Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 103)

Але Високородні не могли брехати.

Вони говорили правду.

Я тремтіла, притискаючи кулак до грудей, де моє серце... боліло від утрати, від страху, від знання, що... що Торн нашкодить мені, і я навіть не розуміла, чому це так мене хвилювало. Я майже не знала його. Він був ніщо для мене...

От тільки ця думка ніколи не здавалася правильною.

Можливо, це все було через той... зв’язок. Можливо, це було щось більше. Я не знала, але почувалася...

Двері кімнати раптово відчинились, і моє серце впало в п’яти. Я розвернулася — увійшов не Високородний.

На порозі стояв Хаймел.

Я навіть не відчула полегшення. Я не відчувала нічого, крім гніву. Я помчала кімнатою і замахнулась. Не дала йому ляпаса. Я вдарила його прямо в щелепу.

Біль розійшовся кісточками моєї руки, але голова цього осла відхилилася назад. І я неймовірно цьому зраділа.

— Чорт, — пробуркотів Хаймел, стис щелепу й випрямився. Він повернув до мене голову. — Це було не обов’язково.

Я знову замахнулась, але Хаймел був готовий цього разу. Він спіймав мою руку. Розлючена, я накинулася на нього другою рукою. Мої пальці перетворилися на кігті. Він відсахнувся, але мої нігті подряпали йому щоку. Дві яскраво-червоні лінії з’явилися над його борідкою, і він зашипів.

— Стерво, — прогарчав селестіал і схопив мою руку.

— Відпусти! — заверещала я та спробувала вивільнитися. Він сильно штовхнув мене, і я спіткнулася, вдарившись литками об диван. Я гепнулася на нього, а Хаймел досі тримав мої руки й не давав мені підвестися. Він штовхнув мене на спину та стис мої ноги. — Злізь із мене!

— Перестань кричати, — виплюнув він у сантиметрі від мого обличчя. — Через тебе сюди прийде хтось із Високородних.

— Злізь з мене, трясця твоїй матері! — закричала я йому в лице. — Зрадницька наволоч!

— Та щоб тебе чорти побрали!

Хаймел смикнув мої руки догори й притис їх до подушки під моєю головою. Однією рукою він стиснув мої зап’ястки, а другою затулив мені рота, стишуючи мою лайку.

— Клянуся богами, — прогарчав він і втиснув мою голову в подушку, — я нічого не бажав би так сильно, як видушити з тебе все лайно. Але оскільки ти потрібна їм живою, а я хочу вижити, ти маєш заткнутися. Чорт... Єдина причина, чому я взагалі зайшов сюди, це переконатися, що ти ще дихаєш. Я не знаю того білявого Високородного та не довіряю йому. Знаючи мою бісову удачу, він зрештою прикінчить тебе, і все це буде даремно.

Хаймел ще сильніше стис мої зап’ястки.

— Тож ти будеш слухняною дівчинкою? Так?

Важко дихаючи, я зиркнула на нього знизу та кивнула, як змогла.

Цей осел повільно прибрав руку з мого рота. Він напружився, бо очікував, що я знову закричу.

— Ти щось дізналася від Лорда Самріеля?

— Іди до дупи.

— Як я тобі вже казав, мене не цікавлять місця, де побував мій кузен.

— І де взагалі Клод? — сердито промовила я. — Мені потрібна правда. Він... Він живий?

— Що? Не можеш сама дізнатись?

Інтуїція не казала мені, де він, і боги, до цієї миті мені й на думку не спало, що причиною цього могло бути те, що його більше не було на цьому світі.

Хаймел примружився.

— Занадто налякана, щоб дізнатися самотужки? — засміявся він. — Він так багато для тебе значить? Чорт. Я вже тобі казав. Я не знаю, де він, але можу здогадатися.

Селестіал подивився мені в очі.

— Накивав п’ятами за першої ж можливості.

Я не повірила цьому.

— Ти натякаєш, що Клод утік? Що покинув свій дім? Своїх людей...

— Тебе? Дідько, саме на це я й натякаю. Покидьок — боягуз, якого завжди більше хвилювало, як кінчити, напитись або обкуритися, ніж керувати Арчвудом. Він ніколи не мав бути бароном. Ти не можеш із цим не погодитися.

Річ була в тому, що я не могла. Клод був жахливо безвідповідальний, але настільки безрозсудний, щоб утекти? Боги, на це я знала відповідь. Це було неможливо.

— А якби він був тут? Якби я зміг його знайти, то він був би мертвий, — сказав Хаймел. — Я перерізав би поганцю горло власними руками.

І я знала, що він не брехав. Я бачила це в його блідих очах, переповнених ненавистю й гіркотою.

— Боги, — прошепотіла я, бажаючи злитися на Клода, але до біса, я не могла не відчути полегшення. Принаймні він був не тут. Він живий.

Проте, якщо я колись знову побачу цього боягуза, то вдарю і його.

— То що? Ось у чому причина? — запитала я, подивилася йому в очі й розкрила чуття. Інтуїція пройняла мене. — Гадаєш, що ти мав би бути бароном, і тому допоміг організувати це, аби відібрати його титул?

— Забирайся до дідька з моєї голови.

Мене переповнила відраза.

— Ти зробив це, бо заздрив? Ти хоч уявляєш, скільки людей сьогодні загинуло?

— Жертв було б більше, якби не я, — сказав він. — Якби Король дізнався про тебе й прийшов, доки Принц Вітрусу був тут? Усе чортове місто згоріло б до тла. Натомість я сьогодні врятував людей. І не тільки це, я врятував титул і маєток від банкрутства. Ті кредитори... їм потрібно платити, а ти... Ти принесеш мені достатньо грошей, щоб виплатити всі борги, які назбирав Клод, і ще залишиться. Тож так, я мав бути клятим бароном.

Я витріщилася на нього. Хаймел не знав, що Король все одно збирався зруйнувати Арчвуд. Я похитала головою.

— Який же ти дурень.

— Ти справді так вважаєш? Ти нічого не знаєш, — цей осел відштовхнув мене і підвівся. Він витер маленькі краплі крові з подряпини й пробурмотів — Кляте стерво.

Я сіла, стискаючи в руках край подушки.

— Ти не сказав їм, що я вмію читати думки, еге ж?

— Ні, — Хаймел поглянув на двері.

— Чому?

Коли той нічого не сказав, я раптом зрозуміла.

— Тому, що ти не довіряєш Високородним, чи не так? Ти сподівався, що я проникну в їхні думки й попереджу тебе, якщо вони планують тебе зрадити?

Хаймел не відповів, тож я піднялася. Він недалеко відійшов, і коли подивився мені в обличчя, то, ймовірно, подумав, що я знову його вдарю. Він здійняв руку, але я не збиралася його бити. Натомість я схопила його долоню, широко розкрила чуття та штовхнула, на тріски розбиваючи того щита.

Я не побачила й не почула нічого, що було б відповіддю на моє запитання.

Я побачила дещо зовсім інше.

Я відчула це.

І розреготалася на всю кімнату.

Хаймел висмикнув свою руку, відступив і витріщився на мене.

— Що ти побачила? — він зблід. — Що ти побачила?

А потім зробив крок до мене...

Двері за ним прочинились, і той зупинився. Я підняла очі, сміх завмер у мене на губах. Від вигляду Рея в плащі, що чекав у коридорі, моє серце закалатало. Але те, що зайшло до кімнати позаду Хаймела, змусило мене відступити.

Повітря, яке я вдихала, здавалося важчим, густішим, і смакувало як... щось, про що я не згадувала вже багато років — м’ятні цукерки, які Настоятелька носила у своїх кишенях. Напруга раптово наповнила повітря — вона осіла на стінах і підлозі, просочуючи кожен закуток і щілину. Я відчула статичну електрику на своїй шкірі.

Вкриті плащем плечі, майже заширокі для дверного отвору, заповнили вхід. Чоловік був настільки високий, що йому довелося схилити голову, аби зайти в кімнату. Він випростався, відкривши очам різко окреслені риси обличчя та світле, сріблясто-біле волосся.