Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 100)
Я затремтіла, але повірила клятві Принца Рогана.
— Відведіть дівчисько до її кімнати, — наказав Принц Роган.
— Я не піду без Грейді, — попередила та вчепилась у його туніку. — Він залишиться зі мною.
Лорд Самріель здійняв брови. Принц Роган знову зосередився на мені. Його погляд нервував мене більше, ніж Торна, бо, попри зміну кольорів він був холодним і безжиттєвим. Принц рухався так швидко, що я навіть не мала часу скрикнути.
Він вхопив мене за горло та підняв, змушуючи встати навшпиньки.
— Я пообіцяв, що йому ніщо не нашкодить, — сказав той, коли я вхопилася за його руку. Розум широко розкрився до нього, але я не побачила нічого... нічого, крім темряви. — Чи дотримаюсь я цієї обіцянки, залежить від тебе. Вимагати чогось — один зі способів переконатися, що клятву буде порушено.
Високородний ще сильніше стис моє горло.
— Розумієш мене?
— Так, — вичавила із себе я.
— Добре, — він не стільки відпустив мене, скільки жбурнув. Я спіткнулася й потрапила до рук Лорда Самріеля. Його хватка була міцна, але й близько не така болісна, як я знала, вона могла б бути. — Відведи до її кімнати й переконайся, що вона буде там, допоки підготують коней. Ми вирушимо, як тільки Лорд Аріон підтвердить заявлене.
Лорд Самріель пішов, і я безвольно почовгала за ним. Я не зводила очей із нерухомої постаті Грейді. Що вони з ним робитимуть? Я не насмілювалася запитати зі страху, щоб не надати Принцові Рогану причину порушити клятву.
— Ваша Високосте, — заговорив Хаймел, — що з Принцом Вітрусу? Він поїхав супроводити своє військо до Арчвуду. Вони мають повернутися не пізніше завтрашньої ночі.
Моє серце стиснулося. У паніці й жаху я геть забула про повернення Торна і його воїнів.
— Вони зіткнуться з деякими неочікуваними труднощами на своєму шляху, що має дати нам час, — посміхнувся Принц Роган, і той короткий проблиск надії розвіявся. Він подивився на мене: — Не турбуйся, люба. Ми захистимо тебе від Принца Вітрусу.
У мене відвисла щелепа. З усього, що міг сказати Принц, цього я точно не очікувала.
— Захистите мене від нього?
— Зараз може так і не здаватись, але ми рятуємо тобі життя, — пояснив Принц Роган. — Зрештою, тобі слід боятися саме Принца Торна. Ти належиш йому, щоб він міг тебе вбити.
Розділ 36
Збита з пантелику сказаним Принцом Роганом, я ледь усвідомила, що Хаймел вів Лорда Самріеля до моєї кімнати. Те, що промовив Принц, не могло бути правдою. Я не належала Торну, щоб він міг мене вбити. Він не становив для мене загрози. Я не боялася його. Я почувалася з ним у безпеці.
Але Високородні не могли брехати.
Але могли вбивати.
Я ледве дихала, і в мене нила стопа. І хоча Хаймел вів нас службовими коридорами і я швидко відверталася, проте скрізь, де падало око, я бачила тіла. Бачила кров, що розтеклася підлогою й зібралась у калюжі в заглибинах. Діставшись коридору до своєї кімнати, я помітила, що там не було тіл і крові. Якби не легкий запах горілого дерева, можна було б припустити, що така жорстокість не торкнулася нас. Та я все ще чула стогони, скигління й далекі крики.
Моє видіння справдилось, але воно не передавало справжнього жаху того, що сталося.
Хаймел відчинив двері моєї кімнати, і Лорд Самріель штовхнув мене всередину. Він здійняв руку та зупинив
— Покинь нас.
Я поглянула на Хаймела, і моє серце закалатало. Він вагався, переводячи очі то на лорда, то на мене. Милостиві боги, я ніколи не подумала б, що надаватиму перевагу його компанії. Однак тут я бажала, щоб це не він зачиняв двері й залишався в коридорі.
Наодинці з Лордом у кімнаті, яка більше не здавалася знайомою й була, на диво, холодною, я занадто сильно відчувала, що той витріщався на мене. Це було дуже схоже на те, як робив Торн. Напружено. Не відводячи погляду. Я склала руки на грудях і позадкувала до дивана. Лорд розглядав мене ще якийсь час. Я поглянула на нього. Сріблясто-біле волосся було довшим, ніж коли я бачила його востаннє. Зараз воно сягало середини спини Високородного й лежало на чорних, оздоблених шкірою, обладунках, що захищали його груди та плечі. Він здавався... зацікавленим і спантеличеним. Чи впізнав він мене? Як і з Торном я сумнівалась, але той самий інстинкт, що попереджав мене мовчати, з’явився знову.
— Сідай, — наказав Лорд Самріель.
Не бажаючи викликати гнів Лорда та наразити Грейді на небезпеку, я сіла на край дивана.
Він повільно всівся поруч, його довге худорляве тіло схилилось до мене.
— Твоє ім’я Ліз?
Я кивнула.
— Це скорочення від чогось?
Я напружилася та не дуже хотіла йому відповідати, але ризик брехні був завеликий.
— Каліста.
— Каліста, — повторив він, і звук мого імені з його вуст викликав тремтіння вздовж спини. Але не таке, як у Торна. — Гарне ім’я для гарної леді.
Я змусила себе відповісти.
— Мило з вашого боку казати таке.
Він напружено й проникливо всміхнувся у відповідь.
— Переживаєш за свого друга?
У животі усе перевернулося.
— Так.
— Принц не порушить клятви, якщо ти не даси йому на це причини, — промовив він. — Тобі просто не потрібно давати йому причини.
— Я не дам, — пообіцяла я.
— Радий це чути, — відповів він. — Розкажи мені про свої здібності, Калісто.
— Я... я можу робити те, що розповів Хаймел, — сказала я. — Але я не заклиначка.
— Я знаю, — Лорд Самріель відхилився назад і поклав ногу на ногу. Носки його чобіт були відполіровані, але щось темне розмазалося по підошві. Я поглянула на кахлі біля дверей. Червоний відбиток черевика. Кров. Я швидко відвернулась, у животі скрутило. — Я хочу почути, як би ти їх описала.
Я зніяковіло зіщулилась, оскільки не мала досвіду розмов про власні здібності.
— У мене... підсилена інтуїція, й іноді я можу бачити майбутнє — у видіннях, або коли мені ставлять запитання.
— Цікаво, — пробурмотів він. Вигин його губ зовсім не зм’якшував жорстких кутів рис його лиця. — Ця підсилена інтуїція, про яку ти говориш... як вона працює?
— Вона... скеровує мене до певних виборів. Іноді, я не усвідомлюю цього, поки не почну щось робити.
— Наприклад?
У моїй голові все настільки перемішалося, що мені знадобився час, аби щось згадати.
— Іноді я бачу когось, і знаю, що має статися. Це може бути видіння — щось, що я бачу у своїй голові, перш ніж воно відбудеться. А іноді — це голос, який я чую.
— Голос? — зацікавився він.
— Мій, власний. Він... нашіптує, що має статись, або говорить мені зупинитись і слухати, піти іншим шляхом, чи зайти в інші... — крик ззовні змусив мене підскочити. Серце закалатало, і я розвернулася до вікна, але нічого не бачила за фіранками. Хто це був? Хтось, кого я знала? Незнайомець?
— Не звертай уваги, — сказав Лорд Самріель ніжним, майже добрим тоном. Він промовляв так увесь час. Навіть розслаблено. — Ти нічого не можеш для них зробити. Зосередься на тому, що можеш зробити для себе й свого друга. Як його звати?
Я відвела очі від вікна — у грудях з’явився клубок.
— Грейді, — прошепотіла я і кашлянула. — Моя інтуїція просто дуже підсилена.
— А здатність бачити майбутнє? — поцікавився Лорд Самріель.
Я кивнула.
— Зазвичай, хтось має поставити мені запитання. Мені... мені потрібно сконцентруватися на ньому, а іноді маю його торкнутися.
— Але ти маєш видіння й без запитань. Хіба ти не передбачила цього?