Джей Кристофф – Безніч (страница 50)
Потрібна мить, щоб подумати.
Мить, щоб видихнути.
Якби Мія не уникала так старанно великих груп чоловіків в осяйних білих обладунках, що розмахували вогненними мечами, вона змогла б помітити тонку фігурку в цементно-сірому, що прослідувала за нею, коли дівчина ввійшла до портового кварталу. Змогла б помітити групу молодиків, що пленталися повз неї хідником і кивнули тій постаті в неї за спиною. Змогла б помітити, що ці молодики на собі мали солдатські чоботи. А з-під їхніх плащів випиналось щось підозріло схоже на кийки.
І все це вона змогла б помітити до того, як стало запізно.
Та потім дійсно стало запізно.
КРИЦЯ
Важкий ляпас.
В обличчя плеснули водою.
Придушене шипіння.
— Прокидайся, красунечко моя люба.
Мія розплющила очі й негайно про це пошкодувала. Сліпучий біль здійнявся над чолом і прохромив голову аж до потилиці. Пошматовані спогади. Кілька чоловіків. Ломаки. Удари — знову й знову. Прокляття. Стрімкий рух її кинджала. Кров у роті.
А тоді — пітьма.
Дівчина скривилася й роззирнулась навколо. Кам’яні стіни. Металеві двері із заґратованим віконцем. Вона сиділа на важкому залізному стільці. Руки скрутили за спиною. Пан Добрик зачаївся у тіні й п’є її страх. Вона не одна.
— Прокидайся.
Ще один ляпас ляснув по обличчю й відкинув голову вбік. Змокле пряме волосся прилипло до шкіри. Вона спробувала ворухнути ногами й зрозуміла, що їх також скували.
— Та прокинулась я, блядський ти сину!
Мія підвела погляд на чоловіка, що її вдарив. Гора м’язів, шість футів заввишки і десь стільки само завширшки. На обличчі більше шрамів, ніж вільного місця лишилось. Позаду стояв інший хлоп — чисто поголений, гарна статура, порожні мертві очі. На кожному — білі ряси. На шиях в обох висять копії заповідей Аа, почеплені до залізних ланцюгів. На вилогах рукавів — дрібні краплі крові.
— От срань, — видихнула Мія.
— Твоя правда, — промовив чоловік з мертвими очима. — Зв’язана книгою та ланцюгом, мусиш правдиво відповісти на наші запитання.
Пошрамований повільно пройшовся кімнатою й спинився в Мії за спиною. Дівчина викрутила шию й побачила довгий стіл з розкладеними на ньому інструментами. Обценьки. Ножиці. Лещата для пальців. Жаровня з розпеченим вугіллям. Щонайменш п’ять різних видів молотків.
У шлунку її не було страху. У голосі — не було трему. Вона дивилася на другого чоловіка — мертвоокого.
— І що саме ви хочете дізнатись, добрий брате?
— Ти Мія Корвере.
— Так.
— Дочка Дарія Корвере. Повішеного за наказом Сенату шість років тому.
— Так.
Важкі руки опустилися на її плечі та міцно стиснули.
— Царетворцеве поріддя, — пролунав позаду голос пошрамованого. — Брате Мічелетто, отак врізати мені по яйцях, там, на вулиці, хіба то гарний почастунок був?
Мертвоокий посміхнувся, не відводячи від Мії погляду.
— Украй негарний, брате Сантіно. У мене аж живіт скрутило.
— Я жодного злочину не скоїла, — сказала Мія. — Я, браття, богобоязна донька Аа.
Усмішка отого, на ім’я Мічелетто, зникла. Ляпас його змусив темряву в Міїній голові вибухнути зірками. Голова дівчини впала на плече, а крізь дзвін у вухах почулося гарчання Мічелетто:
— Ще раз Його ім’я промовиш, дівчино, і я твій безбожний язик їбучим ножем для масла виріжу й до чаювання зварю.
Мія глибоко вдихнула. Зачекала, поки стишиться біль. Думки погнали чвалом. Зв’язана. За ними перевага. Уявлення не має, де вона. Допомога не прийде. Так, не найбільша халепа в її житті. Та, Доньки Божі, вона стрімко наближається до другого місця…
Мія відкинула волосся з очей і подивилася на сповідника, що височів на нею.
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері, — промовив він. — До того, як у Богодолі з’явилась.
— З’явилась? — дівчина потрусила головою. — Брате, та я тут всеньке своє…
Коли Сантіно вхопив її за карк і стиснув, Мія засичала. Вона відчула, як вуха її торкнулися його губи, відчула в його диханні штин перегару та тютюну:
— Брат Мічелетто тобі запитання поставив, красунечко моя люба. І поки цей язик знову не збрехав, я тобі краще скажу, що все ще запах крові від твого волосся чую…
Цього разу Міїне серце один удар пропустило. Вона відчула, як тінь її заворушилась, як Пан Добрик старанно пережовує її страх. Чи можуть вони знати, що вона з Багряної Церкви? Чи підозрюють вони, як саме служники пересуваються з гори й назад? Юстицій Рем давно присягнувся знищити культ найманих убивць, ще до Різанини на Істиннотьму. Логічно, що для вистежування він до Сповідництва звернувся. Та чи могли вони…
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
— Я не виїздила з Богодола, відколи мені було вісім ро…
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
— Ніде, брате, я…
Стілець, до якого її прикували, потягнули назад, у вухах її забринів страхітливий скрегіт заліза по каменю. Мія помітила в кутку кімнати бочку з літеплою темною водою. Грубі руки схопили її за волосся, вмочили головою у воду й тримали. Вона пручалася, смикалась, та ланцюги лишали її на місці, а рука тримала дуже міцно. Вона ревіла, у солонуватій воді попливли бульбашки, що вирвалися з рота. Вода з гавані, зрозуміла вона. Либонь її просто в Затоці М’ясників набрали. Кров, вода з трюмів, лайно.
Перед очима попливли чорні цятки. Легені палали. Рука висмикнула її з води, і дівчина відчайдушно закашлялася, випльовуючи воду з легень.
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
— Будь ласка, при…
І знову під воду. Біль та пітьма. Її тінь, безпорадна, зневірена, скипіла під ногами. Та не було тут плаща з тіней, під яким вона могла б сховатися. Не було сенсу приклеювати ноги викрадачів до підлоги. Обрана Матір’ю? Багато ж вона з того зиску мала. Чому б це богині не наділити її даром дихати під водою?
Легені майже розриваються, її знову витягли з бочки. Груди важко здіймаються. Ноги тремтять. Кашель. Судомне дихання. Тепер уже страх зірвався зі шворки, Пан Добрик не встигав його пити. Та вона все одно спробувала той страх притлумити. Врізала йому по зубах і плюнула зверху.
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
— Ніде я не була! — заволала вона.
Занурили. Витягнули. Запитання повторювалося знову й знову. Вона кричала. Лаялась. Спробувала заплакати. Благала. Даремно. Кожне благання, кожна сльозинка, кожен прокльон наражалися на ту саму відповідь.
— Розкажи, де ти була сьогодні ввечері. До того, як у Богодолі з’явилась.
Та за завісою сліз і криків Міїн розум не спиняв свого бігу. Якби вони хотіли її вбити, то вже вбили б. Якщо вони знали, звідки вона тут взялася, вони б уже були на Свинарні. І якщо Сповідництво працює з люмінатіями, це означає, що всі ці покидьки — ручні песики Скаеви та Рема. Людей, що повісили її батька. Людей, що багато років тому штовхнули її на цей шлях. Багряна Церква була її найліпшою можливістю помститися. І ці дурні вважають, що вона поступиться тільки тому, що побоїться трішечки втопитись?
Вона сховалася. Відступила до темряви всередині голови. Спостерігала за власними тортурами з опосередкованим зачудуванням. Вони працювали над нею годинами, поки вона не захрипла, поки легені не почали волати, а кожен вдих не здавався полум’ям. Топили й лупцювали. Плювали й били. Годинами.
І годинами.
А тоді спинились. Облишили такою собі купою на стільці, з руками, скрученими за спиною. Від волосся штиняло водою із затоки, воно обліпило її лице, наче саван. У синцях. У крові. Майже втопилась.
Майже померла.