Джей Кристофф – Безніч (страница 58)
— Так я і думав, — оголосив центуріон. — Ходімо з нами, баро
У лікоть Тріка вчепилися руки. Вчепилися й у Міїн зап’ясток. Вона глянула на Озріка, Ешлін якраз схопили за плечі. Мія помітила блиск кайданків, сяйво сталі. Навколишніх гостей настрашило таке втручання в прийняття, претор Марконі вимагав пояснень, хто ж це насмілився потурбувати спокій його дому. Та подоба цього спокою розчинилася в один мент.
Трік ухопився за долоню, що його тримала, заламав її власникові руку й зламав ту в лікті. Мія витягнула з-за корсажа стилет і штрикнула люмінатія, що схопив її зап’ясток. Вона почула хрускіт і придушений крик — це Джессаміна затопила своїм келихом в обличчя легіонера. А над залою лунало ревіння Озріка:
— Уперед! Уперед!
Мія знову вдарила стилетом, пускаючи кров іншому легіонеру, що спробував до неї наблизитися. Трік уже звільнився, він мчав через залу, розштовхуючи чоловіків та жінок, прокладаючи собі шлях крізь юрму. Дорогою перехопив тацю з напоями, швиргонув її у вікно, скляні панелі вибухнули з грюкотом, коли й він сам кинувся слідом за тацею. Мія пірнула за ним назирці й зашипіла, коли зазублена рама пошматувала їй руку, поки вона зістрибувала на вузьку смугу моріжка, що оточувала палаццо. Вона приземлилася точнісінько на Тріка та з гупанням вибила з нього дух.
— Стій! — здійнявся рев. — В ім’я Світла, стій!
Мія рвучко поставила Тріка на ноги, кривлячись від болю, з руки в неї юшила кров. Пара кинулася в провулок, за їхніми спинами хрускотіло скло, лунали стривожені крики. Мія почула, як у них над головами знову розбилося скло, побачила, як Цить перестрибнув до іншого палаццо й поліз на дах, біла одежа тепер була забризкана червоним. За спиною гупали важкі кроки. Вітер кусав шкіру. Вони двоє опинилися перед високою огорожею з кутого заліза, що оточувала територію палаццо. Трік переліз через неї одним гнучким рухом.
— Нумо! — засичав він.
Мія глипнула через плече, побачила, що до неї біжать четверо люмінатіїв, оголивши підпалені клинки із сонцекриці. Так уже вийшло, що вечірні сукні — не найкраща одежа для відчайдушної втечі, що й казати про перестрибування десятифутових залізних огорож. Мія полоснула по сукні стилетом, вкорочуючи її до лінії стегон. Вона кинулася на огорожу і видерлася на неї якраз тієї миті, коли повітря розітнув полум’яний меч і прорізав огорожу, розплескуючи краплі розплавленого металу. Трікова рука метнулася крізь ґратки, клинок його світився червоним. Вона почула, як хлопець скрикнув від болю. Дівчина впала на бруківку поруч з ним, вони підхопилися й кинулися вперед, розтинаючи крижане повітря.
— Куди? — захекано спитав Трік.
— До Аалеї, — видихнула вона.
Трік кивнув і рушив до пірса. Він скинув якогось бідолашного челядника до води, реквізуючи його гондолу. Мія застрибнула до човна, а хлопець тим часом виводив його в канал, люто збиваючи воду, поки пів десятка люмінатіїв пострибали до своїх суден і рушили навздогін. Трік направив гондолу до палаццо, де вони зустрічалися із шахідою. Перед будівлею не було Рук, у вікнах не горіло світло. Вони ввірвалися крізь передні двері й побачили, що приймальня та кімната, де вони перевдягалися, спорожніли. Повітря порохняве. Всюди холод, наче жодна нога до цього будинку кілька років не ступала.
Важкі кроки. Передні двері рвучко розчахнулися. Мія вилаялася, схопила Тріка за руку й кинулася до задніх дверей. Вони вибігли до провулка й помчали задвірками будівлі. Позаду чулися крики, дзенькіт сталі. Над поверхнею води лунав свист, заклики привести підкріплення, тупіт. Трік увірвався крізь кухонні двері до іншого палаццо, служники верещали, поки вони з Мією проштовхалися повз челядь до фоє й вибігли крізь парадні двері на широку бруковану вулицю.
З Міїної руки струменіла кров. Трік задихався, хапаючись за бік. Мія помітила підпалину в нього на сурдуті, відчула запах горілої плоті. Десь у бійці біля огорожі він скуштував сонцекриці, камізелька його просякнула кров’ю.
— Ти як? — видихнула вона.
— Біжимо далі!
— Біжимо нахуй, — буркнула вона. — На мені чортів корсет!
Дівчина застрибнула на підніжку карети, що якраз проїжджала повз них, і ляпнулася на сидіння поруч з ошелешеним візником у лівреї якогось незначущого дому.
— Вітаю, — промовила вона.
— Мої ві…
Лікоть дівчини врізався чоловікові в живіт, різкий удар скинув його з передка на бруківку. Вона так різко спинила коней, що ті аж заіржали, зірвала маску-вольто й, здійнявши брову, озирнулася на Тріка:
— Ваша карета чекає, мій доне.
Трік застрибнув на задню підніжку, Мія вперіщила коней по спинах віжками якраз тоді, коли позаду них на вулицю висипала четвірка захеканих люмінатіїв. Карета понеслася вулицею, підстрибуючи та розгойдуючись на мостах та брукованих дорогах, і Мія вилаялась, коли мало не злетіла з передка. Хребцеродженний легат, власник карети, висунув голову крізь вікно — подивитися, що ж це коїться, і замість свого кучера побачив дівчину в понівеченій вечірній сукні. Щойно він розтулив рота, щоб запротестувати, дівчина озирнулася й подивилася на нього: заюшена кров’ю шкіра, примружені очі. Кіт, чиє тіло нагадувало тіні, видерся їй на плече.
Чоловік мовчки сховався назад до карети.
— Можна й так сказати.
— Як мило, що ти зауважив.
Мія підкотила очі й підігнала коней.
Карету вони облишили на півдні Стегон. Мія зістрибнула на бруківку й здійняла капелюха перед заскоченим власником. Там, на передку, вітер був нестерпно холодним, і губи в Мії посиніли. Вона вже була готова знову поскаржитися на вибір наряду, та Трік зняв свій сурдут і мовчки накинув одежину дівчині на плечі. Той іще зберігав тепло його шкіри.
Вони кинулися бічними провулками, через дрібніші мости, прямуючи на південь до Затоки М’ясників. Дійшли до Свинарні, прослизнули досередини, скрадаючись сходами до мезоніну, що височів над нині мовчазною бойнею.
Від утрати крові в Мії паморочилось у голові, з її руки все ще лилася кров, рукав Трікового сурдута промок. Як і хлопцеві камізелька та бриджі, а сам він притискав руку до жахливої рани на боку. Їхні обличчя були зблідлі й зболені; спогади про музику, танець, віскі та усмішки уже перетворилися на подерту часом пригадку. Вони ледь вибралися живими. А тепер спускалися витими сходами нижче, нижче до просякнутих кров’ю кімнат, і штин заліза й солі здіймався все вище.
А там на них чекала шахіда Аалея.
Не було більше елегантної сукні, корсету з кісток морського змія, гарної маски-доміно. Вона перебралася в чорне, і ріки волосся барви воронячого крила підкреслювали бліде обличчя у формі сердечка. Колір мала тільки її посмішка. Червона, як та кров, що точилася з Міїної руки.
— Розважилися, бавлячись у звичайних людей, мої любі? — спитала вона.
— Ви… — Трік скривився, він ще не встиг відновити дихання. — Ви…
Шахіда наблизилась до них кахляною підлогою. Прибрала Трікову руку від рани, клацнула язиком. Поцілувала Міїні пальці, вкриті кров’ю.
— Це наш подарунок, — промовила вона. — Нагадування. Ходіть між ними. Бавтеся між ними. Живіть, смійтеся, любіть між ними. Та ніколи, на жодну мить не забувайте, хто ви.
Аалея відпустила Міїну руку.
— І
Шахіда махнула рукою на басейн.
— Щасливої Десятини, діти.
ОБЛИЧЧЯ
Живим із Богодола не повернувся лише один з них. Темноволосий хлопець з приємною усмішкою, якого звали Тово. У Залі Жалоби по ньому відслужили мовчазну месу.
Камінь без позначки.
Порожня гробниця.
Коли заспівав хор, а превелебна матінка промовила молитву до кам’яної богині, Мія намагалася відчути щось гірке. Подумати про те, ким був цей хлопець і чому загинув саме так. Та дивлячись на інших аколітів, на ті холодні очі та стиснуті губи, вона знала, про що всі вони думають.
І більше ніколи Мія не чула, аби хтось згадував Тово на ім’я.
Минали тижні, Велику Десятину ніхто не відзначав, подяк ніхто не возносив. Скидалось на те, що маскарад позбавив ці стіни останнього подиху легковажності. Ткаля продовжувала працювати, витесуючи шедеври з інших, та всі усмішки й підморгування, флірт і дотики пішли в небуття. Тепер, як ніколи раніше, вони усвідомили, що це більше не забавка.
Того обороту, коли ткаля завершила роботу над Діамо, Мія звернула увагу, що Трік не прийшов на заняття до Зали Кишень. Після неприємного уроку про порошкові пастки та мистецтво їх уникати вона піднялася витими сходами й знайшла хлопця в Залі Пісень. Сорочки на ньому не було. Тіло блищало від поту. Він тримав у руках двійко дерев’яних мечів і так гамселив тренувальний манекен, що покриття опудала майже верещало.
— Тріку, ти урок у Мишолова пропустив.
Хлопець не звернув на неї уваги. Він лупив по дерев’яній фігурі потужними широкими ударами, і залою лунало: рип-рип-рип. Оголений торс блищав, вологі косиці поприлипали до обличчя. Поблизу на долівці валялося з дюжину зламаних мечів. Він тут, мабуть, весь оборот провів…
— Тріку?
Мія торкнулася його руки й змусила зупинитися. Він розвернувся на неї з майже гарчанням і висмикнув руку з хвату.