Джей Кристофф – Безніч (страница 59)

— Не торкайся до мене.

Дівчина змигнула, лють у його погляді змусила її позадкувати. Вона згадала, як ті самі очі дивилися на неї під час танцю, як його пальці сплелися з її…

— З тобою все гаразд?

— Ага, — Трік витер очі й глибоко вдихнув. — Вибач. Не звертай уваги.

Пара стала на позиції в тренувальному колі, що утворювалось золотавим світлом, розсіяним залою. Із дерев’яними мечами в руках вони взялися відпрацьовувати Міїного караваджо[75]. Але вже за кілька хвилин стало очевидно, що Трікові не до навчання. Коли Мія помилилася, він загарчав, наче похмільний вовчисько, заволав, коли вона зробила неправильний крок, і завершилось усе тим, що він ляснув її мечем по руці з такою силою, що шкіру розітнув.

— Чорна Матінко! — Мія схопилася за зап’ясток. — Це в біса боляче!

— А це й не мусить лоскотом бути, — відповів Трік. — Якщо ти такі помилки в захисті з Джессаміною робитимеш, вона тобі горло переріже.

— Чуєш, якщо тобі кортить поділитися тим, що тебе збісило, я тебе вислухаю. Але якщо шукаєш собі дівчинку для биття, то я тебе краще з опудалами залишу.

— Нічого мене не бісить, Міє.

— Ой справді, — вона підняла заюшене кров’ю зап’ястя.

— Ти просила тебе навчити, от я і вчу.

Мія зітхнула.

— Доне Тріку, оця стоїчна лайномашкара мені вже набридла.

— Від’їбися, Міє! — проревів він і жбурнув мечі. — Я ж сказав, що це не має значення!

Коли клинки впали на долівку тренувального кола, Мія завмерла. Подивилася Тріку в очі. Подивилась на жахливі чорнильні кривульки в нього на шкірі. На шрами під ними. І зрозуміла, що він був останнім аколітом, якого ще дотик ткалі не переробив.

— Слухай, — зітхнула вона. — Може, я й не найрозумніша людина, коли чужі проблеми треба розплутувати. І совати свого носа я теж не хочу. Але, якщо хочеш поговорити про те, що тебе мучить, я тут.

Трік хмуро подивився вбік. Мія знову розіграла мовчазний гамбіт, дозволяючи тиші питати замість неї. І коли минула похмуро-мовчазна вічність, Трік нарешті заговорив:

— Вони їх заберуть, — промовив він.

— Не розумію.

— Тобі й не треба.

— Може, мені й не треба, — Мія відклала меч. — Але все одно хотілося б.

Трік зітхнув. Мія всілася на долівку, схрестивши ноги, і поплескала по камінню поруч. Похмурий і майже готовий зізнатися, хлопець упав навколішки там, де стояв, і плюхнувся на підлогу. Мія підсунулася ближче — якраз настільки, що він відчував: вона поруч. Минала хвилина за хвилиною, і сиділи вони отак мовчки. У цілковитій тиші посеред зали, що дістала свою назву за піснями.

Які ж це дурниці. Особливо цього разу — більше за будь-який інший. Це ж школа майбутніх убивць. Аколіти тут мруть як мухи. До завтра Трік уже померти може встигнути. А вона тут сидить і намагається вмовити його висловити свої почуття…

Чорна Матінко, це не просто дурниці. Це геть нісенітниці якісь.

Та, може, у цьому й річ? Може, усе так, як Наєв казала. Коли бачиш перед собою всю цю бездушність, може, їй і треба триматися щосили за те, що важить? І дивлячись на цього дивного хлопця, що скручував волосся в косиці над загнаними очима, Мія зрозуміла, що він має значення.

Має значення для неї.

— Я не вбивав Водозова, — зрештою сказав Трік.

Мія блимнула. По правді, враховуючи всі смерті, що спіткали їх за весь цей час, про двеймерця, який загинув на горі першого вечора, вона вже майже забула.

— Вірю.

— Я хотів. Та хтось просто зробив це за мене, — він скоса глянув на неї. Голос захрип від люті. — Міє, він мене коффі назвав. Ти знаєш, що це означає?

Якусь мить вона не могла знайти слів.

— Дитя…

— Зґвалтування, — різко виплюнув Трік. — Дитя зґвалтування.

Вона нечутно зітхнула.

Тож це була правда.

— Твій батько двеймерським піратом був? А мати…

— Моя мати була донькою бари.

— Що?

— Принцесою — можеш у це повірити? — Трік підсміхнувся. — Я королівської крові.

— Бари? — насупилась Мія. — Це твоя мати двеймеркою була?

Цього Мія не розуміла. З того, що вона читала, виходило, що отамани двеймерських піратів та їхні команди ґвалтували та грабували. Але якщо це Трікова мати була родом із Двейму…

— Її звали Землеходиця. Третя донька нашого бари, Мечолама, — Трік так виплюнув це ім’я, наче воно в роті протухло. — Вона тоді ненабагато старшою за нас із тобою була. Пливла до Краю, щоб узяти участь у щорічному Святі небес. Здійнялась буря. Її винесло на якийсь острівець разом зі служницею та помічником боцмана. Зі ста людей тільки вони троє вижили. Її ітрейське рибальське судно підібрало. Капітан узяв їх на облавок. Хлопця морським зміям згодував. Зґвалтував мою матір та її служницю. А коли вони дізналися, хто вона така, то відправили до діда звісточку, що він може викупити дочку за її вагу в золоті.

— Зуби й Паща, — Мія стиснула Трікову руку. — Тріку, мені так прикро.

Трік гірко посміхнувся.

— Одне я точно можу про діда сказати. Своїх дочок він любив.

— Він заплатив?

Трік похитав головою.

— Він знайшов, де ті сховалися, і спалив поселення дощенту. Вбив кожного чоловіка, кожну жінку, кожну дитину. Але дочку забрав. За дев’ять місяців на світ з’явився його онук. І щоразу, коли він дивився мені в лице, він бачив мого батька.

Мія подивилася хлопцю у вічі, біль простромив її груди.

Горіхові, не карі.

— Ти ж не він, Тріку.

Хлопець подивився на неї, оповідь сконала в нього на вустах. У повітрі щось ворухнулося, щось у його погляді запалило вогник у її животі. Ці бездонні очі. Ці каракулі ненависті на шкірі. Серце її калатало. Долоні, що він тримав у руках, вкрилися потом. Тремтіли.

— …міє…

Тремтіли точнісінько, як тіні в неї під ногами.

— …міє, стережися…

— Ну-ну.

Коли закляття мовчання розлетілося на друзки, Мія блимнула. На верхній сходинці стояла Джессаміна, обіч неї — Діамо. Руда була вбрана для фехтувального тренування: чорні шкіряні штані й туніка без рукавів. Кремезний посіпака дівчини бовванів поруч, і щось таке огидне прозирало в його погляді[76].

Джессаміна заклала пальці за пасок і прогулялася залою.

— А я все думала, як же в тебе, Корвере, безночі минають.

Мія здійнялась на ноги і глянула на дівчину:

— Я й не знала, що тобі до того діло є, Джесс.

Рудоволоса роззирнулася приміщенням: зламані мечі, тренувальні манекени.

— Практикуєшся? — знущальницьки вишкірилась вона. — Ліпше тобі молитися.

— Даруй, — спохмурніла Мія, оглядаючи підлогу, наче щось шукала. — Здається, я загубила хуй, який поклала на твою думку…

Джессаміна схопилась за ребра і з пів секунди прореготала. А тоді посмішка впала з її обличчя й розбилася об кам’яну підлогу, наче скло.