Джей Кристофф – Безніч (страница 60)
— Що, сучко, гадаєш, така кмітлива? — спитав Діамо.
— А, сучка, — кивнула Мія. — Дуже вигадливо. А далі що? Хвойда? Ні-ні, курва, правильно ж?
Діамо блимнув. Мія майже бачила, як він викреслює слова з уявного списку образ і врешті лишається з порожніми руками. Трік уже стояв обіч неї, приміряючись до бійки з величеньким ітрейцем, та Мія поклала долоню йому на руку. Навряд чи Джессаміна прийшла сюди битися, а шпильками обмінюватися Мія із задоволенням весь оборот могла. Та вона їх, як ту подушечку для голок, нашпигує.
— Чого тобі треба, руда?
— Щоб твій череп лежав на сходах до Сенату поряд з головою мого батька, — відповіла Джесс.
Мія зітхнула.
— Юлій Скаева стратив мого тата так само, як і твого. Це нас союзницями робить, не ворогинями. Обидві ми ненавидимо того са…
— Тільки про ненависть не тринди, — загарчала дівчина. — Ти, Корвере, її навіть на смак не впізнаєш. Уся моя фамілія загинула через того йобаного зрадника — твого батька.
— Ще раз назвеш мого батька зрадником, — заревіла Мія, — і ти свою фамілію побачиш трохи раніше, ніж збиралася.
— А знаєш, воно якось смішно вийшло, — посміхнулася Джессаміна. — Твоя маленька подружка Ешлін певно вже переможе в крадійському змаганні Мишолова. Вона явно до кожного приміщення на горі вже вдерлася. Я думала, ти її попросила про тебе подбати. Та тиждень тому я влізла до зали Мишолова, і щоб я здохла, а воно ще там було…
Мія підкотила очі.
— Чотири Доньки, та що ти там белькочеш?
Джессамінина посмішка була гострішою за щойно виковану крицю. Вона потягнулася за комір туніки. Витягла з-під неї щось таке, що крутилося і блищало в тьмяному світлі.
— Та нічого особливого.
Мія відчула, як у животі щось хворобливо перекрутилося. Спазм болю. Сліпучий спалах. І коли вона відсахнулася назад, прикриваючи очі долонею, то роздивилася три диски: рожеве золото, платина, жовте золото — що мерехтіли на тонкому ланцюжку.
Мишоловова трійця. Освячений медальйон, благословенний Правицею Аа.
Мія позадкувала. Джессаміна ступила вперед, посмішка її ставала все ширшою. Жах омивав дівчину холодними хвилями, Пан Добрик здригався в тіні. І хоча в променях, що линули з вітражів, сонця заледве мерехтіли, Мію це світло сліпило. Спалювало. Спопеляло. Джессаміна наближалася, Мія впала навколішки, рот у неї сповнила жовч. Трік підхопив тренувальний меч та загарчав.
— Джесс, негайно прибери цю кляту штуку.
Дівчина закопилила губи:
— Але ж, Тріку, ми щойно почали.
— Я сказав — прибери!
Дівчина підступила до Мії на ще один крок, сонця й далі сяяли. Трік здійняв тренувальний меч, і Діамо ступив йому назустріч, стиснувши кулаки-кувалди. Хлопці зчепилися, Трік замахнувся дерев’яним мечем, і той з різким
Безпорадна. Страх Пана Добрика лився в неї і подвоював власний. Потроював. Спиною вона врізалася в щось тверде й зрозуміла, що це вже стіна. Дівчина заплющила очі перед цим жахливим палючим світлом. Навколишня пітьма корчилась, в’янучи, наче квіти, що надто довго на сонцях простояли. А коли Джессаміна підійшла ще ближче, і Мія відчула, що світло фізично тисне на неї, що серце її гупає так гучно, наче вже ось-ось вибухне в грудях, Пан Добрик нарешті відірвався від її тіні.
Відірвався й утік.
— Пане Добрику!
Тінь прожогом, із шипінням кинулася бігти. Пробігла камінною долівкою. Помчала сходами вниз. Не-кіт зник з очей, а Мія кричала йому вслід, поки жах затоплював її ревучими хвилями. Вона ледь відчутно копнула Джессаміну, почула, як дівчина засміялася, відступаючи назад. Почула, як горлає Трік. Як пульс гупає у вухах. Біль. Страх — такий непроглядний, що їй уже здавалося, що вона помре. І коли терпіти вже було несила, коли це жахливе світло погрожувало дощенту випалити її очі…
— Свята Матір, що тут відбувається?
Джессаміна розвернулася, і її тіло затулило світло. Крізь нудоту та пекучі сльози Мія роздивилася, що посеред тренувального кола стоїть шахід Соліс, склавши величезні руки на грудях, білі очі ні на що конкретне не дивляться. Трік з Діамо підхопилися з підлоги, Джессаміна хутко сховала намисто під туніку. Коли сонця зникли з очей, біль, що роздирав Міїне тіло, майже одразу вщух. Та Пан Добрик зник, а страх залишився й ворушився всередині неї слизьким припливом. Вона випросталася — пульс усе ще калатає — і пошукала поглядом темряву. Та друга свого дівчина не побачила.
— Аколіти, я поставив запитання, — проревів Соліс.
Не звертаючи уваги на Шахіда Пісень, Мія по стіночці відповзла подалі від Джессаміни. Сліпі очі повернули в бік її кроків, та вона дісталася до склепінчастого виходу і на тремтливих ногах рушила вниз. Вона чула, як реве Соліс, вимагаючи пояснень. Трік кликав її, та вона проігнорувала його й пошкандибала в пітьму.
— Пане Добрику?
Жодної відповіді. Жодного відчуття присутності її друга. Тільки страх, давно забута приголомшлива вага страху. Руки в неї трусилися. Вуста затремтіли. Він покинув її, збагнула дівчина.
— Пане Добрику!
— Міє, стій! — кричав Трік, біжучи слідом за нею сходами.
Та дівчина на нього не зважала, вона йшла і йшла крізь заплутані коридори, крізь підсвічений вітражами морок і кликала тіньокота на ім’я.
— Стій! — схопив її за руку Трік.
— Пусти мене!
— Це місце — клятий лабіринт. Він де завгодно може бути.
— І тому мені треба його знайти! — вона розвернулася й заволала в пітьму: — Пане Добрику!
— Він просто перелякався. Повернеться, коли заспокоїться.
— Ти цього не знаєш! Ті сонця, та сука — вони йому зробили
— То що ти збираєшся робити? Вештатись у темряві, шукаючи щось,
Мія шалено закліпала. Спробувала відновити дихання. Перебороти страх. Цю вагу. Цей холод. Богине, це так тяжко, вона такого вже багато років не відчувала. Жодної миті відтоді, як там, у бочці, вона знайшла ніж — подарунок, що врятував її життя. Та тоді, під горою, Трік правду казав: вона так довго покладалася на тіньокота, що забула, як це — самій боротися зі страхом. Ноги в неї трусилися. Живіт повнився масною кригою. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Страх з реготом повернувся. Надто великий. Надто сильний.
Він її покинув. Уперше, відколи вона пам’ятала.
— О богине, — шепнула вона. — О богине, поможи мені…
Отак вона й застрягла в пітьмі. Не ладна йти далі. Надто налякана, аби стояти спокійно. Відбитки триклятих сонць плавали під повіками щоразу, коли вона кліпала. Вона все ще її відчувала. Ту неможливу ненависть. Три ока Всевидючого, що випалюють її зір. Що ж вона зробила, аби заслужити на таке? Що з нею не те? І що їй робити, якщо він не повернеться?
А тоді вона це відчула. Сильні руки, що охопили її стан. Міцно стиснули. Трік притулив її до грудей, закутав обіймами. Погладив по голові. Пригорнув ближче.
— Усе гаразд, — промурмотів він. — Усе буде гаразд.
Мія зосередилася на теплі його оголеної шкіри. На серцебитті. Заплющила очі. Просто дихала. Їй тепло, спокійно і вже не настільки самотньо. Вона почала відбиватися. Від страху. Повільно. Кожен дюйм здавався милею. Та вона відкинула його — униз, десь під ноги — і тупала по ньому, тупала щосили. Намагалася зрозуміти, що все це означає. Чому ті сонця так їй пекли. Що вона зробила, щоб викликати таку ненависть божества. Що настільки сильно перелякало створіння, яке харчувалося самим страхом.
— Забагато запитань, — шепнула вона. — Замало відповідей.
— То що збираєшся робити?
Мія гмикнула, важко глитнула. Поклала обидві долоні Тріку на груди і, зібравши всі сили, що тільки знайшла, відсунулася. Вона подивилася хлопцеві у вічі, а серце в неї все ще гучно калатало. Вуста їхні розділяло кілька дюймів.
— Міє?
Дівчина глибоко вдихнула. Кинула погляд униз, на свою тінь на камені й побачила, що вона не темніша за хлопцеву. Вже не така темна, аби стало на двох. І тут, у цій чорняві, вона нарешті знайшла розгадку своєї головоломки.
— Думаю, настав час звернутися по допомогу до найнебезпечнішої людини в цьому місці, — промовила вона.
Трік озирнувся на Залу Пісень, залу шахіда, якого вони лишили позаду.
— А хіба ми щойно не втекли від найнебезпечнішої людини в цьому місці?
Мія спробувала усміхнутися.
Знайшла в собі сили похитати головою.
— Доне Тріку, ви замало часу проводили поруч із бібліотекарями.
СЛОВА
Парочка затрималась рівно настільки, аби Трік встиг вдягнути нову сорочку, і вони разом — перевірити Міїну кімнату: раптом тіньокіт там. Вона пошукала в чорняві під ліжком, у кутках та комірчинах, та коли вони нічого не знайшли, то поспіхом рушили крізь звивисту пітьму. Пролунали дзвони до вечері, та Мія з Тріком пройшли повз Небесний Олтар і рушили глибше в темряву, поки не опинилися перед читальнею. Перед ними бовваніли двері — двадцять футів заввишки, фут завтовшки, — що тихесенько прочинилися, коли Мія їх мізинчиком торкнулася.