Джей Кристофф – Безніч (страница 56)
Крізь забарвлене в синє скло вона подивилася на Карлотту, захоплюючись тією поемою, на яку Маріелла перетворила дівоче обличчя. Ткацтво тільки кілька оборотів тому завершилось, і важко було не зважати ані на різницю, ані на те, як на результат витріщалися інші неофіти. Тепер Карлоттині вуста стали повнішими, лінії тіла — округлішими. А там, де дівочу щоку колись спотворювало аркімічне тавро, тепер була тільки гладенька бліда шкіра.
— Ткаля знає своє ремесло, — усміхнулася Мія.
Карлотта глипнула на неї, а потім знову глянула у вікно.
— Ще б пак…
— Ой, та ну, ти, Лотті, тепер чисто тобі картинка, — запротестувала Еш. — Маріелла — справжня майстриня.
З-за сестриного ліктя вигулькнув Озрік:
— Ой, та. Картинка, це вже певно.
— Це так дивно, — пробуркотіла Карлотта. — Скучати за чимось.
Дівчина торкнулася того місця, де колись було тавро. Пальці провели по нині бездоганній шкірі. Вона більше нічого не сказала, і Мія не збиралась наполягати. Та, коли дівчина дивилися на місто, що пропливає повз них, Мія бачила, як у її погляді ворушаться спогади. Тіні, що забарвили Карлоттині очі в глибоку синь.
Мія знала, що Карлотта — її головна суперниця в змаганні Павуковбивці. Що Пан Добрик правду казав: жалість може стати зброєю, яку використають проти неї самої. Що їй має бути байдуже.
Та їй чомусь байдуже не було.
Гондола нарешті причалила до невеличкого пірсу перед величним п’ятиповерховим палаццо — такий будинок міг тільки хребцеродженним належати.
— Прірва свята, що тут відбувається? — шепнула Мія.
Ешлін та Озрік одночасно знизали плечима — схоже, їхній татко таки не все-все їм розповів. Перед тим як ступити на пристань, Мія вчетверте перевірила свій кинджал зі смертекості. Над каналом віяв крижаний вітер, пірс під ногами виявився слизьким.
Аколітів завели до палаццового фоє. Стіни там були червоні, всюди висіли прегарні портрети в розкішному ліїсянському стилі[74]. Вази з квітами сповнювали повітря ароматом, а в різьбленому каміні ревіло полум’я.
На верхній сходинці величних гнутих сходів стояла шахіда Аалея. І хоча Мії здавалося, що це дурнуватий вислів, який тільки в книжках зустрінеш, від погляду на шахіду в дівчини й справді перехопило дух. Жінка була вдягнена в довгу сукню, що струменіла до підлоги, — вона була червона, наче кров із самого серця, оздоблена чорним мереживом та перлами. Корсет із кістки морського змія зробив талію нестерпно тонкою, а глибоке декольте відкривало шкіру гладеньку й білу, як вершки. У руці жінка тримала маску-доміно на тоненькій тростинці зі слонової кості.
Очі Лотті розширились, усі її сумніви у власній зовнішності миттю забулися.
— Та я матір власну убила б за таку сукню…
— Та щоб таку сукню отримати, я
— Що, Ярнгейм, позмагатися вирішила? — сухо спитала Лотті. — Ліїсянський єдваб, корсаж за мельфійською модою, ще й рукавички до пари? Та я тебе
Мія та Еш миттю припинили сміятися, щойно Аалея заговорила, а голос у неї був вкрадливий, що той дим.
— Аколіти, — усміхнулася вона. — Вітаю вас і дякую за те, що ви прийшли. Три місяці минули, відколи ви приєдналися до Багряної Церкви. Ми розуміємо, що уроки тривають довго і години тиснуть вагою, тож час од часу я переконую клір дозволити вам… трохи відпочити, як раніше.
Аалея усміхнулась до неофітів, як сонечка з небес.
— Наближається мить Великої Десятини, коли заведено дарувати своїм близьким подарунки. По той бік каналу стоїть палаццо претора Джузеппе Марконі — юного хребцеродженного багатія, який організовує одні з найкращих вечірок серед тих, що я відвідувала. Цього вечора він влаштував традиційне прийняття на честь Великої Десятини — бал, куди запрошують самі тільки вершки столичного світу. Знайшлися запрошення і… для вас.
Аалея немов з повітря витягла жменьку пергаментних сувоїв і повільно обмахнула ними шию.
— Звісно ж, кожен з вас має вигадати переконливе пояснення,
Шахіда змахом руки вказала на подвійні двері.
— Там ви знайдете гідну одежу. Розважайтеся, мої любі. Смійтеся. Любіть. Згадайте, як це — жити, і забудьте, нехай навіть на мить, як це — служити.
Аалея роздала позолочені запрошення й провела аколітів крізь великі двері. А там Мія побачила численні ряди найпрекрасніших суконь та костюмів, що вона тільки бачила. Найкращий крій. Найрозкішніші тканини. Ешлін майже пірнула в купу шовкових корсетів, навіть Джессаміна загубила фірмовий сердитий вираз обличчя.
Мія з круглими очима бродила крізь ліс хутра та оксамиту, дамасту та мережива. Відколи вона востаннє бачила такий одяг зблизька, минуло вже багато років. І ще більше — відколи могла щось таке вдягнути. Вона змалку відвідувала найрозкішніші бали та прийняття, вдягала найкращі сукні. Пригадувала, як танцювала з батьком на балу в якогось сенатора чи ще когось, стоячи в нього на ногах, як вони кружляли по всьому приміщенню. На якусь мить вона загубилась. У спогадах про життя, яке втратила. У думках про людину, якою вона могла стати, але не судилося.
Дівчина торкнулася масок, які Аалея для них наготувала. Кожна з них була вольто — овальна, на все обличчя. Перлисто-біла кераміка із золотою оздобою, і на кожній масці — три криваві сльозинки під правим оком. Винятково добра робота, кожна маска — оксамитово-м’яка на дотик.
— Щось це трохи занадто, еге?
Мія повернулася і побачила поруч із собою Тріка, що похмуро глипав на інших аколітів. Озрік із Марцеллом міряли численні камізельки і шийні хустки та вклонялися один до одного: «Після вас, пане». — «Ні-ні, після
— Трохи занадто? — повторила Мія.
— Ми ж маємо бути служителями Матері. А вони наче малі діти поводяться.
Щиро кажучи, Мії теж було ніяково. Коли Аалея вперше відправила їх до Богодола, дівчину замкнули в камері та побили до півсмерті за наказом Володаря Клинків. Відтоді вони вже десятки разів до Міста мостів і кісток подорожували, та вона ніяк не могла повністю відкинути відчуття, що цей «подарунок» занадто гарний, аби бути справжнім. Та зрештою вона знизала плечима.
— Від того, що ми разочок повеселимося, біди не буде. Нумо, спробуй. Раптом тобі сподобається.
— Маячня якась, — прогарчав він. — Я тут не для того, щоб мені подобалось.
— Заспокойся, мій суворий центуріоне, — Мія підхопила одну з масок-вольто й приклала її до Трікового обличчя. — Якщо ти раптом усмішкою луснеш, ніхто того навіть не побачить.
Трік зітхнув і подивився на вішаки із вбранням для поважних панів. Куртки та дублети, чоботи з начищеними пряжками та камізельки з блискучими ґудзиками.
— Я трохи неотесаний для таких діл, — зізнався він. — Аалея старалася, але, по правді, я навіть не знаю, з чого починати.
Мія усміхнулася. Запропонувала йому руку.
— Що ж, це добре, що ви мене поруч маєте, доне Тріку.
Зрештою обтісування пройшло непогано. Знайти щось таке, що гарно сиділо б на таких широких плечах, було справжнім викликом, але Мія таки розшукала для Тріка довгий сурдут вугільно-сірого кольору (як видно, у цьому сезоні серед шляхти в моду ввійшли темні кольори) із золотою оздобою. Хлопець присів і корчився, поки вона заплітала його просолені косиці в щось, що бодай чимось пристойну зачіску нагадувало, а ще зав’язала навколо шиї білу шовкову краватку. Трік проінспектував її роботу в дзеркалі та похмуро кивнув. Ешлін голосно присвиснула зі свого кутка.
Для себе Мія обрала сміливу сукню з візерунчастого оксамиту глибокого винно-червоного кольору і ще трикутний капелюх із тієї самої тканини. Підвела очі сурмою. Нафарбувала губи помадою бургундського відтінку. Аалея обирала відтінки червоного, а Мія мала схожий типаж, то й вирішила, що ця гра варта свічок. Дівчина наділа пару довгих рукавичок, накинула палантин з вовчого хутра, глянула на себе в дзеркало й усміхнулася.
І знову з куточка свиснула Ешлін.
Аколіти повільно вийшли на яскраве сонячне світло, їх перевезли на той бік каналу. Крокуючи широким пірсом та крізь ворота палаццо Марконі, Мія дивилась на гостей: хтось приплив у гондолах, хтось приїхав у каретах, коні форкали та тупцяли на холоді. Від води дув колючий вітер, і дихання дівчини хмаринкою ширяло в повітрі. Вона щільніше загорнулася у вовче хутро, примружилась від блідого світла червоного сонця, що сіялось крізь хмарну вуаль, і подумала, що не варто було вдягати сукню з відкритими плечима. Трік, що йшов під ручку з Ешлін, помітив, як Мія тремтить, й огорнув її вільною рукою, аби зігріти.
Тепер Мія вже значно менше шкодувала, що саме таку сукню обрала.
Усі аколіти мали на собі вольто, їхні обличчя ховалися за гладенькою керамікою. Коли вони неквапом увійшли до палаццо, Мія побачила, що інші гості убрані на той самий манір, але деякі маски змусили її очі покруглішати. Один чоловік надів машкару смерті, вирізану з чорної слонової кості, а в очницях маски сяяли сфери аркімічного вогню. Дівчина побачила жінку у масці-доміно із пір’я жар-птиці, що наче полум’ям бралося, коли світло сонць просто на нього потрапляло. А найбільше вражала маска на дівчинці-підлітці — то було полотно чорного шовку, що обліплювало її обличчя. Шовк хвилювався, немов приспущене вітрило, та коли вони увійшли досередини, тканина й далі брижилася, хоча жоден вітерець уже не віяв.