Джей Кристофф – Безніч (страница 57)
Гостей вітали челядники з рабськими таврами на щоках, що мали на собі одяг, який коштував більше, ніж середній містянин міг за рік заробити. Вони перевіряли запрошення, а після цього — провадили гостей до величної приймальні. Палаццо претора Марконі аж точилось багатством: мармурові стіни, позолочені дверні ручки. Над головами крутилися співочі люстри з двеймерського кришталю, повітря повнилося тихою музикою, балаканиною сотень людей, сміхом, шепотом, піснями.
— Оце так інша половина людства живе, — промовив Трік.
— А я б тут ненадовго затрималась, — відповіла Еш. — Це ти поміж такими людьми колись жила, еге ж, Корвере? Тут завжди такий несмак?
Мія глипнула на навколишню розкіш. Світ, до якого вона колись належала.
— Мені пригадується, що раніше всі навколо мене вищими були, — сказала вона.
З’явилися прислужники із золотими тацями. Келихи з двеймерського кришталю були наповнені вином, і з них стирчали тоненькі соломинки, що давали гостям змогу пити, не знімаючи машкар. Солодкі смаколики та зацукровані фрукти. Сигарили та люльки, вже набиті сон-травою, та голки, наповнені чорнилом. Мія нипала фоє, тримаючи келих у руці, приголомшена зоровими образами, звуками, запахами, вона забула про Аалею, про свої підозри та хвилювання. Вони з Тріком наблизились до величезних подвійних дверей, що вели до бальної зали, перед ними склонився лакей у масці блазня.
— Мій доне. Моя доно. Чи можу я дізнатися ваші імена?
Трік витягнув запрошення так хутко, наче в нього кишеня запалала.
— Так, усе гаразд, — промовив служник. — Але я мушу дізнатися ваше ім’я, мій доне.
— Навіщо?
Запала незручна мовчанка, та Мія полинула вперед, м’яко, як та карамель.
— Це Обіймодарувач, бара з клану Морських Списів з Край-острова.
Трік стривожено глянув на Мію. Лакей вклонився.
— Дуже дякую, моя доно. А ви?
— Його… супутниця.
— Дуже добре, — лакей ступив на верхню сходинку сходів, що вели до бальної зали та гучно оповістив: — Бара Обіймодарувач з клану Морських Списів та його супутниця.
З трьох сотень гостей кількаро глянули в бік пари, але здебільшого юрма продовжила теревенити поміж собою. Мія підхопила Тріка під руку і повела сходами вниз, киваючи тим людям, які дивилися в їхній бік. Дівчина помахала служнику, що проходив повз них, той підпалив чорну сигарилу у вишуканому мундштуку зі слонової кості й послужливо запропонував його гості. Мія втягнула дим крізь вуста маски й задоволено видихнула сіре зітхання.
—
— Краще за Свиномаца.
— Прірва й кров, Міє…
— Що таке? — вишкірилась вона. — Я певна, що обіймаєшся ти прегарно.
— Порятуй мене, Темна Матінко, — зітхнув Трік. — Бляха, мені треба випити…
Навколо хлопця матеріалізувалися чотирнадцять служників з тацями, на яких можна було побачити майже всі напої, що тільки під сонцями існують. Тріка це добряче ошелешило, та зрештою він знизав плечима і взяв дві порції золотого вина.
— Який ти дбайливий, — потягнулася по келих Мія.
— Відвали, це все для мене. Сама собі бери.
Мія роззирнулася морем масок, шовків, шкіри. У мезоніні в них над головами грав струнний квартет, у повітрі ширився пречудовий аромат. Посередині бальної зали танцювали пари, групки багатих чоловіків та по-багатому вдягнених дам базікали, сміялися, фліртували. Поміж прихованих облич лунала мелодія золотих перснів, що дзеленчали проти кришталевих келихів. Аалея мала рацію: тут нескладно забути, хто ти.
Мія зітхнула. Потрусила головою.
— Оце видовище, — погодився Трік.
— І це ж був мій світ, — тихо промовила вона. — Ніколи не думала, що я за ним скучатиму.
Увагу дівчини привернув різкий дзенькіт металу по кришталю, і Мія подивилася вгору — на мезонін. Музика спинилась, і всі погляди підвелися на усміхненого молодика, половину обличчя якого ховала маска-доміно зі сухозлітного золота. Убраний він був у шовковий сурдут із золотою оздобою, зав’язана довкруж шиї хустка сяяла коштовностями, кожен палець всіювали персні.
— Пані та панове, — заговорив чоловік глибоким і приємним голосом. — Вітаю всіх вас у своїй скромній оселі. Не та я людина, щоби довго розводитися й відволікати вас від святкування, але зараз на дворі стоїть пора Великої Десятини, і було б нехлюйством з мого боку, якби я не подякував вам усім та насамперед нашому преславному консулу Юлію Скаеві.
Мія відчула, як у неї стиснулися зуби. Очі стрімко вивчали натовп.
— На жаль, наш шляхетний консул не зміг відвідати це зібрання, і все ж пропоную кожному з вас узяти келих і піднести його на честь нашого правителя. Шість років минуло, відколи Царетворці спробували знов перетворити нас на рабів під ярмом монархії. Шість років минуло, відколи консул Скаева порятував республіку та очолив шлях до золотої доби миру й процвітання. Якби не він, нічого цього б не було.
Юний претор підніс свій келих. Усі присутні зробили те саме, окрім Мії. Трік подивився на неї круглими очима. Не долучитися до тосту на честь консула — це ж скандал. Мія так заскреготіла зубами, аж злякалася, що вони покришаться, підхопила келих з поближньої таці й підняла його разом з усією отарою.
— За консула Юлія Скаеву! — вигукнув Марконі. — Хай благословить його Всевидючий!
— За консула Скаеву! — загукала юрба.
Кришталь задзвенів, келихи спорожніли, залу сповнили ввічливі оплески. Претор Марконі з уклоном зійшов униз, і знов заграла музика. Мія сердито хмурилася під своєю маскою. Зненацька вона вже значно менше сумувала за цим світом, за цим життям, ніж іще мить то…
— Ти танцюєш? — спитав Трік.
Мія кліпнула. Подивилася вгору, на Трікову маску та горіхові очі, що визирали крізь неї.
— Га?
— Ти. Танцюєш? — повторив він.
Мія мимоволі розреготалася.
— А що таке? Ти танцюєш?
— Шахіда Аалея мене вчить. На той випадок, якщо доведеться закрутити роман з донькою хребцеродженного роду чи доною з поважного товариства.
— Дони з поважного товариства прихильні до доволі високих стандартів, баро Обіймодарувачу.
— Запевняю тебе, вона каже, що в мене прекрасно виходить.
Хлопець запропонував лікоть. Мія оглянула кімнату. Порожні усміхнені обличчя, під якими ховалися справжні. Ох же ці хребцеродженні покидьки, вкриті золотом і брехнями. Невже вона й справді почувалася тут своєю? Хіба цей світ колись був їй рідним?
Дівчина припідняла маску й одним махом вихилила келих золотого вина. Підхопила з таці, що якраз нагодилась, ще один і прикінчила з такою ж швидкістю.
— А їбись воно конем. Давай.
Мія вкинула свою підпалену сигарилу в келих вина, що поряд трапився, і схопила Тріка за руку.
Коли вони ступили на танцювальний майданчик, Трік узяв її за руку — пальці, вкриті мозолями від меча, переплелися з пальцями Мії. Коли він опустив долоню іншої руки їй на талію, у Мії в животі метелики розгорнули крильця. Вона могла присягнутися, що музика погучнішала, а навколишні розмови вщухли. І там, посеред моря порожніх усміхнених облич, вони стали до танцю.
Дивно це було, та через маску на хлопцевому обличчі Мія могла бачити тільки його очі. Вона дивилася знизу вгору в ці мерехтливі колодязі горіхового кольору й розуміла, що вони невідривно прикуті тільки до неї. Усі ці перли й коштовності, усі шовки та позолота, уся навколишня пишнота. Усі ці прегарні дони, вкриті золотом з голови до ніг. Але він бачив тільки її.
Спостерігаючи в Залі Пісень, вона знала, що грацією він не обділений, але, Доньки Божі, хай як там важко йому давались інші Аалеїні уроки, танцювати цей хлопець умів. Якусь мить вона рухалася в його обіймах, кружляла, хилилася, гойдалася, а музика, здавалося, грала все гучніш, і світ навколо зник. Якусь мить вона вже не була Мія Корвере, дочка знищеного дому, випалена дощенту жагою помсти. Не була неопереною найманою вбивцею чи прислужницею богині. Просто дівчина. А він — хлопець. Очі їхні бачили тільки одне одного. Голос Аалеї лунав у вухах.
«Розважтеся, мої любі. Смійтеся. Любіть. Згадайте, як це — жити, і забудьте, нехай навіть на мить, як це — служити».
— Ваші запрошення, будь ласка.
Мія усвідомила, що музика спинилась. У залі запанувала тиша. Вона розвернулася й побачила перед собою трьох легіонерів-люмінатіїв у панцирах з полірованої смертекості. Головний між ними статурою нагадував цегляну стіну. Холодні блакитні очі дивилися просто на Тріка.
— Запрошення, — повторив він.
Трік кинув погляд на Мію. Потягнувся до кишені.
— Звичайно ж…
Центуріон клацнув пальцями і вказав на Ешлін та Озріка, які проходжувалися на краю юрми.
— І в цих також. У всіх, хто криваві сльози має, — солдати прочісували натовп приголомшених гостей, виокремлюючи аколітів в Аалеїних масках. Цить. Піп. Джессаміна. Петрос. Карлотта…
Трік обмацав кишеню і витягнув звідси пригорщу пилу.
— Я певен, що щойно мав…
Мія потягнулася до кишеньки, прихованої в корсажі. І знову ж таки там, де любесенько лежало її запрошення, лишилася тільки жменя пилу. Так, наче…