Джей Кристофф – Безніч (страница 52)

Він пошкандибав до жаровні (а з носа в нього все ще кров точилася) і підняв коцюбу з розпеченого вугілля. Кінчик інструмента розгорівся сердито-помаранчевим сяйвом. Прив’язана до стільця Мія смикнулась, та Сантіно всадовив її на місце, а інший сповідник підніс коцюбу до її обличчя. Дівчина застигла. Відчула розпечений жар — на відстані дюйма-двох від власної шкіри. Пасмо волосся, що вибилось із зачіски торкнулося почервонілого заліза, скрутилося й пішло димком.

— Красунечка моя люба, — протуркотів Сантіно. — Боюся, ще хвилька — і ти вже такою красунечкою не будеш.

Руки вхопили її за голову, міцно утримуючи на місці. Дихання вирвалося крізь зуби сичанням. Тепер усередині неї тільки лють палала. Якщо їй настав кінець — вона не благатиме.

Ніколи не сахайся. Ніколи не страшися. Ніколи не стирай з пам’яті.

— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері, — проревів Мічелетто. — До того, як у Богодолі з’явилась.

— Нахуй пішов.

— Де ти була до того, як у Богодолі з’явилась? — заволав Мічелетто.

Тепер залізо вже майже притулилося до шкіри. Воно вже майже пекло. Мія відчула, як нудотно стиснувся шлунок, як піт пече очі. Вона глянула на сповідника. Вишкірила зуби. І злостиво прошепотіла:

— Пішов. Нахуй.

Брат похитав головою.

І з порожньою посмішкою підвів кінчик коцюби до її ока.

— Досить.

Посмішка хутко зникла з лиця сповідника. Хват довкруг Міїної голови послабшав. Обидва сповідники виструнчились, наче на параді. Брат Мічелетто ступив убік, і тепер було видно запнуту в плащ постать в одвірку.

Мія угледіла довге чорне волосся. Бездонно-чорні очі. Два мечі на поясі.

Усе ідеально просте.

Усе ідеально вбивче.

У животі здійнялося слизьке хворобливе відчуття, і коли темрява навколо них здригнулась, Пан Добрик затремтів. З тіней пролунало низьке розкотисте гарчання.

Вовче гарчання.

— Облиште нас, — наказав Кассій.

— Так, володарю, — відповіли Мічелетто й Сантіно.

Чоловіки низько вклонилися, мовчки кивнули Мії і стрімко полишили кімнату. Коли володар Кассій ступив до камери, Міїн живіт стиснуло в раптовому нападі страху, а Пан Добрик зіщулився в чорняві в неї під ногами. Володар Клинків стояв перед Мією: руки складені, довге темне волосся ворушить незримий вітер. Шкіру він мав — що найчистіший алебастр. Голос — наче мед і кров.

— Браво, аколітко. Мої компліменти.

— Володарю Кассію?

Мія озирнулася. Попри хворобливе відчуття в животі, попри хвилю жаху та захвату, які вона відчувала в його присутності, на неї зійшло розуміння.

Полегша. Злість. Досада.

— Випробування, — видихнула вона.

— Необхідність, — відповів Кассій. — Тепер, коли ти дізналася про Криваву путь. Окрім вправності зі сталлю, отрутою чи плоттю, є чеснота, якої служникам Багряної Церкви забракнути не може, — і ми мусимо в тому переконатися.

Мія глянула Чорному Принцу просто у вічі. Руки в неї трусилися.

— Відданість, — прошепотіла вона.

Кассій нахилив голову.

— Гордість Багряної Церкви — то її репутація. Жоден контракт, укладений конгрегацією, не лишився невиконаним. Жоден служитель не видавав таємниць переслідувачам. Щороку ми приймаємо до пастви нових людей і заточуємо вас до найгострішого краю. Та нехай вони здаються гострими, деякі клинки зроблені лишень зі скла.

— Зі скла?

— Скляна скалка здатна перерізати горло. Прохромити серце. Розітнути зап’ястя до кісток. Та натисни на нього не в тому місці — і скло трісне. А залізо — ні.

Бліді губи скривила легка посмішка. Рука Кассія ковзнула до клинка на поясі.

— Відколи замах на життя консула Скаеви провалився, кардинал Дуомо оголосив знищення Багряної Церкви божою волею. Юстицій Рем та його люмінатії переслідують нас у кожному кутку республіки. Нам підвладна могутність ісіїрського чародійства. Ми маємо каплиці в кожному великому місті. І якщо хтось із наших служителів потрапить до рук ворогів, ми мусимо впевнитись, що вони не тріснуть. Тож…

Кассій обвів рукою камеру, а плащ його шелеснув, щойно чоловік зробив порух. Страх Пана Добрика роз’їдав Міїн шлунок, тіні на підлозі звивалися. Коли коридором пролунав ще один крик, вона підвела погляд. Важко глитнула й спробувала заговорити.

— То випробування шахіди Аалеї — то просто обман.

— О ні. Той аколіт, що подарує їй найкращу таємницю, дійсно завершить курс Машкар першим номером. І всіх вас достоту знову й знову відправлятимуть до цього міста пошукати ці таємниці. Ми просто скористалися з можливості перевірити води, так би мовити.

— А інші аколітки, які до Богодола прийшли. Ви їх теж перевіряєте?

— Ми перевіряємо вас усіх.

— І хтось зламалась?

— Хтось завжди ламається.

Чоловік перехопив Міїн погляд. Зачекав, може, на якийсь докір.

Мія мовчала під цим бездонним поглядом, долаючи неприємне відчуття в животі. Горлом здіймався слизько-ядучий присмак жовчі, руки трусилися так сильно, що їй аж довелося за стілець ухопитися, аби стишити той дрож. Що в цьому чоловікові отак на неї діяло? Це тому, що він був таким, як вона? Пітьма в ньому озивалась до пітьми в ній?

Дівчина почула, як позаду пролунали тихі впевнені кроки. Оте низьке вовче гарчання.

Затьмара…

— Ви перший темряник, котрого я знаю, — промовила вона нарешті. — З яким розмовляла.

— Може, й останній, — відповів він. — Від ініціації тебе ще багато безночей відділяє. І якщо ти гадаєш, що ці узи допоможуть тобі в залах Матінки, то ти жорстоко помиляєшся.

Очі Чорного Принца були вбивчо холодними. Краса його — ще холоднішою. Мія відчувала, що тіньововк наближається. Пан Добрик у її тіні роздувся й зашипів, і тихе скреготіння відбилося від каменів у неї під ногами. Запитання чіплялося за Міїн язик, поки вона нарешті не знайшла сили заговорити, тихий шепіт ширяв повітрям, наче дим.

— Хто ми такі?

— Ким ми маємо бути?

— Меркуріо, Друзілла… — Мія ковтнула. — Вони казали, що ми обрані Матір’ю.

Коли Володар Клинків засміявся, волосся в неї на потилиці сторчма стало.

— То ти себе за таку маєш, мала темрянице? За обрану?

— Я не знаю, за кого я себе маю, — засичала вона. — Сподівалася, що ви мені поясните.

— За кого себе мати?

— Хто я.

— Важить не те, хто ти, — сказав Кассій. — А тільки те, на що ти здатна. І якщо вже шукаєш відповідь на найбільшу загадку власної природи, то шукай її деінде, поки не заслужиш. Та в одному й лише в одному ти можеш бути певна. Що є те, у чому ми з тобою однакові, якщо й в іншому різнимося.

У Мії аж шлунок підстрибнув, коли Володар Клинків нахилився ближче, витягуючи кинджал з рукава. Він простягнув руку й перерізав мотузку навколо її зап’ястків.

— Ми вбивці — ти і я, — сказав він. — Усі вбивці як один. І кожна смерть, що ми спричиняємо, є молитвою. Приношенням Велительці нашій благословенного смертовбивства. Смерть як милосердя. Смерть як попередження. Смерть як кінець усьому. Це те, що ми відаємо, те, що ми даруємо світу. Вовк не жаліє ягня. Шторм не просить вибачення в тих, хто потонув.

Він знову перехопив її погляд, і коли заговорив — голос його відлунював у її грудях.

— Та насамперед, і це головне, ми — прислужники. Служителі. Оточені ворогами. Віддані до самої смерті. Ми не згинаємося, ми не ламаємося. Ніколи. Саме цю істину ти дізналась у цій камері. Це найперша відповідь на будь-яке запитання про тебе, що ти могла собі поставити. І якщо тебе, аколітко, це не влаштовує, якщо ти, може, подумала, чи не зробила помилку, коли до нас прийшла, зараз час про це сказати.

Отак. Жодних відповідей. Тільки ще більше загадок. Якщо Кассій і володіє якимсь великим знанням про темряників, з нею він ділитись не збирається. Може, і ніколи. Чи, може, поки вона не заслужить, як він і сказав.

Тож, скривившись, Мія поволі підвелася зі стільця. Ноги в неї трусилися. Нудота проймала до кісток. Вона змерзла. Промокла. Пропахла штином морської води та крові. Щоки роздулись, очі синцями запливли, губи порепались. Вона відкинула вологе волосся з лиця й зустріла погляд Кассія.

Простягнула руку.