу це так само ясно, як бачу в самому собі. Ти дитя слів. Дівчина, якій є що розповісти.
— Але ж хроністе, ніхто не розповідає про служителів Багряної Церкви, — промовила Мія. — Ніхто не співає про нас пісень. Не складає балад чи поем. Тут люди живуть і помирають у тіні.
— Що ж, може, тобі не тут судилося бути.
Почувши це, Мія кинула на чоловіка гострий погляд. Очі примружились крізь дим.
— Хай там як, — старий сперся на полицю й зітхнув, — я попридивляюся. І якщо знайду варту читання книгу про темряників, віддам тобі. Домовились?
— Домовились, — вклонилась Мія. — Велике вам спасибі, хроністе.
— Вам двом краще вже йти. Та й у мене справи є. Забагато книжок. Замало століть.
Старий провів Мію з Тріком крізь лабіринт полиць аж до виходу, котячи візочок з «ПОВЕРНЕНИМИ КНИЖКАМИ» і лишаючи по собі слід солодкуватого диму. І хоча Мії здавалося, що від дверей їх відділяють милі, на місці вони опинилися за якісь кілька хвилин, а паперово-словесні хащі лишилися далеко позаду.
— За сим відкланююсь, — Аелій кивнув до них обох, усміхнувся і безшумно зачинив двері.
Трік із кривуватою посмішкою озирнувся на дівчину:
— Слова в душі, еге?
— Ой, від’їбись.
Хлопець широко розкинув руки та голосно продекламував:
— Дівчина, якій є що розповісти!
Дівчина міцно врізала Тріку просто по біцепсу. Хлопець трохи відсахнувся, а Мія вилаялась і потрусила забитим ліктем. Трік здійняв кулаки, завдав кількох ударів по повітрю — начебто їй у голову, — а дівчина відмахнулася й примірилася копнути його по заду, щойно він відвернувся. І отак разом ця парочка рушила в пітьму.
Мія опиралася бажанню знову взяти хлопця за руку.
Трішечки.
ВЛАДА
Коли сонця востаннє впали з небосхилу, їй було чотирнадцять.
Найвидатніші майстри слова республіки так ніколи й не змогли описати красу повного сонцязаходу в Ітреї. Штин крові, що мчить вулицями Богодола, коли священники жертвують Аа тисячі тварин, благаючи бога Світла не баритися з поверненням. Криваве сяйво Саана край неба, що стикається з блідою блакиттю Саая, перетворюючись на похмуре індиго. На те, щоб світло згасло повністю, йшло три обороти. Три обороти молитов, бійні й розквіту істерії, допоки Матір Ночі не поверне собі владу над небесами на коротку мить.
А тоді починається Карнавал Істиннотьми.
Мію розбудив галас. Безперервне бах-бах-бах феєрверків з боку Залізного Колегіуму — вважалося, що вони мусять відлякати Пащу, аби та знову повернулася за обрій. Дівчинка витягнула руку й подивилася на гру тіней. Відчула, як сила, що накопичувалася в ній усі ці три обороти, нарешті вповні розквітла. Варто було рукою змахнути — і закрут тіней здійняв у повітря цілий стос книжок та розметав їх по всій кімнаті. А варто їй було забажати — і ще більше тіней здійнялися вгору й розклали всі книжки по місцях. Двері своєї кімнати вона відчинила самим поглядом. Вдягнулася, навіть пальцем не ворухнувши.
— …браво… — промовив Пан Добрик. — …якби тільки я мав руки, щоб поаплодувати…
Мія ляснула себе по задку.
— Я готова, щоб хтось поцілував це м’якеньке місце.
— …його ще треба відшукати…
— Дупи, Пане Добрику, вони як вино. Краще менше, ніж більше.
— …красуня, ще й до філософії схильність має. схаменися, моє неспинне серце…
Не-кіт глянув на свої прозорі груди.
— …овва…
Дівчинка перевірила ножі на поясі та в чоботах, поправила рукави. Вона була дрібненькою, з поскубаною гривкою і впалими щоками, та з неї аж струменіла впевненість у собі, що притаманна тим, хто чотирнадцять років на світі прожив. Дівчинка прислухалася, почула внизу знайоме мурмотіння Старого Меркуріо, який обмінювався плітками з одним зі своїх частих не-клієнтів. Веселощі старого не приваблювали. На відміну від усіх інших мешканців Богодола, її вчитель волів сьогодні лишатися подалі від вулиць. Чого він там не бачив?
— …ти й далі наполягаєш?..
Дівчинка подивилася на свого друга. Уся жартівливість збігла з її лиця, лишивши його блідим та застиглим.
— Це найкращий шанс. Я ніколи не почуваюся такою сильною, як у прихід істиннотьми. Якщо я й зможу туди потрапити, то тільки цієї ночі.
— …тобі треба старому розповісти…
— Від спробує мене відмовити.
— …і тебе не дивує чому?..
— Пане Добрику, на істиннотьму там охоронців не буде.
— …бо невдовзі розпочнеться «падіння». сотні в’язнів мордуватимуть одне одного за право покинути філософський камінь. ти справді хочеш там поруч з ними опинитися?..
— Чотири роки минуло, Пане Добрику. Чотири роки тому їх у тій дірі замкнули. Мій братик учився ходити в камері в’язниці. Я не знаю, коли моя мати востаннє сонця бачила. Для чого я всі ці роки тренувалася, як не для цього? Я мушу їх звідти витягти.
— …міє, ти чотирнадцятирічна дівчинка…
— І що тебе більше непокоїть: те, що мені чотирнадцять, чи те, що я дівчинка?
— …міє…
— Ні, — різко відповіла вона. — Сьогодні я покладу цьому край. Ти зі мною чи проти мене?
Не-кіт зітхнув.
— …ти знаєш, де моє місце. завжди…
— Тоді годі про це розмовляти, еге?
Крізь вікно. На вулицю. Сум’яття й веселощі. Усі в карнавальних масках: прегарні доміно, страхітливі вольто, кумедні пунчінелло. Дівчина прослизала крізь юрму, прикривши власне обличчя маскою арлекінки й напнувши плащ на голову. Повз коханців, що зітхали на Мості Обіцянок, повз перекупок на Мості Монет, далі, до скелястого узбережжя. Стягнула брезент із вкраденої гондоли, витягнула руки й заплющила очі. Із закутків і тріщин виповзли тіні й огорнули дівчину та її човен пеленою ночі.
Отак, схована в пітьмі, вона гребла через Затоку М’ясників, під пішохідним Мостом Дурощів, а човник її гойдало й перекочувало припливом, що якраз здіймався[77]. Коли вона вийшла у відкрите море, то скинула плащ. Минали години, вона наближалася до зловісної скелі, що стирчала над поверхнею океану. А на тій скелі була діра, де її мати та брат, безсилі, безпорадні, чотири довгі роки скніли за наказом Юлія Скаеви.
Настав цьому кінець.
Тіні дозволили їй безпечно зайти до гавані, і вона кинула якір біля зубчатих скель. Пітьма підштовхнула гондолу до узбережжя, допомагаючи уникнути гострих цілунків рифів, що оточували Камінь. Мія облизнула вуста, вдихнула солоне повітря. Прислухалась до хвалебного співу мартинів удалині. У стінах Каменю вже лунали відзвуки жорстокої колотнечі. Пан Добрик випив її страх, і лишились тільки лють та безстрашність.
Вона витягнула руки. Наказала собі піднятися вгору. Сила стугоніла в її жилах, як ніколи в житті. Чорні узи, що поширювалися, наче сама пітьма. Довгі чорні пасма огортали її, зривалися з її пальців, чіплялися за кладку підмурівка Каменю. Вони тягнули її вгору, немов прозорі кінцівки велетенського павука. І, чіпляючись однією чорною рукою за раз, дівчинка почала свій шлях нагору.
Вище, вище по прямовисній стіні, волосся тріпоче розгуляний вітер. Повз бійниці та сплутані клубки гострявки на верхівці стіни. Тіні сповили її, наче маля в пелюшку, та обережно опустили посеред густо-залізного штину смерті.
Мія обережно скрадалася вкритими кров’ю кам’яними коридорами. Вона так щільно загорнулася в темряву, що заледве бачила. Мертві тіла. Усюди. Чоловіки — придушені, зарізані. Забиті до смерті власними ланцюгами, відгамселені своїми ж руками й ногами. Звідусюди лунали звуки смертовбивства, сморід тельбухів ширився повітрям. Неясні постаті пробігали повз неї, звивалися й верещали з долівки. Десь далеко-далеко лунали крики — так далеко, що темрява заважала їх розчути.
