Джей Кристофф – Безніч (страница 53)
— Можна мені мої сигарили повернути?
Це забрало всі сили, але вона стрималася.
Її вивели з камери в підвалі. Провели яскраво освітленими вулицями до прихованих тунелів під Свинарнею. Запечатану лоєм дерев’яну скриньку вона тримала в руках. Кинджал зі смертекості сховала в рукаві. Ані пари з вуст.
Друга, зворотна прогулянка Кривавою путтю легшою за першу не стала. Мія скинула одяг, ступила оголена до ясно-червоного басейну під бойнею. Впала під натиском потоку й на якусь мить відчула спокусу просто залишитись там навіки, з усіма своїми запитаннями і страхами. Та вона штовхнула себе крізь усю цю вагу, міцно стискаючи в руках подарунок Меркуріо та клинок зі смертекості.
Три купелі потому мовчазна Рука супроводила її гнутими сходами до Небесного Олтаря — щоб поснідати, наче нічого поганого не сталося. Хлопців-аколітів видно не було — імовірно, вони вже в Богодолі, зібрані разом для того, щоб пережити власну порцію побиття та тортур. За столом Мія побачила Ешлін, з набряклими губами та порізом на щоці. Зустрічатися з нею поглядами Мія не стала. Наповнила собі тарілку, сіла та, не кажучи ні слова, взялася до їжі. Спостерігала, як сходами повільно піднімалися інші аколітки, проте колишні усмішки й жарти, що супроводжували трапезу, лишилися тільки спогадом.
Наприкінці сніданку за довгим порожнім столом сиділи тільки Ешлін, Джессаміна, Карлотта й Мія. Усі побиті. Вкриті синцями. Кров’ю. Але принаймні живі. З тих дев’яти дівчат, що вчоробороту зібралися в покоях Аалеї, повернулися тільки четверо.
Четверо, зроблені із заліза.
Інші — скло.
Дівчата перезирнулися. Завжди стоїчна Карлотта. Тріумфально налаштована Джессаміна. Тонка рисочка занепокоєння між бровами Ешлін — мабуть, вона думає, що могло статися з її братом. Та жодна з них не промовила ні слова. Мія не відривала погляду від тарілки й жувала один попелястий шматок за іншим. Змусила себе все до останньої крихточки доїсти. Відтирала підливку, наче кров від шерехатого каміння. А коли скінчила, тихо підвелася, повернулася до своєї кімнати й зачинила двері за спиною.
А там — подивилася на себе в дзеркало. Темні, оточені синцями очі. Тонкі тремтливі губи.
Мія поглянула на не-кота, що скрутився на краю ліжка. Пана Добрика Кассій та Затьмара налякали значно більше за неї. Та всі запитання про темряників, про Володаря Клинків та його їздця просто померли в неї на вустах.
— Усе гаразд, Пане Добрику, — зітхнула вона.
Мія кивнула:
— І ніколи, нізащо не стирай з пам’яті.
Вона всілася перед свічадом і подивилася на дівчину, що визирала на неї. На вбивцю, про яку Кассій розводився. На чудовисько. Замислилась, — на коротеньку мить, — що за життя вона мала, поки Скаева не подер його на стрічки. Спробувала згадати батькове обличчя. Спробувала забути материне. Відчула, як на очах скипають сльози. Забажала, щоб вони зникли, поки нічого не лишилося. Тільки Мія та дівчина, що дивиться на неї сухими очима.
Меркуріо мусив знати, що перевірка відданості вже близько. Знати, що саме мають на думці Кассій та клір. І хай навіть інша людина почувалася б зрадженою, якби вчитель її отак не попередив, Мія натомість відчула гордість. Старий знав, що на неї чекало, і все одно — ані пари з вуст. І не тому, що йому байдуже було.
Кассій та клір уявлення не мали. Поняття зеленого — про те, з чого вона зроблена. А
«Залізо чи скло?» — питали вони.
Мія стиснула зуби. Похитала головою.
Вона ні те, ні інше.
Вона криця.
ПОКАРА
Зрештою випробування володаря Кассія пережили сімнадцять аколітів. Чотири дівчини. Тринадцять хлопців. Усі розфабовані в численні відтінки крововиливів, синців та басаманів. У Цитя очі так кров’ю налились, що він три обороти заледве бачив. Марцелл кілька тижнів накульгував. Піпу майже зламали щелепу і майже місяць він тільки супи їв[72].
Мія знала, що її не повинно хвилювати, чи вижив Трік, чи ні. Та коли він піднявся сходами й тихо всівся на своє місце за вечерею, вона спіймала себе на тому, що усміхається до нього. А коли він підвів очі й перехопив її погляд, то вирішила не намагатися цю усмішку сховати.
І Трік усміхнувся у відповідь.
Її робоча рука все ще не зажила остаточно, але прочухан Меркуріо подіяв. Коли вважалося, що новачки вже доста оговталися, щоб повернутися до навчання, Мія вирішила відвідати Залу Пісень. Вона вже багацько уроків пропустила, пропустить більше — і навряд чи матиме хоч якісь шанси вистояти в Солісовому змаганні. Шанси свої вона в будь-якому разі високо не оцінювала, для неї найкращий варіант — це очолити список Зали Істин, зробити протиотруту для Павуковбивці. Та помилитися в тому змаганні означало вірну
Коли Мія ввійшла до Зали Пісень, Джессаміна відволіклась від вибивання соломи з навчального опудала та обдарувала її «хуй тобі»-посмішкою. Щойно Мія стала на своє місце в колі, Соліс підвів брову, дивлячись отим страхітливим поглядом сліпця. Той поріз, що вона йому лишила, ткаля Маріелла не вилікувала — обвітрену щоку прикрашав невеличкий шрам, який Останній явно вирішив зберегти.
Шахід не удостоїв її привітаннями, не згадав він і про тих аколітів, які з Богодола не повернулися…
— Для розігріву почнімо з дворучними вправами Монтої, — промовив Соліс. — Сподіваюся, ви практикувалися. Аколітко Джессаміно, може, будеш така люб’язна й покажеш аколітці Мії дещо з того, що вона пропустила?
Дівчина знову посміхнулася:
— Залюбки, шахіде.
Аколіти розділилися на пари й почали тренуватися. Джессаміна впевнено підійшла до підставок зі зброєю, взяла пару кривих кинджалів, іншу — кинула Мії. Дівчина спіймала зброю, але лікоть її тихенько обурився.
— Ми зі справжньою сталлю тренуємося, шахіде? — спитала Мія.
Останній відповів з кам’яним обличчям:
— Вважай це за стимул.
Джессаміна мовчки підняла ножі й замахнулась Мії в горло. Дівчина відсахнулася й ледь змогла загородитися від ударів рудої. Скидалось на те, що за її відсутності учні просувалися вперед семимильними кроками, і Мія зрозуміла, що брак тренувань та все ще слабка рука ставлять її в невигідне становище. Джессаміна билася люто й майстерно, і все, на що в Мії вистачало снаги, — це тримати свої тельбухи там, де їм належиться. На руці в неї з’явилося кілька неглибоких порізів, глибша рана — на грудях, і дівчина вилаялася, коли на кам’яну долівку зацебеніла кров.
— Що, Корвере, спочити вже треба? — посміхнулася Джессаміна.
— Дякую, люба. Тільки спочатку тебе до могили покладу.
Джессаміна просто розсміялася, підкидуючи кинджали вгору-вниз. Мія знала, що від Соліса втручання не дочекаєшся, тому зупинила кровотечу й повернулася до спарингу. Придивлялася до рухів інших — наскільки ухиляння від клинків Джессаміни давало змогу. Після години занять із кинджалами вони перейшли до коротких мечів, і тут Джессаміна теж милосердя не знала. Решту ранку Міїну дупу ганяли туди-сюди по всій залі, а завершився урок на тому, що вона впала горілиць на підлогу — вся в крові й синцях. Меч Джессаміни торкався її горла — якраз навпроти яремної вени. І нехай руда себе добре контролювала, Мія бачила, як легко тій було б зробити один порух зап’ястка й перефарбувати каміння на червоне.
Джессаміна вклонилася Солісові, глузливо посміхнулася до Мії та повернула зброю на підставку. Мія повільно звелася на ноги й схопилася за зболений лікоть. У ній закипало роздратування. Час, що вона втратила через поранення, дорого їй обійшовся, і відстала вона більше, ніж боялася. Щоб наздогнати, їй тепер треба було вдвічі більше тренуватися, а тим часом Джессаміна може суто «випадково» випустити їй кишки.
А найгірше — вони ж із Джесс такі схожі. Обидві — сироти Повстання Царетворців. Обох позбавили фамілій, обох рухає вперед та сама жага. Якби ж то Джесс не засліплював гнів, вони швидко подружилися б. І разом їх тримав би той самий зв’язок, викувати який тільки ненависті під силу. І хай у смерті Джессаміниного батька треба було винуватити Юлія Скаеву, а не Дарія Корвере, Мія все-таки розуміла, чому вигляд її крові змушував іншу дівчину посміхатися.
Звісно, після отакої прочуханки то така собі втіха була. А якщо Джесс вирішить дати волю своїй жазі крові, коли шахіда поруч не буде? Справді вбити її спробує? Непогані шанси, що від Мії тільки пляма на долівці лишиться.
Мія потрусила головою та пошкандибала до виходу із зали.
— Як ся маєш, доне Тріку?
Після уроків Мія знайшла хлопця в Залі Жалоби — він дивився на статую Нії. Коли дівчина заговорила, хлопець усміхнувся до неї — коротко, але ямочки на щоках себе показали. Оглянув її з ніг до голови.
— Зуби й Паща, Джессаміна тобі добрячих копняків надавала.
— Це краще, ніж дірок би наробила.
— Та воно здається, що кілька все одно залишилось.
— Думаю, треба до ткалі сходити. Нехай погляне.
Щойно вона згадала про Маріеллу — Трік спохмурнів та перевів погляд на статую. Хлопець з відсутнім виглядом провів рукою по лицю, обводячи пучками ті жахливі татуювання. Уже не вперше Мія спіймала себе на тому, що роздивляється його профіль і водночас картає себе за дурість. Якби не те чорнило — всі дівчата були б його, хто ж засумнівався б. І вона раділа, що він повернувся після Друзіллиного випробування. А проте…