Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 101)

— Так, але... — я знервовано ковтнула та зосередилася на руці, що лежала на бильці дивана. У Високородного бракувало підмізинного пальця на лівій руці. Він не міг його відростити? Я геть не сумнівалася, що Лорд Самріель був достатньо сильний.

Це означало, що приховувати від нього, що я вмію читати думки — нерозумно, але Хаймел не згадав про це. Інші могли не знати. — Але передбачення було туманне. Я знала, що буде... кровопролиття, та гадки не мала, що стане його причиною.

— Це тому, що події стосувалися тебе?

Я витріщилася на нього.

Високородний широко всміхнувся.

— Вважатиму це згодою.

— Звідки... звідки ви це знаєте?

— Я чув про когось такого, як ти, зі схожими дарами. Їхнє майбутнє було часто від них приховане, — його погляд, як уламки обсидіану, окрім зеленого кільця навколо зіниці, відблискував на моєму обличчі. — Якийсь час. Ти була сиротою?

Мене накрило здивування, яке змінилось усвідомленням.

— Хаймел?

Лорд Самріель кивнув.

Усередині мене наростав гнів, що мав присмак попелу на язиці. Очевидно, що Хаймел співпрацював із цими Високородними, які, ймовірно, походили з Низовин. Як довго, можна було лише здогадуватися.

— Хаймел... він сказав, що Принц Райнер приєднається до нас на Бенкетах.

— Так і є, — відповів Лорд Самріель. — Чи, припускаю, правильніше було б сказати, він збирався приєднатись. Однак Принц Прімвіри не погоджувався з бажаннями Короля... Нехай боги приймуть його душу.

Мені перехопило подих.

— Принц Райнер... мертвий?

— На жаль.

О, боги. Я відхитнулась і втиснулась пальцями ніг у товстий килим.

— Король... — я не могла промовити вголос те, що підозрювала.

— Що тобі розповів Принц Торн? — запитав Лорд Самріель.

Я напружилася.

— Про... про що?

— Про Короля.

— Небагато, — сказала я, і не збрехала. Не зовсім. — Усе, що я знаю, це те, що його відправили сюди, визначити, чи вартий Арчвуд захисту проти Залізних Лицарів.

Лорд Самріель видав невиразний звук.

— Це брехня? — запитала я, не насмілюючись відкрити до нього свої чуття. Не тоді.

— Високородні не брешуть, — зелені кола повільно крутилися навколо його зіниць. — Принц Торн не знає про твої здібності, так? Він не знає, що ти для нього?

— Ні, він не знає про мої здібності, — стримано відповіла я. — І я ніщо для нього.

— Це взагалі неправда, Калісто, — він промовив моє ім’я так, що в мене сироти виступили на шкірі. — Він може поки не усвідомлювати, що ти для нього значиш, але на несвідомому рівні... Я певен, що він знає. Його тягне до тебе, розуміє він це, чи ні.

Я здригнулася, пригадавши розгубленість Торна, коли він визнав те саме.

— Я... я не розумію.

— Ну, це доволі просто, — сказав Лорд Самріель. — Ти для нього все.

Тремтлива хвиля усвідомлення прокотилася мною.

— Най... най’кора.

Лорд Самріель здійняв бліді брови.

— Тож він щось тобі розповідав.

— Це... я запитала його, чому в нього серце не б’ється.

У Лорді все вмить змінилося. Дружня, хоч і холодна, усмішка зникла з його лиця. Він напружився, і коли заговорив, у його голосі вже не було ніжності.

— І що він відповів?

Щелепа стислася від раптового відчуття, що я... мала бути обережною. Легке спрямовування інтуїції.

— Він просто сказав, що його серце не б’ється через його най’кору.

Губи Лорда Самріеля перетворилися на тонку смужку та трохи вигнулися з одного боку.

— Він розповів тобі, що означає най’кора?

— Тільки те, що це все. Це все, що він сказав, — швидко додала я. — Це було вночі, і він був стомлений. Тож заснув.

Високородний не зводив з мене очей.

— Він спав із тобою?

Мої губи пересохли.

— Ви маєте на увазі в прямому сенсі, чи в переносному?

Лорд Самріель засміявся.

— У прямому.

— Так.

— А в переносному?

— Ні, — збрехала я, навіть не знаючи чому. Це вилетіло з моїх вуст так швидко, що прозвучало щиро.

— Цікаво, — він пройшовся по мені поглядом. — Але я припускаю, що ви вдвох залучалися до інших інтимних занять?

— Так, — я відвернулась і поглянула на двері. — До чого тут це взагалі?

— Ні до чого. Я просто неввічливий і допитливий.

Я сухо засміялася.

— Що ти відчуваєш, коли ти з ним? — запитав Високородний. — І це не неввічливе запитання, Калісто. Я маю знати відповідь.

Я напружилася.

— Я не знаю, як на це відповісти.

Лорд Самріель здійняв брову.

— Тебе тягне до нього? Приваблює? Чи ти боїшся його, як мене?

Серце пропустило удар, і та легка посмішка повернулася. Лорд... як це називав Торн? Налаштувався?

— Я насолоджуюся відкритістю нашої розмови, — поділився він у моїй тиші. — Сподіваюся, що вона продовжить бути приємною й легкою.

— Або? — прошепотіла я.