Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 102)
— Або я просто зроблю її легкою, але вона може вже не бути такою приємною для тебе.
Я підвела очі, розуміючи, що він мав на увазі. Він використає примус — схопить мою волю й візьме контроль — як зробив це з Грейді в Місті Злуки. Цілком новий жах охопив мене. Цього я не хотіла. Ніколи.
— Мене тягне до нього, і він приваблює мене. Зрештою, він Високородний принц.
Лорд Самріель самовдоволено посміхнувся.
— Ти боїшся його?
— Ні.
Та посмішка повернулася.
— Він єдиний, кого ти не боятимешся.
— І все ж, я належу йому, щоб він міг вбити мене? — я примусила себе вимовити ці слова, що відчувалися такими неправильними.
— Якщо він хоче вижити, то так.
Я тремтливо втягнула повітря — у грудях стискало, допоки не здалося, що я задихнусь.
— Я не розумію.
Кілька митей Лорд мовчав.
— Ти знаєш щось про своє народження? Свій родовід?
— Ні, — відповіла, згадуючи те, чим поділилася Мейвен — боги, чи Мейвен ще була жива? Я здригнулась. — Я знаю лиш, що мене віддали до Пріорату Милосердя ще немовлям.
Погляд Високородного загострився, поки він вдивлявся в мене; тоді повільна посмішка розпливлася його обличчям.
— Ти розповідала Принцу Торну про те, що тебе віддали до Пріорату?
Серце знову закалатало. Я захитала головою.
— Калісто, — він опустив ногу на підлогу. — У мене дуже важливе запитання. Чи був Принц Торн незнайомцем, коли ти зустріла його тут? Чи я для тебе незнайомець?
Тремтіння зародилося в долонях і розійшлося по руках.
— Ні, — тихо визнала я.
— О, яка іронія, — зсунувся він на край дивана та засміявся. — Ти була прямо там, просто в нас під носом, і жоден із нас не знав. Уже тоді замаскована.
Знову це слово.
— Замаскована?
— Твоя божественність прихована. Імовірно, Настоятелькою. Ти не перша, кого вони намагалися сховати. Їх дії... праведні, хоч і обурюють. Вони вважають себе захисниками народжених із зірок.
Я витріщилася на нього.
— Тож... ви вірите, що я
— Я вірю, що ти більше, ніж це. Розумієш, багато смертних несуть у собі кров Високородних, — сказав він, і я згадала те, що говорила Мейвен про заклиначів. — Можливо навіть, що
Знову ця фраза.
— І що це взагалі значить?
— Це значить, що боги благословляють тих, хто народжується в час, коли падають зірки, певними дарами — здібностями, що роблять їх корисними в часи... чвар.
Я згадала Вейна Бейлена.
— Є інші, такі як я.
— Раніше най’серафимів було багато, — сказав він, і мені перехопило подих. — По одному на кожного Демінієна. Розумієш, най’серафим при народженні прив’язується до Демінієна і стає його най’корою.
Чому воно не б’ється так зараз?
Тому що я втратив най’кору.
— Прив’язується? — прошепотіла я.
Він кивнув.
— Якби ти не була замаскована, Принц Торн впізнав би тебе тієї ж миті, коли побачив. Однак навіть так його все ще тягнуло до тебе, і навпаки. Настільки сильний цей зв’язок.
— Ви кажете, що боги прив’язують смертного до Демінієна при народженні? — я ковтнула. — Чому?
— Тому що коли зв’язок завершений, Демінієн отримує свою най’кору — свій зв’язок із людством. Най’кора робить їх...
— Людяними. Співчутливими, — прошепотіла я.
Лорд Самріель кивнув.
— Боги усвідомили необхідність цього після, ну... це вже розмова на інший день.
Я гадала, що я вже знала, що він мав на увазі. Велику Війну. Виходячи з того, що мені розповів Торн, Демінієни пішли спочивати, бо почали втрачати зв’язок із людством, і коли більшість прокинулася, то вже не мала співчуття.
Боги, я не... я не знала, що думати про це — про все це. Це вже було занадто, щоб усвідомити.
— Як завершується цей зв’язок? — запитала я.
— Є кілька способів, але тобі не варто про це переживати, — сказав він, і я почала відкривати до нього свої чуття. Біла стіна, що захищала його думки, пульсувала. Раптом він схилився вперед і розірвав зв’язок. — Завершення зв’язку не відбудеться.
Я відвернулася. Тільки на кілька секунд.
— Чому... чому він має вбити мене, щоб вижити?
— Бо най’серафим може зробити Демінієна сильнішим, але може й стати його найбільшою слабкістю, — знову ніжно пояснив Лорд Самріель. — Через тебе його можна вбити.
Я застигла.
— Але він цього не дозволить, — піднявся Високородний. — Принц Роган захоче підтвердити все це, просто про всяк випадок. А поки тобі треба відпочити.
Відпочити? Серйозно? Він пройшов до дверей, наступаючи на розмазану кров, а я не зрушила з місця.
— А потім що?
— Потім тебе відвезуть до Августини, — сказав Лорд Самріель. — І віддадуть Королю Евру.
Розділ 37
Я не знала, скільки часу мала та не хотіла ризикувати, якщо хтось прийде за мною, а я не буду вдягнена. Тож я схопила халат зі спальні й міцно зав’язала його навколо талії. Залишила луновий кинджал, але перемістила його на щиколотку. Було ризиковано мати його при собі. Я сумнівалася, що Високородним сподобалось би, якби вони його побачили. А останнє, що мені було потрібно, — це ставити життя Грейді під загрозу.
Але мені було потрібно щось, аби захищатись.
Я швидко промила поріз на стопі. Він перестав кровити, і я замотала його шматком марлі. Трохи шкутильгаючи, повернулася до передпокою та миттю пригадала останні слова Лорда Самріеля.
Мене віддадуть Королю? Що це означало? Без інтуїції моя уява вимальовувала всі можливі події. Я провела тремтливою рукою по заплутаному волоссі й зупинилася біля вікна. Відсунула фіранки. Вікна моєї спальні виходили на частину садів перед маєтком. Темні землі освітлював тільки слабкий відблиск місяця. Не було навіть душ вдалині, але я розгледіла лише натяки на... грудки, розкидані подвір’ям. Тіла. Я тяжко ковтнула. Стаєнь теж не було видно. Чи все добре з Айріс? Я знала, що неправильно хвилюватися за кобилу, коли було втрачено так багато життів. Та тварини зазвичай були найбільш беззахисними.
Я відпустила фіранки й заплющила очі, але жах та бентега досі мене не полишали. Я не була настільки вражена, щоб не могти зрозуміти те, що я вже знала, і те, що сказав Лорд Самріель. Це водночас, як мало сенс, так і ні.
Чого я не розуміла, то це того, як Торн міг бути для мене небезпечним, попри те, чим поділився Лорд Самріель. Як я могла почуватись із ним у безпеці, і все ж, він мав мене вбити, щоб вижити. Я не могла в це повірити.