Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 104)
Я впізнала його.
Це був той Високородний, якого я бачила сьогодні у Великій Палаті. Той, що подивився на мене й усміхнувся. Той, що видався мені дуже схожим на Лорда Самріеля, і так і було. Однак він мав коротше, тільки до плечей, волосся, а його обличчя було ще тонше, у формі півмісяця.
— Лорде Аріоне, — швидко вклонився Хаймел.
Я відступила на один крок і могла поклястися, що лунове лезо нагрілось у піхвах.
— Тож це вона? — запитав Лорд Аріон. Його погляд був холодніший, ніж у Лорда Самріеля.
— Так, мілорде.
Він нахилив до мене голову так, як це робили змії.
— Для твого ж блага, — сказав мені Високородний, — сподіваюся, він не помиляється. Мій брат, здається, переконаний у цьому, та ми побачимо.
Лорд Аріон був дуже швидкий, і мені не було, куди відступати. За мить він стояв прямо переді мною, схопивши мене за горло. Його очі були такі самі, як у Лорда Самріеля.
— Що ж, не варто відкладати, почнемо?
— Що...? — зойкнула я.
Друга рука Високородного розпрямилася на моїй скроні. Його губи заворушилися. Він промовляв тихо й швидко мовою, що звучала, як енохіанська...
Раптовий гострий біль пронизав мою потилицю, а потім обличчя. Усередині мене зросла напруга. Біль перемістився до очей, і я закричала, міцно стиснувши повіки. Під ними вибухнули яскраві білі вогні. Агонія нагадувала вогонь. У мене затремтіли ноги, і я подумала, що впаду. Що впаду та згорю зсередини...
А тоді біль припинився так само швидко, як і почався. У скронях і під бровами лише глухо нило.
— Розплющ очі, — наказав Лорд Аріон.
Я кліпнула, майже впевнена, що осліпла. Але це було не так. Я подивилася в очі Лорда.
— Мій брат говорить, що тебе немовлям віддали до Пріорату, — Лорд Аріон поглянув на мене та всміхнувся. — Він має рацію. Вони намагалися приховати тебе, але ти більше не прихована. Я бачу, що ти насправді.
Він відпустив моє горло.
— Наш володар буде дуже задоволений, що ми знайшли незв’язаного най’серафима.
Я спіткнулася, вдарилася об диван, але відновила рівновагу.
Лорд Аріон посміхнувся та відвернувся. Він заговорив до Реїв енохіанською. Частина з них тихо пішла, залишивши двох.
— Куди вони йдуть? — запитав Хаймел.
Лорд повернув до нього голову.
— Вони йдуть поділитися гарними новинами.
— Добре, — кивнув Хаймел. Він нерішуче всміхнувся та промовив. — Тоді мені краще піти до них, щоб завершити нашу угоду.
Я повільно перевела погляд від Хаймела. Прочитала його тільки кілька митей тому та знала, що яку б угоду він не уклав із Високородними, вона не була мудрою. Він не достатньо чітко виклав умови. Він таки був ослом.
— Ти добре впорався.
Лорд Аріон звернувся до Хаймела, його плащ розвівався над підлогою, коли він наблизився до нього.
— Наш король завжди буде вдячним тобі за твою службу, — Високородний обхопив
Несмілива усмішка Хаймела повільно зникла.
Настала секунда тиші.
Лише мить.
Хрускіт Хаймелової шиї порушив тишу.
Я дивилась, як Хаймел... як він зм’як, просто як у моєму видінні, й мертвий впав на підлогу.
Розділ 38
— Думаю, нас переслідують, — прошепотів Грейді в темряві незнайомої кімнати Дзвонової Корчми, десь у Міжземї.
Ми лежали обличчям одне до одного у вузькому і, як дошка, твердому ліжку. Але принаймні це було справжнє ліжко під дахом. Напередодні ми провели кілька годин у таборі обабіч Дороги Кісток під завивання й скиглення койотів, які ніби відчули присутність Високородних і нервувались.
Єдина причина, чому ми були разом, це те, що Дзвонова Корчма не мала достатньо кімнат. І хоч Високородні скривили губи, але не були такі вже й незадоволені, дізнавшись, що корчмар пропонує своїм гостям не тільки їжу та напої. У меню він також мав плоть. Господар, худорлявий чоловік, на ім’я Бак, щось не дуже переймався, побачивши босоногу мене й закривавленого Грейді.
Саме тоді з горішнього поверху почувся крик задоволення, вмить затьмаривши рівномірне постукування узголів’я ліжка об стіну.
Високородні, вочевидь, насолоджувалися собою.
Я поглянула нагору, де стелею розповзалися тонкі смужки місячного світла. Ми мали спати. Так наказав Принц Роган, але тонкі стіни анітрохи не стишували звуки. Ми чули кожен зойк і стогін.
— Боги, — втомлено пробурмотав Грейді. — Вони хоч колись перестануть трахатися? Це триває вже годинами.
— Сподіваюся, ні, — я опустила очі. — Вони можуть нас розділити.
— Ага, — зітхнув Грейді й трохи зсунувся. Він намагався вмоститись зручніше, але не міг рухатися нормально, тому що його руки були зв’язані над головою і пристебнуті ланцюгом до узголів’я.
Мене не зв’язували.
Бо, за словами Принца, мене не тримали в заручниках. Мене рятували, і, я гадала, вони дійсно вірили в це. Але я знала також і те, що вони не мали жодної причини боятися, що я втечу. Тут вони частково мали рацію. Перше, що я спробувала, коли опинилася з Грейді наодинці, — це звільнити його. Я навіть використала лунове лезо, яке вони ще не знайшли, та ланцюг... був зроблений з такого самого матеріалу, і тоді я дізналася, що луна, не може проколоти, зламати чи розбити себе. Але знову ж таки, вони частково мали рацію. Завдяки Хаймелу вони знали, що я не покину Грейді. Я поглянула на друга, ненавидячи, що він потрапив у все це через мене.
— Твої очі, — сказав він хрипким голосом. — Не можу до них звикнути.
Мої очі...
Я нарешті побачила їх, коли нас завели сюди, і я змогла скористатися ванною кімнатою. Попри брудне дзеркало, яке звисало над туалетним столиком, і тьмяне світло, я все одно розгледіла їх. Пломенисті сині кола кружляли навколо моїх зіниць, так само як тоді вперше у маєтку. Яке б нібито маскування не використала Настоятелька, щоб приховувати їх всі ці роки, я гадки не мала, чому тоді побачила їх у дзеркалі.
— Вони... дивні? — запитала я.
— Трохи, — визнав він. — Але й гарні.
Я захитала головою.
— Ти казав, що вважаєш, ніби нас переслідують?
— Я чув, як Лорд Аріон розмовляв з одним із лицарів сьогодні, перш ніж ми зупинилися тут. Я не почув, чому він так вирішив, але тому вони й захотіли зійти з Дороги Кісток на ніч, — пояснив він.
Я ковтнула, бо в горлі пересохло. Води та їжі було небагато. Лише склянка на кожного, і щось, що мало бути печенею з телятини, яку нам дали, коли ми прибули. Однак якщо нас переслідують... У мені зажевріла крихітна крапля надії. Це... це був Торн? І якщо так, то що тоді станеться?
— Гадаєш, це може бути... Торн зі своїми воїнами?
Грейді не відповів одразу.
— Не знаю.
— Я теж, — я заплющила очі, розкриваючи чуття, щоб знайти відповідь, та все було марно. — Я нічого не бачу. Не знаю, це тому, що нас переслідує Високородний, чи просто, що я... стомлена і...
Я вдихнула, і це зовсім не допомогло розвіяти напругу, що збиралася в грудях і животі.
— Ми де? За два дні дороги від Арчвуду?
— З огляду на нашу швидкість, ймовірно, трохи далі, — відповів чоловік. — Принц Торн вирушив на північ, так? Зустрітися з військом. Навіть якщо йому вдалося повернутись до Арчвуду, він все одно відставатиме принаймні на день.
Яка б крихта надії не жевріла, вона швидко згасла, коли над головою продовжився стукіт. Торн не лише мав би мчати з усіх сил, щоб нас наздогнати, однак ще ж були й неочікувані труднощі, які забезпечив Принц Роган на шляху Торна і його воїнів.