Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 98)

— Виходьте, — ніжно й улесливо вигукнув він. — Якщо зробите це — будете в безпеці.

Я потягнулася та обхопила пальцями рукав Грейді, шкодуючи, що заховала лунове лезо в піхви. Я не була певна, що з ним зробила б. Та знову ж таки, раніше я не очікувала, що зможу ним скористатись. Але тепер я не наважувалася глибоко дихати чи ворушитися. Навіть, коли повітря навколо нас застигло.

— Будь ласка, не ховайтеся від мене, — голос Лорда Самріеля наближався. — Ми хочемо допомогти.

Ми?

Крізь прогалину в шторах я бачила най’міру, що сидів спиною до нас на одному з книжкових стелажів. Він розправив свої величезні крила та роздивлявся навкруги.

Тоді я почула м’який, тремтливий голос:

— Ви... ви обіцяєте?

Я сіпнулася вперед, а най’міра повернув голову праворуч. Грейді обійняв мене сильніше.

— Ні, — прошепотів він мені на вухо.

З тремтливим серцем я здригнулась. Я ж казала їй сховатися — не виходити. Чому вона не послухала? Я хотіла накричати на неї, та не могла. Я це знала, але все моє тіло напружувалося проти обіймів Грейді.

— Звісно. Я обіцяю, — запевнив Лорд Самріель таким солодким голосом, що з нього скрапувала карамельна отрута. — Виходь... а, ось де ти.

Ні. Ні. Ні.

Най’міра струсив крилами — на його губах з’явилася жорстока, кривава посмішка.

— Це не вона, — промовив інший голос, який ми з Грейді впізнали. Хаймел. Що він тут робив, із ними? Хаймел був покидьком, але він не міг бути до цього причетним.

Почулося ще одне важке зітхання, а тоді Лорд Самріель наказав:

— Убий оце.

Оце.

Убий оце.

Еллісон. ЇЇ. Не оце. Її.

— Стій, — втрутився інший голос, холодніший і рівніший.

Най’міра послухався й зібгав крила, що звисали з книжкової шафи.

— Ти сказав, що це тут, — знову заговорив невідомий голос. — Ти певен?

— Певен, — відповів Хаймел, і мені скрутило живіт. Я ніколи не чула його таким наляканим. — Я бачив, як вона бігла з Еллісон. Вона має бути тут, Ваша Високосте.

Раптом я зрозуміла, чому Хаймел такий наполоханий. Бо чоловік, з яким він говорив, був принцом. Принцом Райнером? Але чому йому бути тут, коли його Двір спалили?

Грейді за мною напружився. Вони... вони розмовляли про мене. Думки розбігалися — суміш розгубленості й страху.

— Тоді побачимо, — сказав Принц.

Раптом повітря розрізав високий і жахливий крик Еллісон. Я смикнулася вперед, але Грейді стримав мене.

— Тихше, — наказав Принц. Його голос був майже ніжний, якби не холодність. Крики Еллісон затихли після м’якого схлипування.

А тоді... чувся лише звук калатання мого серця.

— Я дам цьому милому створінню шанс, — промовив Принц, і крізь штори я побачила як най’міра крутив головою туди й сюди. — І я дам тобі вибір... Ліз.

Я застигла біля Грейді, серце калатало. Мені перехопило подих.

— Вийдеш до мене, і вона не постраждає, — пообіцяв Принц. — То як?

Почувся хрускіт. Оглушливий, нудотний тріск.

Різкий, сповнений болю крик Еллісон пронизав повітря. Я здригнулася.

— Це тільки одна маленька кісточка, — продовжив Принц. — Їх ще дуже багато. Я не хочу їх ламати. Але я також не хочу витрачати свій дорогоцінний час на обшук кожного сантиметра цього маєтку. Виходь до мене.

Грейді обхопив мене рукою та притисся щокою. Він тремтів, так само як і я.

Ще один хрускіт рознісся тишею й розбив мені серце й щось глибше, важливіше. Душу. Я не знала, чому це відбувалося. Чому цей принц, ким би він там не був, шукав мене. Як до цього був причетний Хаймел. Але щоб ми просто сиділи й нічого не робили, дозволяючи все це... Я знала, що Грейді не хотів цього. Я не хотіла, але в мить, коли ми дісталися ніші, ніби ніколи й не було всіх цих років, проведених в Арчвуді. Лише Грейді і я проти всього світу, які піклувались одне про одного, і тільки одне про одного. Так нам і вдалося виживати так довго, але крики Еллісон... Я хотіла проткнути собі барабанні перетинки. Хотіла видряпати собі очі. Вона на це не заслуговувала. Боги, ніхто з тих, хто постраждав сьогодні, не заслуговував на це все. А ми? Я? На що заслуговували ми, що дозволили цьому статися? Чим це нас зробило? Чудовиськом, яким, на думку Торна, я його вважала. Ось чим це нас зробило. Я заплющила очі, проганяючи сльози, та вчепилась у рукав Грейді.

— Не треба, — прошепотів той ледь чутно.

Крики Еллісон перетворились у стогони, і я несамовито захитала головою. Я не могла більше. Так само, як не могла ігнорувати інтуїцію, коли вона спонукала мене втрутитись. Я не могла дозволити собі стати цим. Я не могла дозволити Грейді перетворитися на чудовисько лише для того, щоб захистити мене від того, чого вони хочуть.

— Будь ласка, — прошепотіла я другові. — Будь ласка, залишайся тут.

— Ліз...

Я не дала собі багато часу подумати про те, що робила, а Грейді — підготуватися. Страх і відчай — шалена суміш, що надавала сили тим, хто зазвичай її не мав. Або ж це був адреналін. Можливо, це було щось інше — щось, що походило з тієї схованої частинки глибоко в мені, яка вибухнула, коли я схопила Хаймела за руку. Я гадки не мала. Та я вирвалась із хватки Грейді та рвонула вперед.

— Зупиніться! Не чіпайте її! — закричала я й вибігла з-за штор. Я була швидкою, швидшою ніж будь-коли до цього. Я влетіла в бібліотеку.

У новий кошмар.

Бо Грейді прямував за мною. Я мала б знати, що він не послухає. Він схопив мене за талію й відтягнув назад. Най’міра розвернувся до мене, випрямив всипані пір’ям крила та попереджувально заверещав. Я різко зупинилася, побачивши Високородного, що мав бути Принцом. Ним виявився не Принц Райнер. Цей чоловік мав світле, як у Лорда Самріеля, волосся. Його витончені щелепа та щоки були забризкані кров’ю. Він тримав Еллісон за горло біля своїх грудей, змушуючи її балансувати навшпиньки. Її ліва рука звисала під незручним, неприродним кутом. Широкими нажаханими очима вона поглянула на мене, коли Грейді спробував відтягти мене. Але я дивилася повз них, де справа від Принца височів Лорд Самріель, який зачаровував своєю крижаною красою. Він посміхнувся та зробив крок уперед.

Грейді штовхнув мене позаду себе й підняв меч. Я зойкнула, схопила його за руку, але той відмахнувся.

— Не наближайтеся, — попередив він, і Лорд Самріель зупинився.

Принц схилив голову набік і розслабив хватку на Еллісон.

— Так, правильно. Ви всі залишатиметеся на своїх місцях і дозволите моїй подрузі піти, — продовжив Грейді. — Ви не зупинятимете її.

Він коротко глянув на мене через плече.

— Біжи. Я наздожену.

Я ошелешено подивилася на цього сміливого, вірного дурня. Він справді гадав, що я покину його? Що побіжу й залишу його, навіть якщо Високородні дозволять цьому статися?

— Ні.

Грейді важко видихнув.

— Трясця, біжи! Забирайся збіса...

— Ні, — повторила я, затремтіла та щосили вхопилася за нього.

Грейді миттю повернув до мене голову. Страх наповнив його очі, і я не бачила такого виразу з... з тієї ночі в Місті Злуки.

— Будь ласка.

Сльози обпекли мені очі.

— Я сказала ж тобі залишатися там, — прошепотіла я.

— Як мило, — сказав Лорд Самріель, і я здригнулася. У його словах не було ані нетерплячості, ані роздратування. Він... він промовив ці слова, ніби дійсно так вважав. Він здійняв бліду руку.

Грейді вилаявся, коли меч вирвало з його руки. Лорд Самріель вихопив його з повітря.

— Залізо й сталь? Чудово, — м’яко прицмокнув Лорд Самріель. Він вдарив мечем об підлогу й пронизав дерево. Меч відлунював від удару. — Схопити його.

Усе сталося швидко — занадто швидко.

Постаті вилетіли з-за стелажів — з їхніх плащів просочилися й розлилися по підлозі примарні сірі пасма. Вони рухалися так тихо й швидко, що могли бути привидами, але Реї не були духами. Вони були кістками з... невеликою кількістю плоті.