Джей Кристофф – Безніч (страница 55)
Минали хвилини. Чулися різкі вологі звуки. Крапання. Цить перетворився на скривавлене м’ясиво. Голова впала на плече. Кров лилася його ногами, немов темно-червоний приплив. Вони ж не можуть це й далі продовжувати? Мія повернулася до Еш і тихо прошипіла:
— Вони ж його вбивають!
Еш похитала головою:
— Дивись.
Маріелла продовжувала свою жорстоку роботу, кривавий вишкір тільки ширшав. Цить слабенько шарпав ланцюги, але цієї миті він уже був заледве при тямі. І коли вже Мія могла буквально порахувати його ребра крізь шкіру, коли здавалося, що ще один невидимий удар покладе край його життю, превелебна матінка здійняла руку:
— Досить.
Маріелла глипнула на Друзіллу, посмішка її хутко полишила вуста. І все ж ткаля повільно схилила голову й з неприхованим невдоволенням опустила руку.
— Брате любий, брате мій, — прошамкала вона.
Марій ступив уперед, прибираючи гладке біле волосся з лиця. Альбінос зашепотів, тихо й мелодійно, немов наспівував собі під ніс. Слова відлунювали всією залою, немов хорал у Гранд-Базиліці. І на очах приголомшеної Мії кров, що натекла Цитеві під ноги, заворушилася.
Спочатку вона здвигнулася, немов її збрижили якісь приховані вібрації. Та ось — повільно, неквапом — багряний потік вирушив камінням хлопцеві під ноги, і поки той смикався й шарпався, поповз угору Цитевими ногами й повернувся до ран, які Маріелла роз’ятрила. Мія глянула в обличчя промовця, бліде, наче в мерця. Чоловікові очі були не рожевими, як зазвичай, а криваво-червоними. А усмішка сяяла екстазом.
Маріелла, що стояла обіч брата, і собі здійняла руки. Перебирала ними в повітрі, немов майстриня біля кривавого верстата. Цить виструнчився, затрусився, вуста в нього розтулилися, лице блищало від поту, і рани, одна за одною, закривалися. Страхітливі розриви й проріхи. Волога пошматована плоть. Цить мовчки смикався, але всі рани із шемранням стулились, поки на спині не лишилось жодної подряпини.
Хлопець обвиснув на ланцюгах, з вуст його цівкою збігала сукровиця. Увесь цей час він лишався при тямі. Кожної миті. Аколіти дивилися на нього із сумішшю жаху й благоговіння.
Руки розімкнули його окови та накинули рясу на неушкоджені плечі.
— Відведіть його до його кімнати, — промовила Друзілла. — Від завтрашніх занять його звільнено.
Руки підкорилися, підхопили Цитя й витягли його із Зали. Превелебна матінка обвела поглядом аколітове зібрання, спиняючи блакитний погляд на кожному з них. Фасад поважної матрони зник, материнська любов випарувалась миттю. То була незамаскована вбивця. Та сама жінка, яка сиділа собі любесенько, поки володар Кассій та його люди катували її аколітів у темних камерах Богодола. Та сама жінка, що з усмішкою відправила вісьмох своїх учнів на смерть.
— Сподіваюся, у подальших демонстраціях потреби не буде, — сказала вона. — Якщо когось іще спіймають за стінами власних спалень після дев’ятих дзвонів, той аколіт вип’є з цієї самої чаші. Тільки наступного разу я можу дозволити ткалі Маріеллі задовольнити всі її бажання.
Матінка сховала руки в рукавах. Вклонилася.
— А тепер — на добраніч, діти.
Сон приходив повільно, прокинулася Мія ще до того, як дзвони пробили до підйому, і роздивлялася стіни. Налаштована повернути міць робочій руці, дівчина взялася до вправ: відтискалася від краю ліжка, підтягувалася в одвірку. За кілька хвилин її лікоть почав волати, та вона переборювала біль, поки сльози на очах не виступили. Зрештою дівчина впала на підлогу, лежала там, намагаючись відновити дихання, і кляла Соліса на чому світ стоїть.
Вона вислизнула з кімнати й рушила до купальні. Та, коли проходила повз одну зі спалень аколітів, почула звідти тріск, дзенькіт розбитого скла. Завмерла поряд із дверима, і з-за них пролунало ще кілька ударів та гупання.
— Вважай, що я цікава.
Мія нахилилася ближче й притиснула вухо до дверей.
Двері рвучко розчахнулися, і заскочена зненацька Мія відстрибнула. За дверима крізь морок вона роздивилася Цитя. Очі червоні. Шкіра біла. Прегарне обличчя вкрите доріжками сліз. Хлопець був оголений до пояса та вкритий потом після вправ. У кімнаті царював хаос: шухляди перегорнуті та розкидані попід стінами, ліжко в безладі. Мія обдивилася хлопця з голови до ніг. Стрункий, гарно розвинені м’язи. Безволосі груди. Якщо не рахувати синців довкруж зап’ястків, на його тілі не лишилося жодного сліду від катування, що влаштували Маріелла з Марієм.
Хлопець витріщився на неї. Вуста міцно стиснуті. В очах — лють.
— Я перепрошую, Цитю, — промовила Мія. — Шум почула.
Цить мовчав. Не рухався.
— У тебе все гаразд?
Жодної відповіді. Тільки холодний погляд, повний сліз. Вона згадала, яким бачила його вчоробороту: голова закинута назад, губи відкривають беззубі ясна. Це тому він ніколи не говорить? Як він геть усі зуби загубив? Може, він їх сам собі повиривав — задля десятини, щоб до Церкви ввійти?
Стояли вони отак, і ніхто не збирався поворухнутися. Тиша лунала голосніше за дзвін до безночі над Богодолом.
— Мені прикро, — спробувала Мія. — Через те, що вони з тобою зробили. Це було жорстоко.
Хлопець трішечки нахилив голову. Ледь помітно знизав плечима.
— Якщо ти захочеш про це колись поговорити…
Цить безбарвно підсміхнувся.
— Ну тобто… — Мія легенько змахнула рукою. — Напиши про це. Якщо схочеш. Я буду поруч.
Хлопець пильно подивився Мії у вічі. Ступив назад, стрімко ворухнув вкритим синцями зап’ястком і захряснув двері просто в неї перед обличчям. Мія відсахнулася, ніс її ледь уникнув ще одного переламу. Дівчина сховала пальці за пасок і стенула плечима.
— Не можна ж людину за спробу винуватити, — промовила вона і почовгала коридором.
— Це що, аж так ненормально, що мені не начхати?
— Слухай, це ж не означає, що мені мусить байдуже бути лише тому, що я від того нічого не виграю. Вони ж його катували, Пане Добрику. Нехай навіть у нього після цього жодного шраму не лишилося, це не значить, що все безслідно минулось. І Наєв про це казала. Що я мушу шукати те, що для мене важливе.
— Я знаю, що мушу сприймати його за суперника. Я знаю, що для всіх нас місць поміж Клинками не вистачить. Але все в цій Церкві створено для того, щоб перетворити мене на кригу. Тож із кожним оборотом стає все важливішим зберігати ту частинку мене, яка відчуває жалість.
— Ще одна причина від неї не відмовлятися, еге ж?
— Пф-ф-ф.
— Заткайся.
Пролунав сміх, і тіні усміхнулися.
— Ніколи.
Дівчина та не-кіт розчинилися в темряві.
МАСКАРАД
Тижні спалахували в темряві непоміченими, як не рахувати дзвонів, прийомів їжі та годин і годин навчання[73]. Щообороту після уроків Мія з Тріком вправлялися або в Залі Пісень, або в Залі Істин. Під час кожного заняття в Залі Пісень Мія опинялася в парі з Джессаміною чи Діамо, і підлогу розмальовувала її кров. І хоча, правду кажучи, її дедалі більше тішило Трікове товариство, вона почала замислюватися, чи той він наставник, якого вона потребувала…
Зима тривала, наближався День Великої Десятини, і сніг узявся обряджати Богоділ у бруднувато-білі шати. Безніч за безніччю гарненькі тіні вирушали в Криваву путь з покоїв Марія, пурхали містом у пошуках таємниць, поверталися та складали їй до Аалеїних ніг. Шахіда Машкар ніяк не натякала на те, хто може перемогти в її змаганні.
Ткаля й далі працювала, змінюючи обличчя аколітів одне за одним. Ткацтво змусило уповні розквітнути дику красу Джессаміни, максимально загострило приємну від природи Озрікову зовнішність, навіть Петросу втрачене вухо повернуло. Свіжовиткані аколіти вдалися до численної зброї Аалеї: під час занять чи після них провадились дрібні забавки — флірт, дотики. За їжею Мія відчувала, що в повітрі ширяє щось нове. Потайні погляди та приховані усмішки. Як на Мію, аколіти на це заслуговували, якщо врахувати піт та кров, які з них лилися. Заняття ставали все виснажливішими, на цей момент майже половина з неофітів загинула. Дівчина була певна, що дрібка безневинних розваг нікому не зашкодить.
А тоді настала пора маскараду.
Після вечері всіх аколітів до останнього зібрали в покоях Марія. Без преамбули їх одне за одним провели Кривавою путтю. Коли Мія скинула із себе одяг, то відчула на тілі голодні погляди, та й сама інших навзаєм роздивлялася. Коли аколіти випірнули з теплої крові під Свинарнею, їм наказали ретельно вимитися та хутко вдягнутися. Усіх сімнадцятьох повезли — у критій гондолі, не менше — до столичного кварталу, де хребцеродженні живуть. Мія сиділа поруч з Карлоттою, Ешлін та Озріком і спостерігала з-під тенту, як вони пливуть повз чудові маєтки найбагатших та наймогутніших містян. Руки, що їх везли, були вбрані, як слуги з багатої господи, — сюртуки із золотою оздобою, шовкові панчохи. Криваво-червоне світло Саана похмуро сіялось крізь важку завісу сірої каламуті, та Мія все одно мружилась і прилаштувала на перенісся азуритові окуляри.