Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 107)

— Це може бути приємно, або я можу змусити тебе благати про смерть щомиті до того моменту. Чи ти, люба, розумієш мене?

Мої вуста знову поворушилися.

— Так.

Зелені кільця зменшились і перетворились знову на плями в темряві його очей. Вага, що проникла в моє тіло, зникла без попередження, вилившись із гомілок і зап'ястків, а тоді з мого розуму. Його... його сила відпустила контроль наді мною, і серпанок зник з моїх думок. Тепер, відчувши на собі, що таке примус, я зрозуміла жах на обличчі Грейді, коли ми були дітьми, і це зробили з ним. Я важко вдихнула та відступила.

— Тепер нам час іти.

Я повільно роззирнулась, рухаючись жорстко й різко. Затремтіла, коли помітила маленьку пляму крові на своєму халаті. Це було ніщо в порівнянні з тим, на що, я знала, був здатний цей лорд. Я вийшла до хмарного прохолодного нічного неба.

Двір був порожнім.

Я ледь відчувала холодну землю під ногами. Намагалася відшукати будь-які сліди Грейді чи інших, але нічого не побачила. Я змогла розгледіти за кам’яним парканом постать величезного чорного коня, такого самого великого, як коні, яких бачила в стайнях Арчвуду. І тоді я злякалася.

— Де він? Де інші?

— Ти побачиш його знову, — Лорд схопив мене за руку. Від його хватки, напевно, мали залишатися синці, але я не опиралася. Грубе поводження було набагато краще, ніж якби він знову використав свої чари й виконав одну із численних погроз. — Його повели попереду, разом із Принцом і моїм братом.

Мене охопило сум’яття, а тоді я згадала слова Грейді.

— Нас переслідують, чи не так?

— Ми обережні, — сказав Лорд і засміявся. Я здригнулася, згадавши байдужість Лорда Самріеля. — Якщо нам вдасться, вони підуть за Принцом. А не за нами.

Серце закалатало, коли я опинилася на пустій темній вулиці. Я нагадала собі, що Високородні не можуть брехати. Якщо Лорд Аріон сказав, що Реї ведуть його попереду нас, так і було. Грейді був сильний і кмітливий. Якщо він матиме можливість утекти, то скористається нею. Я вирішила триматися цієї думки.

Лорд схопив мене за талію та підняв на коня. Сам він вмостився в сідло позаду мене.

— Поставиш мені ще одне запитання, — сказав він, беручись за віжки, — і тобі доведеться займати рота чимось менш прикрим для мене.

Я до болю зціпила зуби. Чому чоловіки, незалежно від свого виду, завжди вдаються до таких погроз? Ніби загрози життю недостатньо? Я міцно стисла пальцями край сідла.

— Не впади, — промовив Високородний. — Я розізлюсь, якщо впадеш, а ти цього точно не хочеш.

Із цими словами він вдарив п’ятами в боки коня, і той помчав уперед. Відмовляючись триматися за чудовиська позаду себе, я вчепилася в сідло. Ритм швидко прискорився, і ми поспішили темними вулицями. Я стиснула сідло стегнами, щоб втриматися рівно. Моє серце застигло, щойно ми дісталися кінця вулиці.

Жовтогаряче світіння здіймалося над схилом, і запах горілого дерева наростав. Дим розливався в ніч, затемнюючи дороги. Я намагалася роздивитися завдані збитки, але кінь прискорився, перетворюючи вулиці невідомого селища в розмиту пляму.

Коли ми під’їхали до розчиненої селищної брами без охорони, хмари розступилися. Срібне світло місяця розтеклося дорогою, омиваючи грудки обабіч. Постаті, що були...

У животі скрутило. Мертві вартові лежали, розкидані увсебіч. Дюжини тіл. Кінь не стишив ходу — ми покинули селище.

Милостиві боги, скільки ж сьогодні загинуло? Я здригнулась. І всі ці смерті... їхня кров була на моїх руках? Як та кров, якою були вкриті руки Принца Вітрусу?

Ні. Це єдине слово пропалило мене наскрізь, і моя спина перетворилася на сталь. Я нічого не зробила, щоб таке спричинити. Як і ті, хто сьогодні постраждав. Це була вина лише Високородних. Грейді мав рацію. І за Арчвуд я також не несла відповідальності. Єдине, що я зробила, це народилась. Але все ж таки якась моя провина була.

Я піклувалася про інших, але вочевидь недостатньо. Бо я ніколи не звертала уваги на політику Двору, коли інші барони навідувалися з новинами та плітками. Що б я не дізнавалася в них для Клода, я так само швидко й забувала. Геть не звернула уваги, коли вперше з’явилися новини про заворушення в Західних Землях. Я використовувала здібності на прохання, коли це було потрібно мені або просто випадково. Я могла б працювати наполегливіше над розбиванням щита, що оточував Клода та Хаймела, і я змогла б, оскільки мені вдалося це з Командором Разіелем, навіть не торкаючись його. Я могла б дізнатися про наміри Хаймела, але занадто сильно боялася, — не тільки за Грейді, але й за себе. Не хотіла ризикувати своїм життям і всіма привілеями, які мала, хоч якими вони не були б гарантованими. Я піклувалася про нього й про себе. Була занадто занурена у власне життя й власні страхи. Я могла б зробити більше. Я стільки всього могла б зробити, або змінити, а, може, навіть і запобігти тому, що сталось з Арчвудом.

Що сталося тут.

Тож чим я, врешті-решт, була краща за Короля? Лише те, що я піклувалася, не робило мене іншою, бо я не піклувалася достатньо. І, боги знали, я була не єдина низькородна, яка заховала голову в пісок. Однак я мала привілеї, захист, що давало мені можливість робити більше, і я цим не скористалась. Я згадала про те, як застерігала Грейді не приєднуватися до Залізних Лицарів. Я зробила зовсім протилежне до більшого. Тому що не хотіла ризикувати й знову опинитися на вулиці. Як це робило мене хоч трохи кращою?

Ніяк.

Від того факту, що ситуація мала розгорнутись аж так, щоб я нарешті це усвідомила, мені стало погано, тому тепер я мала з цим жити.

І хтозна, скільком ще довелося б із цим жити.

 

 

 

Ми були на дорозі ще якийсь час, перш ніж Лорд Аріон грубим поштовхом спрямував жеребця до залитого місячним світлом лугу.

Високі зарості реп’яхів вчепились у мої ноги, і шкіру запекло. Та це ніяк не можна було порівняти з пульсацією в грудях та щелепі, чи зі збільшуваним жахом прийдешнього. Луг видавався нескінченним, а думки плуталися в голові. Я намагалася розібратися в тому, що знала, аби зрозуміти, що мало статись. Як мені вчинити хоч якось... краще, та все ще захистити Грейді — все ще витягти його із цієї ситуації.

Ми перетнули вузький струмок, і крижана вода вирвала мене із думок і просочила мої стопи та краї одягу. Кінь піднявся на крутий берег і повіз нас до... Відьмолісся. Я затремтіла.

Милостиві боги, у цих лісах водилися істоти, ймовірно, навіть страшніші за Високородного за моєю спиною.

Коли я поглянула на втрамбований ґрунт, у мене виникла дурна й трохи жахлива думка. Чи були ще Демінієни в цих лісах, що зростали глибоко під землею? Боги, думки про це зовсім не допомагали.

Я гадки не мала, скільки минуло часу. Єдине, на чому я зосередилася, поки Високородний стрімко мчав крізь лабіринт дерев, — це триматися в сідлі й не впасти під копита. Я трималася, навіть коли кожна клітинка мого тіла заперечувала — коли руки та стегна боліли. Тільки коли дерева стали занадто непрохідними, Лорд Аріон сповільнив коня настільки, що я перестала відчувати, ніби можу звалитися з нього будь-якої миті.

Шматочки неба, що проглядалися крізь пишні крони, посвітліли й наповнились усіма відтінками блакиті. Я не відпустила сідла та трималася.

Кінь сповільнився ще більше, зрештою майже зупинившись. Втомлена, я повернула голову до Лорда. Він вдивлявся вгору на густі верхів’я дерев, вищих за будь-які будівлі, що я колись бачила. Я простежила за його поглядом, де ледь зриме світло світанку намагалося проникнути крізь пишно всипані листям гілки. Лорд Аріон зсунувся в сідлі, і жеребець різко пирхнув...

Щось прошипіло в повітрі. Лорд раптом подався вперед, і поводи вирвалися з його рук. Він впав на мене, і мої занімілі пальці зіслизнули із сідла. Його раптова вага скинула нас обох униз.

Я гепнулась об землю з різким стуком, який відчула до кісток. Я лежала, на мить завмерши, і вдивлялася на плями бузкової трави. Я ніколи раніше не бачила такого.

Але не це було зараз важливим.

Лорд Аріон... розкинувся на мені й не ворушився. Зібравши всі сили, я скинула його із себе. Він упав набік — одна його рука досі лежала на моєму животі. Я подивилася на його обличчя...

— Святі підкови, — прошепотіла я, побачивши стрілу, що глибоко засіла поміж очей Високородного.

Я скинула з живота його руку та відповзла назад. Під його головою швидко розпливалася червона пляма. Він здавався мертвим, але я не знала, наскільки могутнім був цей лорд. Я не знала, чи він тільки знепритомнів, чи вістря стріли в його голові було достатньо, щоб убити це чудовисько. Цього молочно-білого вістря...

З-за дерев пролунав поклик. Жеребець Лорда Аріона зірвався та рвонув уперед. Я підвелася на коліна й розвернулася на звук різкого свисту. Крізь заплутані пасма волосся побачила темну постать, що впала з дерев, — ні, темні постаті злетіли згори.

Круки.

Цілі дюжини.

Їхні чорні крила тихо розрізали повітря. Вони швидко кружляли, все ближче і ближче підлітаючи одне до одного, допоки... не зібралися разом за кілька метрів над землею та злилися... в єдине.

У постать чоловіка, що сидів за кілька метрів від мене навпочіпки. Його темний плащ накрив бузкову траву, як дим.

Тремтіння несміливо пройшлося по моїй спині, а тоді розсипалося по шкірі. Це відчуття охопило мене: те, що я вперше відчула ще дитиною.