Джей Кристофф – Безніч (страница 61)

Знайомий запах підхопив її та відніс назад до щасливіших оборотів: коли вона згорталася клубочком у своїй кімнаті над крамничкою Меркуріо в оточенні гір найкращих друзів. Тих самих, що рятували її від болю, від сліпучого сонячного світла, від думок про матір та брата, замкнених у темній камері.

То були книжки.

Мія глянула собі під ноги — тінь увійшла до бібліотеки поперед неї. Вона все ще була не темнішою за Трікову. Жодної різниці. Порожнеча всередині стала дибки й вишкірила зуби, і на якусь мить дівчина зрозуміла, що надто налякана, щоб зробити ще один крок. Та зрештою стиснула кулаки й увійшла до читальні, вдихаючи запахи чорнила й пилу, шкіри й пергамену. Трік стояв поруч, роззираючись морем полиць. Мія втягувала в легені слова. Сотні, тисячі, мільйони слів.

— Хроністе Аелію? — покликала вона.

Відповіді нема. У царстві чорнила й пилу панувала тиша.

— Хроністе? — озвалася вона знов. — Агов?

Дівчина зійшла сходами на перший поверх і ступила до лісу полиць. Приміщення освітлювало все те ж безджерельне сяйво, та між полицями воно здавалося тьмянішим, а тіні — глибшими. Вештаючись поміж стелажів, двоє молодиків зрозуміли, що книжки їх оточили вже зусібіч. Чорні полиці, що сягали аж до стелі, повнилися пишно оздобленими сувоями та запорошеними томами, величезними товстими альбомами та кодексами в різьблених обкладинках. Голоси писарів та королев. Воїнів та святих. Єретиків та богів. І всі вони тепер безсмертні.

Вони занурювались дедалі глибше, кликали хроніста, губилися між тінями. Полиці утворювали лабіринт, що звивався в усіх напрямках. Трік відкашлявся й заговорив, і голос його відлунював крізь морок:

— А ми точно мусимо нишпорити тут самі?

Очі Мії ковзали рядами полиць, серце гупало в грудях:

— Злякався, мій хоробрий центуріоне?

— Знаю-знаю, поводитися як гостроязика принцеса хитродупості — то твоя природна модель самозахисту, яка взяла гору, але мушу зауважити: я тут, аби тобі допомогти.

Мія кинула на нього косий погляд.

— Ага. Даруй.

— Що ми шукаємо?

Мія глибоко вдихнула. Похитала головою.

— Коли Джессаміна витягла ті сонця… це було так, наче мене вогнем пекло. Наче світло могло мене спопелити. Я цього геть-чисто не розумію, і мені це набридло. Оце — найбільша бібліотека, що я тільки бачила. Якщо на світі є книга про темряників, вона мусить бути тут. Тріку, мені треба дізнатися, що я таке.

— А хіба твій шахід тебе нічого такого не вчив?

— Щось я підозрюю, що Меркуріо про темряників знає не більше за будь-кого з тутешніх. Клір каже, що мене Матір позначила, але не схоже, що хтось з них узагалі розуміє, що це означає. А з володаря Кассія толку було, як від купи цегли, коли я його в Богодолі запитала.

— Володар Кассій — темряник?

— Володар Кассій — мудак.

Мія прицмокнула й похмуро стенула плечем.

— Зате вилиці в нього гарні.

Дівчина рушила вперед, кличучи хроніста й не отримуючи відповіді. Розглядаючи корінці, що вона минала, Мія помітила, що багацько книг у читальні були написані мовами, яких вона не знала. Абетками, яких вона ніколи не бачила. Насупившись, вона спинилася перед полицею з геть запилюженими томами та примружилась, роздивляючись назви. До однієї книги вона придивилась особливо уважно — то був великий кодекс, оправлений у чорну шкіру, з написом на корінці, витесненим срібними літерами.

— Але ж це неможливо, — видихнула вона.

Дівчина витягнула книгу з полиці, похитнувшись під її вагою. Попленталась до невеличкого пюпітра з червоного дерева та обережно розгорнула книгу.

— Бути такого не може…

Трік зазирнув їй через плече.

— Ага. Це точно книжка.

— Це ж Ефаєс. «Книга дивовиж».

— Цікаве чтиво?

— Звідки ж мені знати? Усі копії спалили за Ясного Світла. Ця книга… її не мусить існувати, — Міїн погляд ковзав полицями. — Дивись, це ж «Єресі» Босконі. І трактат Лантімо-старшого «Про Пітьму і Світло».

— Міє, у мене тут відчуття з’явилося, наче нас тут не мусить бути…

Страх Тріка відлунював і в ній теж, та вона щосили його відштовхнула.

— Правда про те, що я таке, має бути десь тут. І я не піду, поки ми її не знайдемо.

— Може, варто з літери «Н» почати?

— «Н»?

— Ну, як «настирна». «Нетямуща». «Нахабна».

— Як «нафіг пішов».

— Диви, що за бойовий дух.

Посміятися було приємно. Сміх допоміг прогнати холод з кишок. Та Трік завмер, усмішка вмерла в нього на вустах, і хлопець насуплено подивився в пітьму.

— Ти це відчуваєш?

— Що саме?

Мія нахилила голову. І коли завмерла отак посеред пітьми, то почула, як підлогою ширилася ледь чутна вібрація, що піднялася її ногами та облаштувалася десь в осерді хребта.

— Оце я відчула, — прошепотіла вона.

Спочатку відчуття було ледь помітним: книжки задрижали на своїх полицях. А згодом вібрувати почали самі полиці, книжки замурмотіли, пил здійнявся м’якими хмаринками. Коли дрижаки погіршились, Мія пошукала тіні — підлога під ними здригалася. Тепер серце в неї калатало щосили. Вона не знала, як глибоко вони зайшли до цього лабіринту, і зненацька почало здаватися, що розумною цю ідею не назвеш. Без Пана Добрика, що ховався б у її тіні, дівчину швидко наздогнав страх. У роті пересохло. Пульс стугонів.

— Та що це таке, Матінки заради? — спитав Трік.

Мія розчула шерехливий звук. Такий, наче по каменях тягнули щось величезне. А потім посеред бібліотечної пітьми здійнявся розкотистий рев.

— Міє, вшиваймося звідси.

— Ага, — кивнула вона. — Давай.

Коли вони кинулися в напрямку, звідки (Мія на це сподівалася) прийшли, оцей звук, наче щось тягнеться, погучнішав. Та в хащах полиць усе було однакове: навколо них здіймалися такі самі безликі ряди. Парочка здригнулася, коли почула в пітьмі ще одне ревіння, Трік схопив Мію за руку й кинувся навтьоки.

— Що це таке?

— Та я навіть знати не хочу. Мерщій!

Тепер книжки вже майже падали з полиць. І коли Мія з Тріком завернули за ріг, дівчина зрозуміла, що вони вперлися в глухий кут. Вони вилаялися, кинулися назад, і тут пролунав ще один рик — цього разу вже ближче. Надто близько, щоб почуватися спокійно. Жодного бажання брати участь у тому, що мусило статися, Мія не мала, тож вона схопилась за тіні й рвонула їх, загортаючи себе в кокон. Такого вона ще ніколи не робила, її оточувала темрява, що ніколи не знала дотику сонць, та вона охопила Тріка за плечі й затягнула до свого кокона, щільно огортаючи тінями їх обох.

Мія міцно схопилася за Тріка й притиснулась до полиці в них за спиною. З такої малої відстані вона відчувала, як хлопцеве серце гупає об ребра, і зрозуміла, що він так само наляканий, як і вона. Трік, майже засліплений цією пеленою, принюхався й спохмурнів.

— Що таке? — шепнула вона.

— Я не відчуваю запаху.

— Взагалі?

Трік похитав головою.

— Усе, що чую, — книжки. І тебе.

— Треба ванну прийняти?

— А це запрошення?

— Ой, та від…

І знову рев. Ще ближче. Хай що то було, та вони надто погано бачили крізь цей плащ із тіней, тому й бігти не могли: якби вони вирішили хутко рвонути вперед, найімовірніше, вписалися б обличчями в полицю. Натомість Мія охопила Тріка руками й притиснулася до нього, зіщулюючись щосили. Усередині неї здіймався страх, затоплюючи те місце, що колись сповнював Пан Добрик. Вона притиснулась до хлопцевої спини й спробувала стримати трем.

Звук совання ставав усе голоснішим — вологий і рипливий. Підлога під ними задрижала. Крізь тіньову завісу Мія побачила, як їх оминає щось велетенське, що повзло кам’яною долівкою. Вона встигла помітити довгу змієподібну постать, десятки страхітливих пласких голів, що повнились зубами. Ця істота рухалася поміж полиць, наче колосальна гусениця; повзучи вперед, вона аркою здіймалась вгору, зі шморганням втягуючи повітря. Мія, яка трусилася від страху, схопилась за кинджал. Обізвала себе слабачкою. Малою рюмсою.