Джей Кристофф – Безніч (страница 54)
— У мене тут ідея з’явилась.
— Ой леле, — пробурчав Трік.
Мія показала «паці». Хлопцеве обличчя полишила тінь Маріелли, і він усміхнувся. Відвернувся від статуї й подивився на Мію, схрестивши руки на грудях.
— Ну то кажи.
— Якщо ти мав люб’язність звернути увагу, я тут у Піснях трохи відстала.
— Трохи? — форкнув Трік. — Та там манекени є, які могли б тобою, Бліда Донько, підлогу витерти.
— Ой, спасибі тобі величезне, — насупилась Мія. — Якщо тобі кортить відійти ненадовго й тихесенько себе відтрахати, я терпляче почекаю на твоє повернення.
Трік здійняв брову. Мія зітхнула та загнала норов посидіти в куточку.
— Вибач, — промимрила вона.
— Не зважай, — усміхнувся він. — Не думаю, що тобі чемність личить.
— Я маю пропозицію.
— Мені це дуже лестить.
— Та не таку пропозицію, ти, збоченцю.
Вона вдарила хлопця по руці, а той вишкірився. Та десь у глибині тих мерехтливо-горіхових очей промайнуло розчарування. Щось таке в поставі, в нахилі голови. Щось, що вона почала впізнавати — після місяців Аалеїного наставництва.
— Мені на Піснях зад надерли, — промовила вона. — А від тебе на уроках Павуковбивці стільки ж толку, скільки для євнуха — у пов’язці на стегна, — Мія заглушила Трікові тихі протести. — Тож навчи мене тих Солісових вправ з мечем, які завадять Джессаміні мені голову відрізати, а я зроблю все, щоб ти себе до ініціації отруїти не встиг. Згода?
Трік набурмосився. Тепер вона бачила, як бажання борюкається зі здоровим глуздом.
— Міє, серед Клинків для всіх нас місць не вистачить. По суті, ми тут всі одне з одним змагаємося. Навіщо мені тобі допомагати?
— Бо я сказала «будь ласка»?
— Ти не казала «будь ласка».
— Проста формальність, — відмахнулась Мія.
Трік усміхнувся, і Мія вишкірилася у відповідь, вперши руку в бік. Аалея казала, що мовчання — це найкраща реакція на запитання, коли людина вже сама знає відповідь. Тож вона нічого не сказала, зазирнула в ці великі гарні очі й дозволила говорити тому самому бажанню. У глибині душі їй кепсько було від того, що випробовує Аалеїну науку на своєму другові, але, як сам Трік і вказав, це ж фактично змагання було. І, як любила примовляти Аалея, ніколи не здіймай меча, якщо не хочеш кров пустити.
— Гаразд, — сказав Трік нарешті. — Щовечора годину після уроків. Приходь завтра до Зали Пісень.
Мія зробила реверанс.
— Спасибі вам, доне Тріку.
Трік простягнув руку, і вони поручкались на знак укладання угоди. Завмерли так на мить зі зчепленими руками. Коли палець Тріка ніжно ковзнув її зап’ястям, у Мії закололо шкіру. Та хлопець схаменувся, відпустив її руку, пробурмотів щось схоже на вибачення й утік. Мія розвернулася, щоб піти в протилежному напрямку, приховуючи тонку усмішку, і цієї миті тінь її заговорила.
Мія підкотила очі:
— Так, батечку.
— Так, б-б-б-батечку.
Мія вишкірилася і грайливо ляснула Пана Добрика по голові, тільки удар пройшов крізь нього. Дівчина та її тінь вирушили до спального крила, шукаючи ліжко й сни.
З темряви ступив красень і подивився їм услід яскраво-блакитними очима.
І, як завжди, ані пари з вуст.
Минуло вже багато годин, коли гучний стукіт у двері вирвав Мію з обіймів читання. Вона витягла стилет з-за пояса, накинула на себе одежину. Підкралася до дверей і зашепотіла до людини по той бік:
— Еш?
— Аколітко, будь ласка, відчиніть двері.
Мія стиснула кинджал міцніше, повернула ключ і визирнула у темний коридор. По інший бік дверей вона побачила Руку — темна ряса, приховане під каптуром обличчя. І тут вона згадала про Наєв. Замислилась на мить, де ж та може бути.
— Вас прикликає превелебна матінка Друзілла, — промовила Рука.
— Звичайно ж, — уклонилась Мія. — Підкорююсь її наказу.
Дівчина оглянула коридор, побачила, що й інші Руки стукають до спалень аколітів. На світло, похитуючись, вийшла Еш, її бойові кіски здибились після сну. За спиною дівчини вона вгледіла її брата Озріка, його вкладене в шпичаки волосся стирчало на голові під неможливими кутами. Складалось враження, що будили всіх, тобто навряд чи Мія вскочила в якусь персональну халепу.
— Що тут відбувається? — шепнула Мія, коли група учнів почвалала за Руками.
— Я не більше за тебе знаю, — позіхнула Еш. — Закладаюся, що нічого хорошого.
— Підтримую.
Аколіти повільно тягнулися спіральними сходами, десь у пітьмі співав примарний хор. Коли вони зайшли до Зали Жалоби, Мія схилила голову перед статуєю і торкнулася чола, очей та вуст, як і всі інші. Вона помітила, що зібрався весь клір: Аалея, гарна, наче картинка, у тоненькому платті бургундської барви; вдягнена в нефритово-зелене Павуковбивця, ще похмуріша, ніж зазвичай; Мишолов та Соліс у темній шкірі — один усміхається, інший супиться. У тіні Нії стояла Друзілла, міцно стиснувши губи. А поряд з нею Мія побачила фігуру, прикуту до статуї залізним ланцюгом…
— Цить…
Хлопця прикували за талію, очі йому зав’язали чорною пов’язкою, і стояв він спиною до інших. Аколіти встали півколом біля підніжжя статуї — мовчазні та занепокоєні. Ешлін кивнула сама до себе й шепнула до Мії:
— Кривава покара.
— Що?
— Ш-ш-ш. Дивись.
— Дякую, що долучилися до нас, аколіти, — промовила Друзілла. — Є кілька правил, що непохитно керують життям Клинка. Щоб вижити на службі Матері, вам доведеться жити, нехтуючи путами законів, і тому тут, у цих стінах, ми даємо вам стільки волі, скільки це можливо. І все ж таки серед запроваджених правил є такі, що ігнорувати їх не можна. Після того як убили аколіта Водозова, усіх вас попередили не полишати свої кімнати після дев’ятих дзвонів. І я пообіцяла, що людина, яка порушить цю заборону, дістане суворе покарання. І все ж один з вас вирішив перевірити твердість мого рішення, — вона змахом руки вказала на Цитя. — А тепер ви станете свідками того, чого варті дурниці.
Превелебна матінка спустилася з узвишшя й розвернулася до тіней.
— Промовцю? Ткале?
Мія побачила, як у світло від вітражів ступили дві фігури. Промовець Марій був одягнений у шкіряні бриджі, не мав на собі чобіт, а червоні шовкові шати недбало вкривали оголений торс. Його сестра Маріелла з голови до ніг загорнулася у вільну чорну одежу. Брат із сестрою стали позаду хлопця. Коли Маріелла почала розминати пальці й морок сповнив неприємний вологий хрускіт, Цить повернув до неї голову. Звук цей він, мабуть, впізнав навіть із зав’язаними очима. Мія побачила, як він глибоко вдихнув і знову завмер, наче кам’яний.
Матінка Друзілла промовила залізним тоном:
— Починайте.
Маріелла здійняла руку з розчепіреними пальцями. Мія стояла зручно: вона бачила обличчя жінки, ті жаскі вуста, що розліпилися в кривавій посмішці. Маріелла щось тихенько промурмотіла, примружила очі й стиснули руки в кулаки.
Повітря розітнув різкий звук, і плоть на Цитевій спині луснула, наче підгнилий фрукт. Хлопець закинув голову, його шкіру розітнули чотири страхітливі розриви, немов поперек хребта його шмагав невидимий батіг. Ринула кров, здригнулися м’язи, Мія аж скривилася, коли крізь рани побачила рожевувато-лискучу кістку.
Та хлопець не видав ані звуку.
Маріелла знову змахнула рукою, отак звичайнісінько, неначе набридливу муху відганяла. На хлопцевій спині відкрилися ще чотири розриви, цього разу шматуючи нижню її частину. Кожен м’яз його тіла напружився, на руках та шиї випнулися жили, прегарне обличчя спотворила агонія. Мія не була певна, чи побачив це хтось інший з аколітів, але зі свого місця вона помітила, що, коли хлопець загарчав, губи його розсунулись й оголили порожні рожеві ясна.
І знову Маріелла змахнула рукою. І знову шкіра хлопця луснула. Тепер довгі нерівні рани відкрилися поперек ніг, а спина хлопця вже нагадувала ковбасний фарш. Під ногами Цитя натекла калюжа крові. Порскала артеріальна кров, шалені бризки утворювали візерунки, що мерехтіли в повітрі. І хоча біль мусив бути нестерпним, хлопець не прохопився ані звуком. Нажахані аколіти спостерігали за кожним порухом Маріелли, за тим, як від спини Цитя відривається все більше й більше шматків. І весь цей час хлопець лишався таким мовчазним, неначе він уже помер.