Джей Кристофф – Безніч (страница 47)

— Коли закінчите, любоньки, там одяг собі знайдете.

І жінка, усміхаючись, почалапала босими ногами геть. Ешлін стягнула із себе одежину, стрибнула до ванни й занурилася під воду. Рідина одразу стала темно-червоною. За якусь мить вона випірнула, відтираючи багрянець з очей.

— Оце була Кривава путь, — пояснила вона.

— Це так воно зветься? — спитала Мія.

— Ага, — дівчина нахилила голову, щоб витрусити воду з вуха. — Татко розповідав, що отак Клинки про всій республіці пересуваються. У кожному великому місті є присвячена Матері каплиця. Якщо там є кров, то Марій може нас провести до будь-якої. Кожної.

— То ти хочеш сказати, що мій учитель мене даремно крізь Шерехпустку направив?

Ешлін знизала плечима.

— Корвере, вони не будь-кому дозволяють на Криваву путь стати. Щоб переступити поріг, треба дозвіл від Марія отримати. Багряна Церква не дозволить будь-якому потенційному вступнику дізнатися, що в них є ісіїрський кровомовець. Якщо про це в Сенаті взнають, вони ні перед чим не зупиняться, щоб його схопити. Уяви собі: республіка зможе за власним бажанням переміщати армії по всьому світу.

— Але тепер вони нам довіряють? Ми ж тільки місяць чи два в аколітах ходимо.

Еш просто стенула плечем.

— Зуби й Паща, та звідки ж вони її беруть? — видихнула Мія. — Там же галони.

Ешлін ворухнула бровами:

— Скоро побачиш.

— І мені це не сподобається, еге ж?

Та Ешлін просто засміялася й пірнула у скривавлені води.

— Свинарня, — видихнула Мія. — Ну ясно.

Мія глянула на верескливе море, і всі неприємні деталі поставали на свої місця.

Завдяки прожитому понижче Стегон дитинству Мія добре знала ті чотири бойні, що розмістилися в Затоці М’ясників, — чотири гори тельбухів і смороду, що випльовували свіже м’ясо на тарілки багатіїв та висирали залишки просто до затоки. Дві з них спеціалізувалися на рогатій худобі, третя — на екзотичному м’ясі, а четверта — виключно на свинях. Підприємство, знане як «Свинарня», було порівняно невеликим і обладнаним краще за інші. Керував бойнею чолов’яга на прізвисько Бекон, разом із трьома синами — Шинкою, Ніжкою та Підсвинком. Поміж хребцеродженних Богодола це місце славилось найкращою в усій Ітреї вирізкою, а поміж більш сумнівного люду — як пречудове місце, де можна позбутися мертвого тіла, якщо ви раптом маєте на руках мертве тіло, що може люмінатіїв зацікавити[66].

Аколітки вдягнулися у звичайнісінький шкіряний одяг та плащі, озброїлися простими, але зручними клинками з великої зброярні при купальні й рушили спіральними сходами. Штин тельбухів та екскрементів усе міцнішав, і зрештою вони опинилися у дерев’яному мезоніні. Година стояла пізня, і м’ясники вже розійшлися по домівках заради безнічного відпочинку, але внизу, у великій загорожі, тинявся сердитий натовп свиней. Мія помітила, що у вкритій кров’ю кам’яній підлозі бойні є дренажні отвори, що, поза сумнівом, відкривалися до басейну поверхом нижче. Дівчина склала два і два та зрозуміла, що починає ненавидіти математику.

— Ми щойно у свинячій крові скупалися, — невиразно промовила Карлотта.

— Може, і в людській також, — сказала Мія.

— Ти ж пожартувала?

Мія похитала головою.

— Багацько з місцевих брааві отут своїх проблем позбавляються, якщо не хочуть, щоб їх хтось про ті проблеми питав.

Карлотта вибалушила очі. Мія знизала плечима.

— Свині, коли голодні, буквально все з’їсти можуть.

— О, ну прекрасно, — пробуркотіла дівчина, витискаючи воду з довгої гривки.

— Майстер Бекон та його сини — Руки Церкви, — промовила Аалея. — Гроші, що вони від місцевих брааві отримують, допомагають провадити операції в Богодолі. І, мушу зізнатися, усе це преіронічно. Цікаво, чи хребцеродженним цього міста так само смакувала б «Найліпша вирізка Бекона», якби вони напевно знали, що саме потрапило до тих свиней, з яких цю вирізку вирізали[67].

— Пре-е-е-е-екрасненько, — сухо оголосила Карлотта і ще міцніше схопилась за волосся.

— Кров є кров, любонько, — усміхнулась шахіда. — Свині. Сіромахи. Скотина. Самодержці. Нашій Велительці байдуже. Уся кров лишає однакові плями. Уся кров однаково змивається.

Мія подивилася жінці у вічі. Повз сурму, повз фарбу. Повз ту темну красу. Так легко було б вирішити, що це нечулість змушує її таке казати. Що це ознака того, що десятки вбивств осушили всю здатність співчувати, як Наєв і попереджала. Та Мія раптом усвідомила, що Шахіду Машкар до служіння Велительці благословенного смертовбивства привело дещо інше. Щось набагато страшніше бодай тому, що Мія цього почуття не поділяла.

Відданість.

Правду кажучи, сама вона так і не знала, чи дійсно вірує. Боги світла спостерігають за нею з небес? Матір Ночі рахує її гріхи? Якщо моряк потонув між хвиль, це тому, що Повелителька океанів не отримала гідної жертви чи Повелителька штормів мала кепський настрій? Усе це все просто випадковість? Доля? А якщо думати інакше — дурня?

Віра її не завжди була такою хиткою. Колись відданість її дорівнювала священницькій. Вона молилася до всемогутнього Аа, до Чотирьох Доньок, до всіх, хто дослухається. Колола пальці голками, спалювала як приношення тоненькі пасемка волосся. Заплющувала очі й молила Його повернути матінку додому. Захистити братика. Щоб одного обороту — одного прекрасного, ясного обороту — вони нарешті возз’єдналися. Вона молилася кожної безночі, перед тим як клубочком згорнутися на ліжку, що стояло над крамничкою Меркуріо.

Кожної безночі, поки не запала істиннотьма її чотирнадцятого року.

А відтоді?

Не дивись.

— Ходімо, любоньки, — мовила Аалея. — Зберіть для мене таємниці. Гарненькі таємниці. Повертайтеся, поки не скінчиться безніч, з кишенями, повними шепотів. І оскільки ви опинитеся перед очима Аа, нехай Благословенна Велителька заступить вас і охоронить від його нестерпного світла.

— Велителько, заступи нас, — повторила Еш.

— Велителько, заступи нас, — промовили інші неофітки.

Мія заплющила очі. Схилила голову. Уявила, що вона знов чотирнадцятирічна дівчинка. Дівчинка, яка вірила в силу молитов, вірила, що божествам дійсно не байдуже, вірила, що в кінці все буде так, як мусить бути.

— Велителько, — шепнула вона, — заступи нас.

Усі аколітки знали, що судити їх будуть за цінністю таємниць, які вони позбирають, і за співпрацю нагорода не передбачена. То нехай навіть Еш була пречудовою компанією і Мії почали подобатися похмурий гумор та спритний розум Карлотти, аколітки розділилися, щойно змогли. Портовий квартал Мія знала незгірше за те, як тринадцятирічний хлопець свою праву долоню знає, і вона плутала крученими провулками й вузькими проходами, поки не переконалася, що ніхто за нею не йде.

Дивне це було відчуття — опинитися під яскравим світлом сонць після того, як кілька місяців прожила в постійній темряві. Сяйво було болючим, і нехай її тінь була різкою, чорною та глибокою, зв’язок з нею відчувався радше невиразно — і близько не той легкий контроль, який вона опанувала всередині Тихої Гори. Дівчина міцніше загорнулася в плащ та наділа дротяні окуляри з азуритовими скельцями, які вона зі зброярні захопила[68].

— …куди ми йдемо?.. — пролунав шепіт у неї під ногами.

— Якщо Аалея прагне таємниць, — посміхнулася Мія, — таємниці вона й отримає.

Уперед, крізь забудову, через міст, попід сходами — штин від затоки розвіювався. Крізь безніч лунала пронизлива пісня вітрів, і вулиці майже спорожніли. Патрулі люмінатіїв у багряних плащах тупцяли туди-сюди бурхливими потоками, на розі вулиць стояли хлопчики-дзвонарі, що видзвонювали під шквальним вітром годину, але містяни переважно пішли спочивати. На небосхилі лишався тільки Саан, погода стояла прохолодна, а від затоки віяли кусючі вітри. Мія, згорбивши плечі, йшла вздовж звивистих каналів і нарешті опинилася на злиденній грядці, де вона розквітла. Ці провулки оточували ринок Маленького Ліїсу.

Саан спустився нижче, і тіні подовжились. Дівчина загорнулася в тіні, прослизнула повз жебраків та безпритульників, що сварилися через украдене чи грали в кості. В одній зі стін влаштували невеличке святилище Повелительки вогню, статую Цани оточували поплавлені свічки. Богоділ повнився храмами богині воїнів та війн, навіть у мирні часи не бракувало дрібних образ та конфліктів, за яких зверталися до заступництва Цани. Та це конкретне святилище занедбали.

Мія скинула тіньоплащ, роззирнулася перевірити, чи все чисто. Переконавшись у цьому, дівчина ступила вперед і повернула статую обличчям на північний схід. Занурила пальці в попіл, стала навколішки перед постаментом і написала біля ніг статуї вуглинкою цифру «3» та слово «Королева». А тоді знову загорнулася в тіні й легким кроком вирушила до ринку.

Мія скрадалася крізь Стегна, повз вуличних менестрелів та переповнені будинки розпусти, і ввічливо кивала до патрулів люмінатіїв, яких стрічала на шляху. Вона перейшла Мостом Порушених Обіцянок[69] (а каналом під ним якраз пропливав старий на гарненькій гондолі, котрий глибоким сумним голосом наспівував приспів до «Мі Аамі»).

— …а тепер ми куди йдемо?..

— До Лівиці.

— …ненавиджу лівицю…

— Твоє заперечення взяли до уваги.

— …і ти сподіваєшся там таємниці знайти?..

— Друга.

Лівиця розмістилася на сході Богодільського архіпелагу й мала в собі п’ять островів. Як багато інших регіонів метрополії — Серце, Чресла, Хребет, — назву вона дістала з простої причини: якщо ви, люб’язне панство, маєте крила чи просто перегорнете сторінки до мапи на початку цієї книги, то помітите, що контури Міста кісток і мостів неабияк нагадують безголову фігуру, розпростерту горілиць.