Джей Кристофф – Безніч (страница 48)
Лівиця стала домом для судових будівель та приголомшливої кількості соборів, а ще там був витік з величезного столичного акведука. Також на тих островах розмістилася штаб-квартира люмінатіїв — Біле Палаццо — і двоє з десяти військоходів Богодола. Залізні велетні бовваніють над навколишніми будівлями, стиснувши титанічні кулаки.
Мія рушила до найбільшої площі Лівиці — П’яци д’Вітріум. Вона чемно кивнула до охоронця й пройшла повз Біле Палаццо з його рифленими гранітними колонами, величними аркадами та велетенською статуєю Аа, що дивився згори. Всевидючий стояв у бойовому обладунку, здійнявши меч та щит. Пригадуючи несподіванку в Залі Кишень, Мія відвела погляд від Трійці, що прикрашала нагрудну пластину обладунку.
Дівчина наблизилась до охайної таверни, що примостилася на краю площі. Вивіска над дверима проголошувала: «Ложе королеви»[70]. Вона неквапом розвідала навколишні провулки, зайшла досередини та обрала кабінку в затіненому кутку. Коли підійшла жилава подавальниця і спитала, чого вона бажає, дівчина замовила віскі. І тільки-но влаштувалась, навколишні собори почали бити дванадцяту.
— Ш-ш-ш.
Правду кажучи, Мії дзвін подобався. Ноти ширилися, стикалися одна з одною, із дзвіниць здіймалися сонні голуби й розліталися разом з вітрами. Вона дивилася, як під передзвін змінився караул перед Білим Палаццо, як хвилями насували патрулі люмінатіїв у їхніх білих обладунках та багряних плащах. Думала про батька, що носив ті самі кольори й височів, такий гарний, проти неба. Про чоловіків, що посміхалися в мить його смерті. Вихилила свій віскі й замовила ще.
А після цього влаштувалася чекати.
Минали години. Дзвони пробили першу, потім другу. Вона погойдувала келихом і слухала тихі розмови тих небагатьох клієнтів, що лишалися о такій порі. Міркувала, куди могли піти інші аколітки, що за таємниці вони могли дізнатися. І коли дзвони нарешті пробили третю, над одвірком дзеленькнув дзвіночок, і досередини ступила постать у трикутному капелюсі та шкіряній шинелі. Коли дівчина побачила старого, шлунок у неї підстрибнув, а на вустах з’явилася усмішка. Чоловік роззирнувся таверною і помітив, хто причаївся в кутку. Він замовив вино зі спеціями й пошкандибав до кабінки, постукуючи по мостинах ціпком.
— Вітаю, Воронятко, — проказав Меркуріо.
Подавальниця принесла вино, Мія змусила себе поводитися спокійно, поки дівчина метушилась навколо. І коли вони опинилися наодинці, вона стиснула руку старого, страшенно радіючи, що знову його побачила.
— Шахіде, — шепнула вона.
— Твоє обличчя… тепер інше, — насупився той. — Гарніше.
— Хотіла б я про тебе те саме сказати, — усміхнулась вона.
— А там, під цією красою, та сама розумаха, — гмикнув Меркуріо. — Я не ображатиму тебе запитанням, чи був за тобою хвіст. Для таємної зустрічі ти непогане місце обрала.
Дівчина кивнула на Біле Палаццо по інший бік площі.
— У цій частині міста невеликі шанси наскочити на когось із сестер-аколіток.
— Бачу, вони тебе наразі не забили.
— Не тому, що не пробували.
Старий посміхнувся:
— Павуковбивця, еге ж?
Мія кліпнула.
— Ти знав, що вона з нами таке зробить? То чому не попередив?
— Достеменно я не
Мія поплямкала губами, але з різкою відповіддю так і не знайшлася. Старий правду сказав. Зрештою, це ж він дав їй екземпляр «Аркімічних істин». Дякувати Пащі, що вона й справді надавала більше уваги читанню, ніж інші серед цьогорічних учнів…
— Справедливо, — буркнула вона нарешті.
— Ну. Що тебе до Богодола привело? Аалея?
— Ага.
Меркуріо кивнув.
— Пощастило тобі. Вони щороку інше місто обирають. У Богодолі ти каміння не жбурнеш, аби чутки не поповзли. У мій рік старий шахід Телоній нас до клятого Краю заслав. Уяви, що за ласощі можна поміж дружин двеймерських рибалок розшукати…
— Та мені ніколи з усіма цими секретами добре не велося.
— То хіба не мусиш бути на вулиці, практикуватися?
— Я думала, що ти мені котрийсь позичиш, і можна буде разом згаяти час за пиятикою.
Меркуріо реготнув, і коли він усміхнувся — блакитні очі зблиснули. Зустріч з ним зігріла Міїне серце — нехай Богоділ вона заледве три місяці тому полишила, щиро кажучи, за химерним старим покидьком вона скучила. Дівчина взялась розповідати йому про Церкву — відредаговану версію. Про гору. Про сутичку із Солісом.
— А, цей жалюгідний козел, — пробуркотів Меркуріо. — Але в дідька гарний мечник. Звертай увагу на його уроки.
— Складно щось вивчити, коли не можеш уроки відвідувати, — вона показала свою руку, тепер лікоть мав премиле жовто-сіре забарвлення. — Тут чортова вічність мине, поки одужаєш.
— Лайно собаче, — різко промовив Меркуріо. — Це ж просто синці. Завтра найпершим ділом до тієї зали вернешся, — Мія взялася заперечувати, і старий підвищив голос: — Соліс надер тобі зад. Май це за урок. Часом слабкість — це зброя.
Мія прикусила губу. Повільно кивнула. Вона знала, що старий правду каже, що вона мусить навчитися від Соліса всього, чого тільки зможе. Тепер, коли вона знову опинилася в Богодолі, причина, з якої вона пішла вчитися до Церкви, палала в голові яскравіше, ніж будь-коли. Хоч би куди вона глянула — бачила нагадування. Ребра, де вона жила змалечку. Люмінатії та їхні осяйно-білі обладунки, що так сильно нагадували про батька.
Ті мудаки, що забрали його в неї…
— Щось чув про Скаеву, поки мене не було? — спитала вона.
Меркуріо зітхнув.
— Ну, його вчетверте обрали на посаду єдиноосібного консула, але цим нікого не здивуєш. Пів сената в нього під п’ятою, а інша половина — надто схарапуджені чи жадібні, щоб ґвалт здіймати. Скидається на те, що найближчим часом крісло другого консула лишатиметься порожнім.
Зачудована Мія мовчки похитала головою. Коли створили республіку, коли ітрейці вбили свого останнього короля, систему, яку вони збудували на руїнах монархії, було влаштовано так, аби унеможливити повернення королівської влади. Щоприходу істиннотьми ітрейці обирали правителів-консулів, але в Сенаті було дві консульські посади, і жодна людина не могла обіймати цю посаду більше ніж два рази поспіль. У цьому ж весь сенс республіки був. Владні повноваження було розподілено, і довго тривати вони не могли.
Коли генерал Антоній підняв повстання проти Сенату, Скаева десь відкопав застарілі поправки до Конституції Ітреї, що дозволили йому в разі потреби правити як єдиний консул, але…
— Він усе ще продовжує надзвичайний стан? — зітхнула Мія. — Повстання Царетворців шість років тому скінчилося. Ну в цього мудака і
— Ну, йому було б непросто переконати Сенат, що криза ще триває, але коли найманий убивця спробував закатрупити голову республіки в кафедральному соборі, напхом напханому свідками, досягти мети стало трохи простіше. Різанина на Істиннотьму довела Сенату, що місто все ще небезпечне. Тепер, щоб до Скаеви дістатися, тобі клята армія знадобиться. Він посцяти не піде, якщо йому загін люмінатіїв горщик не триматиме.
Мія цмулила свій віскі. Погляд від стільниці не відводила.
— Кардинал Дуомо, ясна річ, усе ще чіпляється за Скаеву, наче дитина за мамину цицьку, — пробуркотів Меркуріо. — Його клір читає проповіді, восхваляючи нашого «уславленого консула» та його «золотий вік миру», — старий гмикнув. — Більше на золотий вік тиранії схоже. Нам до нового заду на троні ближче, ніж тієї миті, коли Царетворці армію збунтували. Та плебеї це за чисту монету мають. Мир — це стабільність. А стабільність — це гроші. Нині Скаева майже недосяжний.
— Дай мені час, — промовила Мія. — Я до нього дотягнусь. Правда, ніжно не вийде.
— Та еге ж, що ж тут не так піти зможе?
— Меркуріо, Скаева має померти.
— Про навчання своє думай, — гарикнув Меркуріо. — Тобі до ініціації — рукою махнути. Церква тебе все серйозніше перевірятиме, і є купа шансів, що тебе поховають десь між цією миттю та фінішною прямою. Про Скаеву непокойся, коли Клинком станеш, не раніше. Бо нині до нього дістатися тільки повноправний Клинок зможе.
Мія опустила погляд. Кивнула.
— Гаразд. Обіцяю.
Меркуріо глянув на неї, вічно суворий погляд трохи полагіднішав.
— Як ти там тримаєшся?
— Та непогано, — вона знизала плечима. — Якщо втрату руки не рахувати.
— Скоро вони тебе проситимуть робити всяке. Неприємне. Щоб довести відданість.
— Я вже кров на руках маю.
— Воронятко, не про те йдеться, щоб убивати тих, хто на це заслуговує. Ти ката вколошкала, це правда. Але ж то була людина, що твого батька повісила. Навіть найм’якшим з нас такого вбити нескладно, — старий зітхнув. — Часом думаю, чи правильно я вчинив. Коли втягнув тебе в це. Навчив тебе всього.
— Ти ж сам сказав, — засичала Мія. — Скаева — йобаний тиран. Він мусить
— Людей, кажеш? То в них усе діло?
Вона нахилилася над столом і стиснула руку старого.
— Меркуріо, я зможу.
— Ага, — він кивнув, і голос старого раптом захрип: — Я знаю, дівчаточко.