Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 105)

Крім того, Торн не мав жодної причини їхати за мною. Він і гадки не мав про те, що я його най’серафим. Навіть я цього не знала. Подорож була мовчазною й напруженою. Так хотів Принц Роган.

Згори пролунав ще один стогін.

Принаймні так хотів Принц до сьогодні.

— Але якщо це він? Принц Торн? — сказав Грейді. — Не певен, що це стане порятунком.

Напруга збільшилася, і я заплющила очі. Здавалося, вона протисне мене крізь ліжко. Я розповіла Грейді все, поки намагалася його звільнити. Досі не могла усвідомити того, що Торн мав мене вбити. Особливо, коли я почувалася з ним у безпеці. Я не боялася його.

Я нагадала собі, що він також не знав, що я таке. Це може миттєво змінитися, коли він дізнається, що я... та річ, що буквально позбавила його безсмертя. Чому таке взагалі могло статися? Я стільки всього не розуміла чи не знала, і це все ще більше засмучувало.

— Ліз?

Я розплющила очі.

— Так?

— Він подобається тобі, так?

— Боги, — пробурмотіла я, і гострий біль пронизав мої груди. Грейді запитував це раніше, але зараз це відчувалось інакше. Більш реально. Жорсткіше.

— Ліз, — сказав він, вимовивши моє ім’я з таким смутком, співчуттям і... — Пам’ятаєш, коли я був із Джошуа?

Я застигла.

— Так, звісно, пам’ятаю.

— І пам’ятаєш, що ти мені сказала?

— Перестати водитися з одруженим?

Він сухо засміявся.

— Окрім цього. Ти сказала мені порвати з ним, доки це не стало серйознішим і мені не зробили боляче.

— Ага, — сказала я, пригадавши симпатичного банкіра. — І ти не послухав, наскільки я пам’ятаю.

— Знаю... Я кажу тобі те саме.

— Що? Це зовсім інше. Це зовсім не схоже на вас із Джошуа...

— Ви із цим принцом, може, і не знаєте одне одного довго. Може, ви й не вдаєте, як ми із Джошуа, що все можливо, але я знаю тебе, Ліз. Тебе ніхто не зацікавлює. Можливо, це тому, що ти можеш його торкатися. Можливо, це через те, ким би ти, бляха, для нього не була, та...

— Добре. Я розумію, що ти намагаєшся сказати. Справді. Проте, що я до нього відчуваю чи не відчуваю, це не має значення. — я перекотилася на спину. — У нас є набагато більші проблеми.

— Твоя правда. Не має, — тяжко видихнув чоловік. — Що має, так це те, що тобі потрібно забиратися звідси.

Уся втома вмить зникла.

— Що?

— Ти не зв’язана. Ти можеш утекти. Там є вікно прямо над нами. На вигляд, його легко відчинити, — сказав він. — Ти мала б уже давно втекти.

Я повернула до нього голову.

— Ти здурів?

— Ліз...

— Я нікуди без тебе не піду. Боги, повірити не можу, що ти знову це пропонуєш. Що ти думаєш, ніби для мене прийнятно... — я замовкла, раптом зрозумівши гнів Наомі. Наомі. Мені перехопило подих. Я зупинилася, перш ніж побачити її майбутнє, як я робила це протягом двох останніх днів. Я не хотіла знати, бо мала вірити, що вона жива. Що вона поїхала до сестри, і той будинок не зачепило, попри той факт, що я знала, що Лорелін не доживе до кінця Бенкетів. Що цей напад міг стати причиною її смерті.

Мені потрібна була ця крихта надії, тому що я знала, що, заплющивши очі, побачу те, що бачила, коли ми покидали маєток. Тіла слуг та охоронців, яких я зустрічала щодня, розірвані на шмаття. Тіла розкидані по галявині у світлі місяця. А місто? Будинки палали, а дорога до міських воріт була закидана камінням, ламаною деревиною і... понівеченими тілами. Так багато тіл, низькородних і Високородних. Старих. Молодих, деякі були...

— Те, що сталося в Арчвуді не твоя провина, — перервав Грейді хід моїх думок.

Я провела руками по своєму спітнілому обличчі.

— Я знаю, що ти про це думала. Це не твоя провина, — сказав він тихим і жорстким голосом. — Король не хотів, щоб Арчвуд захищали. Він хотів зруйнувати місто. Так сказав тобі Принц Торн.

Я здригнулася від звуку його імені.

— Арчвуд провалився б у пекло, навіть якби ти й поруч із ним ніколи не проїжджала.

Впустивши руки на живіт, я захитала головою.

— Ну, тоді це величезний збіг, що Принц Роган приїхав по мене тієї ж ночі, коли місто зрівняли із землею.

— Це не збіг. Це клятий Хаймел. Те, що мало статися з Арчвудом, все одно сталося б. Вони просто вбили двох зайців одним пострілом.

Можливо, Грейді мав рацію. Що Арчвуд зруйнували б у будь-якому випадку. І якби Хаймел не домовився з Високородними, ми могли б загинути тієї ночі. Можливо, нам вдалося б втекти. Я не знала.

Але, що я знала точно? Для чого мені не була потрібна інтуїція? Грейді не опинився б у цій ситуації, де його життя залежало виключно від того, чи не засмучу я Високородних. Його не було б тут, на щастя чи на біду, якби не я.

Єдине, що я могла, це впевнитися, що мій найкращий друг вибереться звідси цілим, і я мала переконатись у цьому, навіть якщо це було останнє, що я зробила б у своєму житті.

 

 

 

Я не пам’ятала, коли заснула. Та я точно мала спати, бо несподівано прокинулася з тремтливим серцем.

У кімнаті було тихо — у всій корчмі панувала тиша, але щось мене розбудило.

— Ліз? — Грейді штурхнув мене коліном. — Я чув крик.

Я ковтнула й повернула до нього голову, розгледівши лише лінію його профілю. Він відкинувся назад. Я простежила за його поглядом до стелі, де не було нічого чутно, крім тиші. Мороз пішов по моїй спині, коли смужки місячного світла відступили зі стелі та поповзли крізь балки у вікно...

Гасова лампа у ванній кімнаті раптово запалала. Я напружилася. Світіння пульсувало. Лід просочив мене зсередини, коли лампа на столі засвітилась і шалено затремтіла. Повітря застигло в горлі та наповнилося навколо нас статикою... напругою.

— Високородні, — прошепотіла я. — Щось відбув...

Раптовий і короткий крик пронизав тишу.

Я сіла й вхопилася за туніку Грейді. Повітря розірвав пронизливий вигук, тоді знову крик... і знову.

— Що відбувається? — зойкнув Грейді, намагаючись вирватись із ланцюга.

— Не знаю.

Моє серце закалатало. Я опустилася на коліна й визирнула у вікно, але не побачила нічого, крім темряви. Я відсахнулася від вікна, почувши звук голосіння, що різко обірвався. Він линув ззовні, з далини того селища, до якого ми заїхали.

Скрутившись, я вислизнула з ліжка й встала, зморщившись від болю у втомлених м’язах. Нерівно дихаючи, потягнулася до кинджала...

— Ні, — промовив Грейді. — Тримай його при собі й біжи, Ліз. Прошу. Біжи з усіх сил.

Вереск пронизав мене до кісток. Я стисла пальці, відступила та повернулася до ліжка.

— Ліз, будь ласка, — благав Грейді.

Я похитала головою, лягла поруч із ним, пригорнулась до його і рудей і знову вхопилася за туніку.

І тоді почалися справжні крики.

 

Розділ 39