Джей Кристофф – Безніч (страница 49)
Мія ніколи не бачила його таким виснаженим. Від обороту до обороту все це тиснуло на нього дедалі більше. Шкіра була наче папір. Очі почервоніли.
Меркуріо відкашлявся й вихилив залишки вина.
— Я першим піду. Дай мені десять хвилин.
— Ага.
Старий убивця усміхнувся і невпевнено завмер. Мія ледь стрималася, щоб не підвестися й не обійняти його. Та вона лишилась на місці, а він підхопив свій ціпок і коротко до неї кивнув. Розвернувся, ступив крок до дверей, спинився ненадовго:
— Прірва й кров, майже забув.
Він сунув руку в кишеню й простягнув їй невеличку дерев’яну скриньку, запечатану лоєм. Мія впізнала вирізаний на дереві герб. Згадала крамничку, де старий зазвичай сигарили купував. Пригадала ніч, коли він уперше дозволив їй одненьку викурити. Вона сиділа на трибунах над форумом. Навколо пітьма. Руки трусяться. Пальці кров’ю замащені. Чотирнадцять років мала.
— «Чорний Доріан», — усміхнулась вона.
— Папір. Тютюн. Дерево. Усе, що може Путь здолати. Я тут згадав, як було, коли ти кинути спробувала. Подумав, що краще тобі там без курива не лишатись.
— Краще б ні, — Мія прийняла скриньку, в очах у неї засвербіло. — Спасибі тобі.
— Стеж, що позаду маєш. І попереду, — він невиразно змахнув рукою. — І в інших напрямках теж.
— Завжди.
Старий надів трикутного капелюха, підняв комір. І, не кажучи більше ні слова, пошкандибав із таверни на вулицю. Мія дивилася, як він іде, подумки рахувала хвилини. Не зводила зі спини старого очей, поки він чеберяв далі й далі.
Мія сперла підборіддя на долоні й поринула в думки.
До таверни ввійшла галаслива й чепурна юрма в білих обладунках та багряних плащах люмінатіїв. Дівчина зиркнула: сміх, молоді обличчя, гарні усмішки. Якщо вони так близько від Палаццо служать, мабуть, усі — сини хребцеродженних. Кілька років у легіоні збільшать політичний вплив їхніх фамілій. Якби все інакше склалося, вона, найімовірніше, з таким хлопцем заручилася б. Жила б привілейованим життям і ніколи не спинялася ані на мить, щоб…
— Даруйте, — пролунав голос.
Мія, кліпаючи, підвела погляд. Над нею спинився один з люмінатіїв. Усмішка дамського мазунчика й зуби багатенького хлопчика.
— Перепрошую, моя доно, — вклонився він. — Я не міг не помітити, що ви тут самотою сидите, і мені подумалось, що це злочин проти самого Світла. Чи дозволите до вас приєднатися?
У Мії карк дибки став, пальці стиснулись. Та вона зрозуміла, що справляє враження хребцеродженної дівчини, яка п’є на самоті, згадала численні й непросто засвоєні уроки чарівливості від Аалеї. Тож розправила пір’ячко та обдарувала його найкращою усмішкою.
— Це так мило з вашого боку, — промовила вона. — Пане, це велика честь для мене, та боюся, мене вдома матінка чекає. Може, іншим разом?
— Може, ваша матінка пробачить вам ще один напій? — хлопець у надії здійняв брову. — Я вас тут раніше не бачив.
— Я перепрошую, пане, — Мія устала з-за стола. — Але мені дійсно треба йти.
— Стривай, — хлопець перегородив їй вихід з кабінки. Очі в нього потемніли.
Мія спробувала придушити лють, що якраз здіймалася. Не підвищувала голос. Не здіймала очей.
— Вибачте, пане, та ви мені заважаєте.
— Дівчино, я просто по-дружньому поводився.
— Ви це так, пане, називаєте? — очі Мії зблиснули — норов її нарешті вийшов на сцену. — А інші сказали б, що ви як срака поводитесь.
Хлопець так розізлився, що в нього обличчя плямами пішло — стрімкий гнів людини, яка звикла, щоб усе по її було. Він простягнув руку в латній рукавиці, схопив Мію за зап’ясток і міцно стиснув.
Вона ж могла йому щелепу зламати. Коліном по яйцях врізати. Видертися йому на груди й гамселити, поки він не зрозуміє, що не кожна дівчина для його розваги існує. Та це викаже в ній людину, що знає Пісню, та й врешті-решт вона була в таверні, де той ще пів десятка друзів мав. Тож вона викрутила руку, як її Меркуріо навчив, вибила хлопця з рівноваги й висмикнула руку із залізного хвату.
З вилоги порснули ґудзики. Тканина затріщала. Наручні піхви крутнулися, почувся звук, з яким луснула шкіра — і от Міїн стилет упав на підлогу.
Важка рука ляснула хлопця по потилиці, а прокурений голос прогарчав:
— Андіо, дай дівчині спокій. Ми тут, аби випити, а не голубок ловити.
І хлопець, і Мія озирнулися й побачили, що за спиною молодого солдата височіє старший чоловік в обладунках центуріона. Величенький він був, лице похмуре й вкрите шрамами.
— Перепрошую, центу…
Центуріон з гучним ляском ляпнув хлопця по спині й скерував його геть, і поки той не доєднався до товаришів, похмуро спостерігав за ним, склавши руки на грудях. Чоловік запевне був ветераном, одне око в нього прикривала шкіряна пов’язка. Вдовольнившись, центуріон торкнувся краю прикрашеного пір’ям шолома і кивнув до Мії, перепрошуючи:
— Прошу вибачення за зухвалість мого підлеглого, доно. Сподіваюся, ніхто не постраждав?
— Ні, пане, — усміхнулась Мія, і серце її сповільнило біг. — Велике спасибі, центуріоне.
Чоловік кивнув, нахилився й підняв з підлоги Міїн стилет. Злегка вклонився й простягнув руку вперед. Дівчина усміхнулася ширше, зробила реверанс, притримуючи невидимі спідниці, і прийняла кинджал. Та коли клинок ховався в її рукаві, чоловік і далі дивився на нього, на ворону, викарбувану на руків’ї. Брови його повільно нахмурились.
Мія пополотніла.
Тепер вона його впізнала. Шість років минуло, та вона його не забула. Як він нахилився над бочкою, куди її запхали, ті його блакитні очі й посмішка людини, що душить цуценят заради розваги.
Тепер центуріон не усміхався.
Мія незграбно обійшла стіл, скинувши порожню чашу на долівку. Вона спробувала зробити поспіхом ще один реверанс і швиденько рушити до дверей, та тепер центуріон перекривав їй вихід з кабінки, як це раніше робив молодший солдат. Його пальці схопилися за шкіряну пов’язку, що прикривала те саме око, яке вона виколола стилетом зі смертекості багато років тому. На його обличчі з’явилась невіра.
— Не може бути…
— Даруйте, пане.
Мія спробувала протиснутися повз нього, але центуріон схопив її за руку й міцно стиснув. Мія притлумила норов — заледве — міркуючи, чи може вона виблефувати собі шлях на волю. Якщо чкурне, наче перелякана олениця, це тільки увагу приверне. Але чоловік викрутив їй руку й знову подивився на стилет, що повернувся до своїх піхов. Ворона на руків’ї мала крихітні бурштинові оченята.
— Світло Боже… — видихнув він.
— Центуріоне Альберію, — покликав Міїн приятель-солдатик. — Усе гаразд?
Центуріон уважно роздивлявся дівчину. Посмішка убивці цуценят нарешті вступила в бій.
— О, все просто пречудово, — промовив він.
Міїне коліно зустрілося з чоловіковою промежиною, лікоть — з його підборіддям. Центуріон скрикнув, заточився, загубив шолом, і Мія перескочила через нього, торуючи шлях до виходу. Реакція легіонерів трохи забарилася, вони задивилися на те, як їхній командир із пхеньканням звалився на підлогу, наче той мішок картоплі. Але невдовзі вони вже вибігли на вулицю, переслідуючи втікачку. Позаду Мія чула різкий свист, люті крики, тупіт.
— З усіх таверн Богодола, — хапнула вона повітря. — Які ж блядські шанси були?
Мія накинула каптур на голову, різко звернула з головної вулиці до звивистого бічного провулка, пробігаючи повз сміття та пияків, шльондр та жиголо. Ще гучніший тупіт за спиною, більше свисту, більше чоловіків. Вичовгана бруківка під ногами, навколо стискаються вузькі стіни. Вона вибігла на крихітну площу — заледве десять футів завдовжки, — посеред якої булькотів старий фонтан. Нагорі в нього височіла статуя богині Трелени, сукню мала із бурхливих хвиль, а навколо стояли свічки та криваві приношення. Мія притиснулась до невеличкого одвірка, натягнула на плечі тіньовий плащ, і світ заполонили морок та темрява.
Кроки наближалися. Важкі чоботи. Крізь плащ Мія роздивилася бліду подобу десятка люмінатіїв, що ввірвалися до площі, сонцекрицеві мечі оголені й палають вогнем. Жодних ознак її присутності вони не побачили, тож розділилися й ринули в усіх напрямках. Мія стояла тихо, Пан Добрик біля її ніг — така собі невиразна пляма в одвірку. Вона дочекалася, поки повз них пробіжить — галасуючи, штовхаючись — ще одна група солдатів.
Нарешті тихо.
Вона повільно ступила вперед, рухаючись уздовж стіни навпомацки. У такі миті важко було дорікати Матінці за те, що вона її позначила — якщо вона й справді це зробила. Та шкандибати отак майже сліпою й майже невидимою, поки магія діє, — це й близько не схоже чародійство Марія чи Маріелли. За все треба платити, припустила вона. Марій відчуває спрагу до того, що здатен контролювати, — до крові. Маріелла тче плоть інших і нівечить свою. А Мія може лишатися непомітною, але поки робить це, сама заледве бачить…
Дівчина квапливо рухалась крізь лабіринт провулків, але Лівицю вона знала значно гірше за Маленький Ліїс. Такими темпами, навіть якщо Пан Добрик блукатиме попереду, в неї години підуть, аби назад до Свинарні дістатися. Тож зрештою вона відкинула тіні й вийшла до найближчої широкої вулиці. Рушила вперед головною вулицею, перейшла три мости до Серця, потім до Чресел, люмінатіїв за квартал обходила. Зустріч з убивцею цуценят її вибила з рівноваги. Сповнила думки спогадами. Матінка в ланцюгах. Братик плаче. Той оборот, коли все її життя докорінно змінилося. Їй треба назад до гори, подалі від цих сонячних діставал.